Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗
— Будьте ви прокляті, лиходії!
— Нехай спалить вогонь весь рід Іргизбаїв!
— Хто хазяї табунів? Погибель їм!
— Нехай онуки їхні й правнуки в сльозах животіють!
— Нехай затоплять тебе наші сльози, лютий враже!
— Звичайно, це ворог! Тільки ворог може зважитись на це!
— Падлюки… Прокляття сиріт на ваші голови!
По всіх аулах чулися ці крики. З такими самими гнівними словами зайшли до юрти Базарали його друзі Даркембай, Абилгази і Канбак.
Базарали був одягнений, неначе збирався кудись у дорогу, але підвестися з місця не міг, прикутий хворобою до постелі. Він був смертельно блідий. Прислухаючись до ридань і криків, що долинали в юрту, він метався в постелі, але не промовив і слова. І тільки тепер, коли до юрти зайшли чоловіки, він заговорив, палаючи гнівом:
— Нещасний мій народ, народ праці! Нехай обернуться сльози твої на чорну кров у пельці ворогів! Але годі плакати, схаменіться! Абилгази! Канбак! Зберіться з думками, починайте діяти!
І, обводячи палаючим поглядом своїх друзів та інших чоловіків, що зайшли з ними, Базарали заговорив уже тоном наказу:
— Доки косяки не пішли з поля, візьміть аркани й недоуздки, йдіть туди і виловіть тридцять найдобірніших коней! Йдеться про життя або смерть. Чого нам тепер боятися? Шістдесят сімейств засіяли двадцять десятин, кожна десятина дала б пшениці вартістю принаймні з півтора добрих коня. От і заберіть тридцятеро коней, а потім поговоримо. Та коней вибирайте сильніших може, ще на них доведеться й битися з ворогами. Йдіть, ловіть! Не зробите так, народ вам не простить!
Даркембай схвалив його рішення. І не встиг ще закипіти чай, як в аулах уже були прив’язані до юрт тридцятеро найкращих коней з табуна. Даркембай не заспокоївся доти, доки всіх цих коней не осідлали.
Крики, ридання, прокльони, які стояли над аулом, вже давно привернули увагу переселенців. Валка давно очікувала Канбака, і нарешті Опанас, Шодр і Сергій прийшли до Базарали довідатись, чому затримався провідник. Тут вони почули про лихо, що спіткало аул. Вони прийняли це нещастя казахської бідноти близько до серця. Довідавшись про розпорядження Базарали затримати тридцятеро коней, всі три старики схвалили це.
— За спаш іще й не так карати треба,— гнівно сказав Шодр.— Треба в суд подати на власників табуна, нехай відповідають!
Опанасович запропонував написати їхнє свідчення про спаш, яке підпишуть усі переселенці, і одразу старики пішли до валки.
Тільки-но вони пішли з аулу, як з’явилось багато вершників. Це були приятелі Азимбая, їхні служники й табунники, а до того ж ще десятка з півтора жигітів, що оберігали сусідні іргизбаївські табуни,— всього понад сорок вершників. В руках у них були соїли і шокпари. В аул вони в’їхали, не зменшуючи рисі, показуючи цим, що вони нехтують звичними правилами пристойності і вважають, що аул не гідний того.
Азимбай і його спільники спокійно спали до сходу сонця, покинувши косяки напризволяще. Першим прокинувся Мака і побачив, як жатаки, спіймавши десятків зо три коней, женуть їх до аулу. Він враз тривожно загукав:
— Аттан! Аттан! На коней!
Азимбай одразу викликав на допомогу табунників з сусідніх аулів і, коли вони прибули, повів усіх людей на жатаків.
Під’їхавши до крайнього аулу, Азимбай, не злазячи з коня, владно гукнув:
— Ей, жатаки! Хто тут е, виходьте до мене!
Це було саме біля юрти Базарали. На виклик вийшли Абилгази, Даркембай, Канбак і Токсан. Базарали, зціпивши щелепи, намагався підвестись, але біль у попереку заважав йому рухатись. Палаючи від гніву, він прислухався до розмови біля юрти.
Азимбай, не привітавшись, владно наказав Даркембаєві:
— Поверни моїх коней! Зараз же! Всіх до одного!
Даркембай відповів з обуреним докором:
— Гірше ніж за часів калмицьких набігів! І вороги того не зроблять!
Але йому не дали договорити. Азимбай, Ахметжан, Мака і Єлеусиз закричали, перебиваючи один одного:
— А ви, жатаки, що робите? Чим ви кращі за калмиків?
— Ми проспали, що ж, за це грабувати наші косяки?
— Як посміли забрати коней? На кого ти підняв руку?
— У тварини розуму нема, не знає, що їсть… А ти, видно, теж став тварюкою, втратив розум?
— Кінчай балачки, віддавай коней!
Абилгази намагався перекричати їх:
— Дасте ви сказати слово чи ні?
— Ось тобі слово! — І Азимбай стьобнув його канчуком по голові.
Абилгази схопився за канчук, смикнув його так, що петля на держаку лопнула, і цим же канчуком замахнувся на Азимбая. Але тут його вдарив соїлом Акилпеїс. Посипалися удари на Даркембая й інших. Жінки, що виглядали з сусідніх юрт, заголосили з жаху.
Але весь цей галас перекрив гучний вигук Абилгази:
— Аттан!
Це був умовний клич. Тримаючи напоготові соїли, тридцять жатаків стояли за юртами біля осідланих коней. Почувши заклик Абилгази, вони скочили в сідла і киyулися на ворогів з вигуками:
— Бий, збивай! Стягай з коней!
Цей загін був підготовлений Абилгази. В ньому було й кілька відважних жигітів, які брали участь у нападі на такежанівський табун. І хоч жатаків було майже вдвоє менше, ніж ворогів, вони сміливо кинулися на азимбаївських людей.
Абилгази, петляючи між юртами, добіг до своєї юрти, скочив на вороного коня, який ходив під самим Такежаном, і, піднявши шокпар, з грізним кличем вдерся в гущу ворогів.
Даркембай упав з закривавленою головою вже після перших ударів. Одек втягла його в юрту. Побачивши старика, Базарали поповз до виходу.
— О господи… вже краще візьми мою душу, ніж мучити мене так! — простогнав він крізь зуби, намагаючись звестись на ноги.
Одек хотіла спинити його, але величезним зусиллям волі він став на весь зріст і зняв шокпар, що висів на каркасі юрти.
— Геть! — гукнув він і, хитаючись, рушив до виходу з юрти.— Помру в бою з ворогом… Ей, жигіти! Змітай, бий! Верши свою помсту!
Біля дверей маленький Рахім-тай ридав на плечі блідого, закривавленого Даркембая. З ним були Асан і Усен. Після смерті їси вони полюбили Даркембая, як рідного діда, і тепер теж кинулися до нього, плачучи від страху і образи за нього.
На початку бою всі три хлопчики ховалися в юрті старої Ійс, дивлячись на все, що відбувалося, з-під повстини дверей. Але коли Азимбай і його люди почали бити батька, Рахім-тай, не тямлячи себе, вискочив з юрти і нестямно кинувся до вершника, що бив Даркембая канчуком.
— Не смій займати батька, лиходію! — кричав він у безсилому гніві.
Тужливий плач сина примусив Даркембая прийти до пам’яті. Перемагаючи біль, він обняв Рахім-тая.
— Не плач, мій хлопчику, не бійся. Все вже минулося,— ласкаво повторював він.
Рахім-тай підняв мокре від сліз обличчя:
— Коли я виросту, розіб’ю голову цьому Азимбаєві! Знатиме він мене!
Його підтримав і Асан:
— Нічого, і ми виростемо. Отоді вже помстимося за діда.
Даркембай ласкаво пригорнув до себе обох хлопчиків і поклав руку на голову маленького У сена, який, блискаючи оченятами, теж намагався погрожувати кулачком у бік дверей, звідки долинали голосні крики, перестук соїлів та іржання коней.
Бій точився в самому аулі. Біля юрт билися кінні супротивники. Падали з сідел і жатаки, і їхні вороги.
Бідняки бадьорили один одного вигуками:
— Не відступай!.. Не здавайся! Тримайся купи!
— Не жалій, бий на смерть! — відповідали голоси ворогів.
Даркембай, побачивши Базарали вже на порозі, гукнув його дружині:
— Йди за ним, підтримуй!
Одек підбігла до чоловіка. Обхопивши рукою її плече, він, хитаючись, стояв перед своєю юртою, крутив з люті шокпаром над головою і гучним криком спрямовував жигітів туди, де потрібна була допомога жатакам.
І все ж азимбаївські люди почали перемагати.
Але в ту мить, коли бій міг завершитися на їхню користь, несподівано, наче хуртовина, наскочила нова сила. Це були російські переселенці.
Коли Опанас, Шодр і Сергій пішли до валки писати скаргу про спаш, вони помітили юрбу вершників, що скакали до аулу. Поява їх насторожила стариків. І тільки-но в аулі зчинилася бійка, Опанас і Шодр закричали на всю валку:
