Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Монотонне гарчання тракторів, дерев'яне торохтіння возів, закличне іржання кобили, що стратила з виду лоша, потріскування батога й курвамамна лайка пастуха, різкий і високий, немовби її вдарили ножем, скрик кози, глухий і мовчазний тупіт кирзових чобіт у грубому пласті дорожньої пилюги, пахучий дух сільської вулиці, настояний на пилу, на претертій соломі, на розчавлених залізним обіддям коліс камінні і коров'ячих кізяках, слабий повів польового вітру, що по дорозі закашлювався хатніми димами… і тому вітер розтрушував над селом польове скошене зело, що пахло знахарським трунком, який підсилював любов… а трунок цей ворожбитний іскрився в прозорій чистій сулії ранку, наскрізь пронизаній сонцем; і ціла ця повінь світла, тепла, звуків, запахів пливла безпоспішно, повільно, але й навально, нічого, однак, при цьому не руйнуючи, а тільки обмивала по дорозі кожну хату, тин, дерева, бадилинку кожну і всяку людину в полі чи на подвір'ї, і кожну пташку посеред гілля, і мураху на стовбурі старої яблуні; і мені з Ключарем було затишно, спокійно посеред людей на вулиці, посеред хат і садків, посеред розтрушеного над селом духу прочахлого зела, серед худоби й машин; я почувався своїм у Черчені… я тут був своїм не тому, що стрічні старі ґазди піднімали, вітаючись, хто солом'яні, хто поруділі міські капелюхи, що погорблені від роботи жінки казали мені «славайсу», а тому, що тільки в ці дні в Черчені скільчилася, немов яре зерно, проросла стожильним коренем, укоренилася, отже, ясна, мов сонце, упевненість: ніхто мене тепер не заманить на безжурні й байдужі простори, та й, очевидно, ніде нема байдужого раю, є або сліпота і глухота душ, або ж є олжа, злучена зі страхом. Господи, чи має право мистець бути глухим і сліпим, якщо відкрилося йому, немов соте пекельне коло, віковічне, ще, певно, від сотворения світу страждання твого народу, і хрест твій, і Голгофа твоя — це тільки краплина з бездонної чаші людського страждання, і пити з тієї чаші — твоє призначення.

Це було чи не найголовніше й найболючіше моє відкриття після денних і нічних моїх роздумувань, після розмов з людьми і після мовчазних молитов до Бога; призначення пити з чаші терпіння, усвідомлення цієї необхідності розкувало мою художницька свободу, поруйнувало навально всі дотеперішні рамки, погрози і заборони, в Черчені мене начебто вивели на високу гору, з якої відкрилися мені глибинне чорно-синє небо, гірські хребти, безмежжя нашого чорнозему, і зіштовхнули вниз, мовлячи: Пливи, чоловіче, долами і горами, а навіть і небесами… пливи, й ніхто тобі не подасть ні весла, ні компаса, ти сам собі стерновий, весляр і суддя, пам'ятаючи, однак, про залиті болем і передсмертним страхом очі твого народу, що намальовані на стіні Святого Духа.

Я малював; малювання це було неначе розмова з самим собою, проникнення в самого себе; я малював то побілені хрести на цвинтарі навколо церкви, то ряди занедбаних стрілецьких могил, то старезну липу і під її крилом — присадкувату ротонду Святого Духа; я малював, а Павло Ключар викошував у Страдчій долині траву, сушив сіно і складав його у пластінки. Ми не розмовляли з ним, але я відчував, що ми обидва думаємо про мученицькі очі, що видобулися на світ із-під штукатурки; ті очі не давали мені спокою ні вдень, ні вночі; вночі серед тиші й пітьми, коли я, розгубивши сон, виходив у Ключарів сад, вони спозирали за мною із-за кожного дерева і на кожному дереві із-поміж гілля світилися криваво, й очі ті літали наді мною в темряві, немов якісь жалібні, небачені в наших краях птахи… літали, кружляючи, і скрикували людськими голосами (тут і там скрикували, близько й далеко, пелена нічна, здавалося, була зіткана, мов із чорного прядива, із цих зойків); я уявляв, що у закривавлених цих птахів, у ці очі хтось невидимий стріляє, і вони, вцілені в серце, або падають у сонний чорнозем і там, у глибинах чорноземних, замовкають, або ж, рятуючись від куль, сідають мені на плечі й скиглять, немов голодні діти, а я слухав їх… слухав і чув, як їхня туга, біль їхній, крик, що спресований, мов камінь, до шепоту, переливався мені в душу.

Це була магія мистецтва.

Я по-чорному заздрив невідомому тому митцеві, який на стіні Святого Духа предковічно колись намалював страдницькі очі; так. заздрив і викликав його дух із тамтого світу, щоб спитати: «А де той ключ, пане-майстре, яким ти відкрив мою душу, увійшов до неї і розкошуєш в ній, немов за різдвяним столом?». Ізограф появлявся тут як стій, був він у полотняній сірій рясі, волосся спадало на плечі пінистою хвилею, а лоб білів високо й гордо; ізограф сів поруч зі мною, так само, як я, оперся плечима об стовбур яблуні, під нашими ногами внизу плюскотіла об береги Золота Липа, за Ключаревим садом проторохкотів на дорозі мотоцикл, з далекого відчиненого чийогось вікна доносилася до нас ритмічна африканська мелодія, і тому не вірилося, що поруч сидить ізограф, який прийшов із нижніх минулих світів; він сидів мовчки, аж поки я не спитав його отак просто, як колегу з сусідньої художницької майстерні, де він роздобув потаємний ключ, яким відкриває людські душі. На моє запитання він посміхнувся (і як я у темряві міг бачити його усмішку?), довго мовчав, врешті промовив стиха, скоріше сам до себе, ніж до мене: «Питаєш єси, немов отрок, якого вчать лише розтирати барви кам'яним товкачем. Кожен мнстець повинен мати свій ключ, чи не правда? Це так просто, чоловіче, і вочевидь… складно. Часом ключі добираємо роками, майструємо їх самотужки й навпомацки, бо ніхто не знає напевне, як той ключ виглядає, з якого заліза, з якої барви, з яких потрясінь і думок він кується. Світ вражень — це нектар, мнстець — бджола, тисячі тисяч цвіту, пахучого або ж отруйного, збирай лише нектар і сотвори правдивий мед. Це приписи алхіміків, брате. Ключ таким способом кується довго, терпеливо, многотрудно.

Є щасливі щасливці (а може, вони Божим промислом позначені?), котрі знаходять свій ключ відразу… він лежить у поросі під ногами, їм надібно лише підняти його, омити від бруду й вкласти у замкову щілину. А ще повідали мені, що ключ може… приснитися… лише треба зірватися з ложа, схопити пензель і вдарити ним по левкасі. Чи це ключ… чи це натхнення… чи це твої мислі враз вибухнули прозрінням?» — Ізограф надовго замовчав, здавалося, він забув про мене й ловив вухом чужий вихилястий ритм африканських тамтамів, що виплоджувалися з чийогось горластого магнітофона; і видно, тамтами його оглушували, бо хилився донизу й загулював долонями вуха. «Може, брате мій, — обізвався несподівано, — ніякого ключа не існує… існує лише тайна творчості. Бо хіба мало таких, які терпеливо збирали нектар, а в їхніх сотах стигла трутизна… а хіба мало таких, які знаходили легко ключ під ногами і встромляли його в замок… хіба мало таких, яким снилися ключі, вони сприймали сни за натхнення, а, проте, і той, і той, і той стоять перед дверима, ключ їхній в замку, а душа не відчиняється… і ніхто тобі не розкаже, чому вона не відчиняється». «Одначе ти не належиш до невдах, майстре, — сказав я йому. — Ти увійшов у мене і пануєш ув мені». «Навіть про себе нічого не знаю, — признався він сумовито. — Зате мені здається, що… — Ізограф обірвав слово, в думці, певно, іще їх зважував, потім продовжив. — Мені здається, що про ту пару очей із стіни Святого Духа знаю багато… та й не одна там пара… та й не одні тільки там очі, ось побачиш, коли відслониш ціле моє малювання. Я не один рік його малював… і не так довго я його малював, як довго мандрував землею, слухав її, споглядав на неї коли заворожено, коли заклято, ходив поміж людьми, які живуть у любові й у ненависті, сіють жито й зраджують вітця-матку. Певно, належу до тих, що збирають многотрудно нектар, і коли Господь Бог допоміг, що утворився з нектару мед, то…» «Ні, твій мед не солодкий, майстре, він навіть не гіркий… він солоний, немов ропа. (Ти чув колись, щоб мед був солоний?) В солоності цій густій розчинені суцільний лемент, передсмертний жах і лютий порив, ключ у висоти», — перервав я ізографа не вельми ввічливо. Він тяжко зітхнув: «Хіба мистець винен, брате, що земля повниться лементом і розпукою? Не можу я малювати тихі води, ясні зорі, зелене жито і дитя в житі у сповитку, коли небо наді мною чорне і земля моя чорна, а диявол, чуєш-но, грає на бубні коло пекельних воріт». «Ти кажеш, пане-майстро, „диявол грає“, маючи на увазі день учорашній і день сьогоднішній? — перепитав я його здивовано. — Але ж готі очі, тобою мальовані, мають триста років. Хіба нічого не змінилося за триста чи за чотириста літ на цій землі?» «А ти-но походи землею, припади до неї, послухай… і поплач, і скреготни зубами, і проклени, і возненавидь, і возлюби її. У множеств! цьому, може, здибаєш десь мене… десь здибаєш, пізнаєш моє ім'я, ключ мій до людської душі відшукаєш і свій ключ, певно, здобудеш… — І він знову усміхнувся, і я в темряві виразно бачив, як блимнула тепло посмішка, немовби біля його губ хтось посвітив свічкою. — І збагнеш, брате, що біль наш триває». Він звівся на ноги, високий і сухий, полотняну торбу перекинув через плече. «Але я засидівся, — сказав, — дорога довга і робота попереду немала. Прощавай, брате».