Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗
З ним і повернувся Любиця до Стану. Валдислав повідав своєму небожеві Осмогрудові все: й як утікав із Соболем, і як їх наздогнав уранці Стоїл, і як Соболеві, Сурові та Малкові пощастило вислизнути з обруча.
— А тобі? — спитав Осмогруд.
— Я-м не волів утікати… — сумирно схилив очі долу Валдислав.
— То пощо ж утікав єси досі?
— Він…
Валдислав хотів сказати, що то все діло Соболевих рук, та тільки закотив холошу, й Осмогруд побачив широку й уже затягнуту різану рану на його лівій литці.
— Хто то тебе?
Турицький жупан знову схилив очі:
— Він…
Хоч ту рану Валдислав одержав і не від Соболя, а коли втікав од Стоїла.
Любиця пропікав турича палкими вічми наскрізь, не вірячи жодному його слову, й Валдислав одчув потребу виправдатися й перед рудовусим сіверським князем:
— А твого сина молодшого… Сур…
Любиця встав і вийшов з полотки, та незабаром Осмогруд покликав його знову:
— Підеш, княже, в землю Турицьку слом.
— До Воїжира?!
Любиця ще не встиг заспокоїтись, але й Осмогрудові було не легше. Любичин син загинув у чесній раті, а його, Осмогрудів, брат утік у чужу землю, зрадивши вітчих кумирів і дідні покони.
Він зціпив зуби:
— До Великого жупана Воїжира, брата моєї матері!
Рудовусий сіверянин тільки провів долонею по гарячім обличчі:
— Як повелиш, так і буде.
Повернувся Любиця вже взимку, й знову ні з чим:
— Не дає Воїжир…
Осмогруд щойно ввійшов знадвору й грів змерзлі руки над вогнищем. Пальці кусало лютими зашпорами й гріти б їх не належало, та Осмогруд лише кривився й слухав. Любиця повторив те саме:
— Не дає.
Між собою вони й досі уникали називати Соболя на ймення, й Осмогруд зосереджено розминав покляклі пальці.
— Що ж рече?
— Рече переказати тобі: «Коли ти тримаєш при собі мого брата… — Любиця повагавсь, але закінчив: —…то чом я не можу тримати при собі твого?»
Осмогруд лиховісно блимнув на нього, й Любиця не схилив зору. Він сподівавсь од Осмогруда й гіршого, й так воно й мусило бути, бо один йому рідний брат, а другий — рідний вуйко, й кров людську дощовицею не розведеш. Але і його, Любичин, син Милан загинув, і Любиця похмуро нагадав про се Осмогрудові.
Вони довго мовчали, Любиця коло дверей, Осмогруд над розпеченим вогнищем, нарешті молодий князь обізвався:
— Й лякав єси його раттю?
— Воїжира? Лякав єсмь!
— І що?
Любиця стенув плечем. Відповідати не було потреби: коли б Воїжир Турицький пойнявся страхом, оддав би Соболя. Се мало означати лише те, що й означало, й розмова на тім урвалась. І вже як Любиця виходив, Осмогруд кинув:
— І видів єси… його?
Він говорив про брата Соболя, й Любиця знову настовбурчився:
— Ходить! Ходить вільно, яко й сей наш ускок!
По обіді Осмогруд скликав усіх волфів на звіщання й оголосив:
— Наволошили сте князеві Любиці, й Дорогомирові, велійому боляринові, й малому боляринові Людоті, що переступили вони клятьбу теплим духом великокняжого вогнища. Так є?
Головний волф Юра Побідника Граб заціпеніло дививсь на молодого князя, решта пасла землю під ногами, й Осмогруд стриманим голосом додав:
— Але й Любиця, й инчі мовлять, що не ламали клятви й просять о переволошіння.
Ні Любиця, ні Дорогомир, ні Любота сього не казали Осмогрудові, та він не міг зносити докірливого погляду сіверського князя й скликав се звіщання на власний розсуд. І Любиця, й обидва боляри, велій і малий, і всі князі, боляри, тисяцькі й темні воєводи, й безліч можів ліпших і нарочитих, і сотників, і десяцьких, і підлих косаків стояли на майдані над кручею, ворушились, і рипіли снігом, і били себе руками навхрест, аби зігрітися, бо мороз кусав носи й щоки й склеював докупи ніздрі — такого давно не пам'ятали в полудневім причорноморськім Поліссі. Пара сапала людям з ротів і тут таки сідала на довгі вуса білим волохатим інеєм, але, крім скавуління снігу під чобітьми й поробошнями, не було чути ні згуку. Любиця з рудим Любичичем та Дорогомир із Радуном Струничем і досі не наважувались глянути Осмогрудові в вічі, зате Граб не зводив з нього зору, й з-під брів у нього, здавалося, жахкало іскрами. В навислій рипучій тиші він сказав на продиво масним голосом:
— Ти ще-с не став і Великим князем, а вже й за волфів узявся-с? Упізнаю дісницю старого Велеслава. — Тоді раптом обвів поглядом усіх своїх товаришів, що стояли півколом перед Осмогрудом, і зверхньо посміхнувся: — Над сими лише я маю волость, а наді мною — Великий князь. Переволошіння не буде, княжичу!
Всі, хто юрмився на галявині, затамували подих. По Великому князеві головний волох Юра Побідника мав найвищу руку й найтвердіше слово. Так заповіли діди, й прадіди, й пращури, й се знав кожен, і кожен видивляв очі, аби не вгавити, що відповість на те молодший Велеславів син і що скаже по тому головний волф. Осмогруд закам'янів обличчям і таки справді не міг здобутися на слові. Граб же, запахнувши баранячу гуню, з-під якої виглядав довгий поділ сорочки, підняв руку:
— Не речи, княжичу, за Любицю. Він і сам вуста має. Й инчі також. — Граб довгим зором зміряв рудовусого северина, руського князя Радуна Струнича та боляр поруч із ними, і ті знову забили вічі під ноги. — Видиш, Осмогруде, мовчать. Але я повідаю й тобі, й їм, і всім можам веліїм і підлим: що було наволошено при Великім князі, те знімається, бо Великого князя… — він повагався, як сказати, зрештою закінчив: —…його не є. Переволошимо, коли повелить нам Великий князь. А Великого князя рать мати-йме… — Граб удруге помовчав, — мати-йме по першій требі Юрові Побідникові. На колядки.
І не глянувши в бік Осмогруда, він повернувся до нього спиною й пішов геть, а юрма розступалася перед ним, наче іній перед полум'ям, тиха й приголомшена. Дехто з-поміж волфів почав і собі лякливо шугати в той прохід, як над головами бичем ляснув різкий Осмогрудів голос:
— Переволошимо сього дні!
Граб спинився і мимоволі втяг у плечі голову, ніби той окрик ударив його по черепі. Тоді поволеньки обернувся назад, і в очах йому знову спалахнули жарини:
— Волфам наказує лише Великий князь, княжичу.
Він уперто називав Осмогруда княжичем, але той не чув тієї образи. Осмогруд заперечив інше:
— Волфам наказує Великий князь, а Великого князя ставлять вони!
Молодий князь обвів широким помахом усіх вельможів і підлих, і сього вже Граб не міг передбачити. Юрма нараз мов ожила, прокинулась од сну, й знявся такий гомін, що в ньому не стало чути нічого. Граба відтрутили назад у коло, решту волфів, які пішли були за ним, теж, і князь Осмогруд насилу вгамував той галас, піднявши вгору короткий голий меч. І коли знову настала рипуча тиша, він сказав:
— Нехай шестеро волфів вийде на кін до мене!
Волфи спершу стояли, мов подубілі. Тоді заходилися пхатись на середину, та тут з гурту виринув косак Вовко й громовитим голосом заволав до народу:
— Волошили Грабові прилизні й сам Граб, а теперки знову вони? Не даймося! Косаки, не даймося!
Вої почали хапати Грабових прибічників і відкидати їх під велику сосну, й незабаром коло князя Осмогруда лишилося шестеро волфів у по-жоночому довгих сорочках та гунях:
— Волошіть! — сказав їм Осмогруд, і жерці почали квапливо діставати своє відьомське начиння. Вої, велії й підлі, мало не на голови один одному лізли, щоб не вґавити жодного руху й жодного слова волошбитів, а ті тремкими нокоцюблими пальцями перебирали хто священні вербові гілочки, хто лико, хто жолуді.
Коло Граба сгояло не тільки двоє тих, що наволошили були Любиці, його синові, Дорогомирові та Людоті клятволамство, а й Душан, і молодий Станко, й ще кілька волохів, які звели на плаху древлянського жупана Гостомисла Дибу.
Данапр застиг унизу під бескетом чорною кригою, й вітер гнав над нею поземок, й од того ставав ще дужчим і лютішим, і мороз міцнів, і люди знали, що все те не дарма, що, певно, й Дана нуртує десь там у своїх холодних водах, і Дажбог-Полель напустився Вихором на Стан, бо вчинено гріх супротиву їм. І вся косацька обшир із тремким щемом у грудях чекала того, що допитувалися в небожителів жерці-волошбити й що мали прорікти незабаром.
