Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗

Гарно співав парубок. Вертався від дівки, вів свою пісню, й мені знову згадалося наше село, й темна — претемна ніцька ніч, і я біля плоту, вже підпарубчак, але ще не парубок, стою, завмираю, слухаю з хутора, як у селі співають дівчата, й так мені любо, тривожно, й так мене бентежить та пісня, так манить, стільки обіцяє всього попереду — щастя, кохання, воно ще незвідане моїм серцем й через те ще вабливіше, воно — увесь світ, щось таке, що не вміщається ні в хаті, ні в церкві, ні навіть під зорями, воно вже в мені, терпке й таємниче, від самих думок про нього стає жаско та гаряче, й гарно так, що можна вмерти. Боже, яка це благодать — життя, яка дивина — світ. Він і зараз здається мені чарівною дивиною, й хочеться піти кудись і не вернутися, розчинитися тінню в лісах, впасти на листок і все бачити, все чути, й самому стати листком, тільки так можна збагнути світ, тільки так осягнути вповні щастя. Майже всі мають його за приручену домашню птицю: добрі коні, високі хороми, грецькі горіхи в саду, вози на ошинованих колесах, криті атласом кожухи, й завжди того мало, скільки б його не було, табуни коней, скрині кожухів, а хочеться більше, бо тільки тоді буде щастя. Його немає, нехай тих кожухів накладуть під самі хмари. Сьогодні я знаю, що в світі немає нічого солодшого за весняний мед і за молоді гарячі губи, але спиваються всі меди і всі губи, скільки б їх не було, далі вони стають пісніші й пісніші, а найсолодші — ті, перші, ще неціловані. Але вони десь там, за синьою межею. Дівчина, яка мене перестрівала й насміхалася з мене — дурний — дурний, я тоді не знав, що то вона залицяється до мене, — давно вийшла заміж, має діти, либонь, і забула про мене, а я все валасаюся по світу… Для чого валасаюся? Для чого я на цій землі, під цим небом? Іноді це запитання пекучою глицею прохромлює мені серце, і я шукаю відповіді, шукаю й не знаходжу. Ну, щоб мати свої діти, а вони також матимуть діти… Щоб славити Бога? Для цього є попи й дяки, і святі схимники, їхні молитви доходять швидше. Щоб оборонити вітчизну? Так. А ще я знаю, що без мене стане порожнім оцей степ і увесь світ. То самообман — що все вже позаду. Власне ж, ще нічого не було. Воно — попереду. Закінчу оцю важку мандрівку, й тоді… Житиму в спокої, без страху та злоби в серці, житиму для себе. Це і є щастя. Десь осяду… Не знаю, не знаю. Я часто бачив у степу марево. Може, тільки воно і є щастя? Нас вабить усе, чого не маємо. Напитися води, коли її немає, зігрітися, коли холодно… Ні, це не те. Найперше воно в любові. До матері, до сусідів, до рідної землі. Я часом гірко ненавиджу, але ще дужче люблю. Це і є життя.

Пробудився від холодної роси. Десь у вербах кувала зозуля, то кувала дівчина, яку прокляв батько, й вона стала зозулею. Моя дівчина. Яку ще не здибав. Дві дрімлюги ганялися в небі одна за одною, зносилися високо вгору, а тоді починали падати вниз з коротким і тугим дудонінням. У селі скрипіли колодязні журавлі, помукувала худоба.

Мій кінь стояв, похиливши голову. Взяв його в повід і повів до села. Біля криниці під яворами стояли з коромислами та відрами дівчата, вода вже й не гойдалася у відрах — стояли давно, переповідали дівочі таємниці, повз них пройшов сивовусий бадьорий дід, зачепив жартом одну й другу, дівчата спалахнули ружами, я підійшов і попросив відра напоїти коня, одна дівчина ковзнула по мені байдужим поглядом, перечікуючи, коли я напою коня й піду, але друга, кругловида, серпоброва, затримала на мені погляд, і в її очах змигнули синенькі вогники. Отже, я ще можу запалити їх, і від того стало приємно.

Подякував за відро, сухою піскуватою дорогою спустився до греблі посеред зарослого куширом ставу, по той бік греблі, на вигоні — нова церква, навпроти неї хата з розбитою пляшкою на тичині — корчма, а біля корчми — довга низка возів на високих колесах — чумацьких маж. У передню мажу запряжені великі круторогі перисті воли з білими спинами та чорними боками, а далі побрязкують ярмами солов’ї, муругі, сірі, й нікого біля них немає, тільки біля останньої вовтузиться маленький худорлявий чоловічок з заткнутими за пояс полами сірої свити й роздратовано промовляє: «Ший — ший — ший», — а воли відвертають від нього голови, не хочуть вкладати їх у ярмо. Мабуть, через те, що такий нікчемний хазяїн. Я допоміг йому запрягти волів. І збагнув, чому так тихо в селі, чому не вигнано на пашу худобу — з села від’їжджають чумаки. Й справді, бевкнув дзвін, і повалили вони з церкви — у чистих сорочках, в густо намащених добрим дьогтем чоботях, з батогами під ліктями, а на батогах — червоні стрічки, а за чумаками жінки, діти, родичі, чумаки підійшли до возів, стали в кружок, попадали на коліна, й молоденький попик у коротеньких ризах відправив останній, напутній, молебень та покропив похилені голови святою водою. Чумаки попідводилися з колін, кремезний, з вусами — гадюччями отаман підійшов до тину, дістав з кишені білу полотняну шматину, нагріб у неї жменю землі та зав’язав міцно. Земля на те, якщо помре в дорозі, то покладуть у могилу, й ще троє старших чумаків понабирали землі, молоді ж зневажили.

— Прощайте, панове громада! — вклонився на всі боки чумацький ватаг, і до чумаків кинулися жінки, матері, діти, обціловували, біла челядь плакала, декотрі жінки приголошували, молоденький русявий чумачок, либонь нещодавно жонатий, соромився цілувати на людях свою малжонку, й вона соромилася, але дивилися одне на одного такими очима, що на серці скипалася мжа. Оце і є відповідь на те, про що я думав.

— Годі, рушаймо! — гукнув отаман і відтрутив від себе повновиду високочолу дружину в дорогому парчевому очіпку. — Гей, круторогі!

Зарипіли мажі, заголосив дзвін, і валка посунула до греблі. Проводжали за греблю, а далі ватаг подав знак, і всі, хто проводжав, зупинилися, а чумаки востаннє хрестилися на церкву і вже не оглядалися. Такий звичай. Уже з поля, з — за цвинтаря долинула ні весела ні сумна чумацька пісня:

Печаллю й заздрістю повіяло мені від тої пісні, я знаю, яке важке чумацьке життя, — чумак може тяжко захворіти, й поховають його в чистому полі, в чужій землі, можуть прибиші напасти, або й татари, — дарма що в отамана в гамані на грудях ярлик на прохід татарських земель, татари є розбійні, які не зважають на ярлики; можуть пропасти воли, і все ж чумацьке життя вільне та безжурне, й жайвір чумакові заспіває, і отаман заграє на кобзі, й стануть при долині під яворами, зварять смачний куліш з салом, і вдома жде не діждеться чумака чорнобрива дружина або дівчина. Тільки мене ніхто не жде, не виглядає… Е ні, щодня, щогодини чекає мене моя ненька. Либонь, уже й очі виплакала. Мені б тільки уклонитися їй, утішити… А товариство? А Лука Хрін, а Тишко Миленький, а Терешко Пукавка? Вони козаки добрі, ще один день протримаються. Скільки зарубок на моїй ложці? Ого, шістнадцять. Отаман сказав, що три тижні вони протримаються певно.

…На зеленому окопищі біля цвинтаря сидить сліпий лірник і ледве — ледве крутить ручку ліри. Й не розібрати, чи то муха дзижчить, чи тихо плаче струна, а сам він співає ще тихіше. Ледве ворушить губами. У лірника голова, неначе кульбаба, сиве цупке волосся стирчить на всі боки, а з кульбаби світять більма й стримить величезна кушка носа, біля лірника лежать дві палиці — велика та маленька, й двоє чималих полотняних саквів. За дідовою спиною — канава, й там шелестить бур’янець, а з бур’янця щось визирає.

Я привітався з лірником, зліз з коня.

— Чого це ви самі, діду?

— Та капосне хлоп’я, — про поводиря. — Тільки розсердиться, так і щезає. Іноді отако сиджу цілий день. А воно мовчить, не озивається.

— А чого ви сіли на окопищі? У цій канаві повно гадюк. Чуєте, як шелестять.