Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗
Абди, Сержан і Аскар, немов змовившись, одночасно кинулися до косарів і рішуче стали перед ними.
— Для нас трава на цій землі — як волосся на голові! Коси і нас заразом! — розпачливо вигукнув Абди.
Косарі завагалися. Першим кинув косити Іса, син старої Ійс з такежанівського аулу.
— Коси! — закричав на нього Азимбай.
Але Іса не послухався окрику. Дивлячись на нього, спинились і два інших косарі, що дійшли до Сержана і Аскара. За ними й решта косарів нерішуче опустили коси. Тільки один чорнобородий табунник все ще косив, злякано оглядаючись на Азимбая.
Той підскочив до їси, осипаючи його лайкою:
— Ти будеш косити, собако?
— Що ж, мірза, значить, ти велиш мені вбити чоловіка? Такого ж голодранця, як я…
Азимбай не дав йому договорити. Важкий канчук з розмаху опустився на спину їси. Той, блиснувши лютим поглядом, зціпив зуби і кинув свою косу геть від себе:
— Не буду вбивати! Вбий краще мене, кровопивцю!
Азимбай вже не пам’ятав себе від люті. Він покликав чорнобородого косаря і наказав йому стати на місце їси.
— Іди попереду! Коси по ногах! Побачимо, чи встоять вони!
Чорнобородий табунник замахав косою, все ближче добираючись до ніг Абди.
Магаш і Дармен не витримали. Стьобнувши коней, вони поскакали до косаря, гукаючи:
— Стій, збожеволів, чи що! Стій, кажу!
Але тут Абди високо підняв ногу і наступив на лезо коси, що блиснуло біля носка його чобота. Швидко нагнувшись, він вирвав у чорнобородого косу й одним ударом об землю поламав кісся. Піднявши косу за уламок кісся, він махнув нею, немов шаблюкою. Він тепер був здатний на все.
Сержан і Аскар теж кинулися на людей Азимбая, що стояли проти них, і, відібравши у них коси, високо підняли їх. Тепер усім було ясно, що як тільки хтось наважиться скосити хоч травинку, почнеться справжнє побоїще.
— Стривайте, опустіть коси! — гукнув Дармен.
Магаш підтримав його:
— Дайте сказати слово! Абди, кинь косу! Азимбай, вгамуй своїх людей!
Абди і його товариші слухняно опустили коси, проте не випускали їх з рук. Блідий і розлючений Азимбай мовчки осадив коня.
Тепер Магаш заговорив навмисне тихо, не кваплячись. Несподівано спокійний його тон мимоволі впливав на людей, які щойно несамовито лютували, примушував їх отямитися.
— Ми приїхали до вас від Абая-ага. Він просив вас розв’язати суперечку миром. У мене доручення до тебе, Азимбай: батько вимагає, щоб ти не чинив самоправства. Якщо хочеш взяти сіно,— купи, домовся. А розбій ми всі засуджуємо. Така думка посередника, до якого звернулися ці люди. Порозумійся при мені з ними, домовся, як далі бути!
Ці розважливі слова Магаша, за якими вчувалась впевнена сила, вплинули і на Азимбая. Він не зважився на відкриту сутичку, але й від свого відступати не хотів.
— Нехай Абай буде посередником у нашій суперечці — я не заперечую, але якщо Абай мені дядько, то Такежан — батько. Абай наказує мені не косити тут, а батько звелів скосити цю траву. Для цього й залишив мене тут, а сам відкочував. Кого ж мені слухатись: батька чи дядька? Думаю, що батька. Він старший за Абая, а слухають наказу старшого.
— Але ж цей наказ несправедливий! Абай через те й послав нас, щоб ти не виконував цього наказу!
— Якщо наказ несправедливий, то нехай Абай і умовить батька скасувати його.
— Ну, а ти? Доки вони домовляться — ти коситимеш?
— Аякже! Я тільки виконую батькові веління. Адже ти, Магаш, не порушуєш, волі свого батька? До чого ж ти підбиваєш мене? Даремно послав тебе Абай до мене, тобі треба було їхати до Такежана. От моя відповідь, іншої в мене нема. Траву цю я скошу. Край!
І, не бажаючи слухати заперечень, він смикнув коня і поїхав убік. Бідняки жигитеки розгублено мовчали. Нарешті першим заговорив сивобородий Келден:
— Ну, жигіти, зрозуміли? Дорогий Магаш, ти сам бачив усе на власні очі. Просимо тільки одне: розкажи докладно Абаю. А Азимбай нехай кінчає свою справу. Нехай скосить траву, складе в скирти, а потім ми сплатимо йому за роботу і заберемо наше сіно на свої зимовища. Чи правильне таке рішення, люди?
Всі схвалили його:
— Нічого іншого не лишається. Якщо він сам каже «край», нехай і буде край.
І тільки один Абди кипів стриманим гнівом і гірко сказав:
— Е, жигіти, так нам не побачити просвітку! Випростати б зараз плечі та одним махом відплатити за всю багаторічну кривду! За це й кров пролити можна… Ех, нема серед нас Базарали! Як би ти зараз пригодився нам, рідний мій батир! Горе нам без тебе, заступнику наш! — І Абди, зітхнувши, низько схилив голову, спершись лобом на уламок кісся піднятої ним коси, і замовк.
Тепер заговорив Магаш. Він погодився з бідняками, що іншого рішення бути не може. Тупий і злобний Азимбай однаково стоятиме на своєму. Магаш пообіцяв розказати про все Абаю і просив потерпілих не починати нічого до батькового рішення.
Попрощавшись з бідняками, Магаш і Дармен поїхали назад. Проїжджаючи повз косарів, Дармен спинив коня і дружньо звернувся до їси:
— Молодець ти, Іса! Я тільки тепер зрозумів твою гідність. Можна бути наймитом, але не слід ставати цепним собакою хазяїна. Ти показав себе справжньою людиною!
Іса, все ще не заспокоївшись, коротко відповів:
— Мало лиходієві грабувати чуже, ще й на вбивство штовхає! Ні, краще мені самому загинути, ніж пошкодити хоча б ніготь такого відважного жигіта, як Абди!
Магаш і Дармен пустили коней навскач, кваплячись розказати про все Абаю.
мами; підлога застелена товстою повстю, поверх якої на почесному місці юрти лежить кошма, обшита сукном, і розкидані ковдри з смушку і шкура архара. Високого ліжка вже нема: постіль, яка була застелена стьобаними ковдрами і завалена подушками, зроблена з м’якої повсті, накладеної рядами і вкритої периною.
Сніданок щойно закінчився. Абай, накинувши на плечі тонкий чапан і надівши легку козячу шапку, взяв окуляри (тепер він уже не міг читати без них) і простяг руку до купки книг, що були біля постелі. Там, поруч з постійними його супутниками — Пушкіним і Лєрмонтовим, тепер з’явилися Байрон і Гете в російському перекладі.
Цієї ночі Абай спав погано, перевертаючись від важких дум, викликаних розповіддю Магаша і Дармена.
Коли юнаки з обуренням переказували йому все, свідками чого вони були, Абай слухав мовчки, хоч у душі в нього все кипіло. Тільки сьогодні розповідав він молоді про злочин, вчинений сто років тому. І тепер сильні знову чинять насильство над беззахисними. Якими законами, якими звичаями виправдати сваволю, що лишається незмінною протягом ста років? Змінилися тільки імена хижаків: одного звали Кенгірбаєм, другого Кунанбаєм, а теперішнього — Азимбаєм,— та змінилися способи насильства: раніше вбивали камінням, а тепер злиднями й голодом. Похмурий, безпросвітний час. Тікати б світ за очі. Але враз він гірко посміхнувся. Ні, якщо в юності, коли було більше сили й рішучості, він не зробив цього, то тепер це вже неможливо. Та й тоді, в молодості, як і тепер, у зрілі роки, він не міг залишити свій народ, втекти від його страждань і горя: адже нема для нього нічого ближчого, дорожчого за рідний народ.
«Піти… Як піти від народу?.. Не від нього треба йти, а йти від лиходіїв-насильників! Нехай вони близькі по крові. Ті знедолені, скривджені люди з народу ближчі мені, ніж рідні. До них тягне мене і серце, і розум. Заради їхнього блага мушу віддати я всі сили, їхнього веління мусить, слухатися моя совість…»
Але Магашеві і Дарменові, що мовчки сиділи перед ним, він висловив тільки частину своїх думок і рішень.
— Яке нещасне в мене життя! — гірко сказав він.— Як же припинити насильство лиходіїв, коли найзлобніший з них живе поряд тебе, в твоїй родині, а ти і його не можеш спинити? Народ у сльозах, а що з того, що і я плачу разом з ним? Чим допоможу я йому на ділі?.. Вони правильно вирішили вивезти сіно на свої зимовища. Це наука таким людям, як Азимбай. Хай тільки додержать слова і виконають його… А я поговорю з Такежаном, підтримаю їх. Не так часто бідний народ зважується на опір, такій справі не можна не допомогти…
