Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Перун, Дажбог, всі сили неба, – що це були за хвилини! Як вона молилась, щоб це були ті кроки, про які вона мріяла і яких ждала! Як вона хотіла, щоб це, як колись, ішов сюди княжич Святослав, щоб він розчинив, як і тоді, двері, став на порозі…
Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вірила, що це він. О, коли він стане на порозі, вона кинеться до нього, розповість про свою муку, попросить у нього помочі, адже він не тільки княжич, а любов її, батько дитини, яку вона носить під серцем.
І вона знала, вірила в те, що коли княжич Святослав прийде, то й захистить її, він не дозволить, щоб Малушу вигонили з двору, він буде такий, як і колись. Коли княжич щось захоче – все може зробити. «Так швидше іди, Святославе, я жду тебе!» – мало не крикнула Малуша і ступила вперед, до дверей.
Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся дверей, але не відчинив, а, навпаки, притиснув до себе. Почулись глухі удари – один, другий, третій. І Малуша зрозуміла, що це з терема забивали двері до її хлівини. І знову пролунали кроки – хтось повертався до терема. Це не були кроки княжича Святослава.
Недавні сльози, а тепер удари молотком по цвяхах (так, пригадала Малуша, забивають віко над корстою: три удари – й кінець), все це, як не дивно, не збільшило вже, а ніби припинило її муку. У цю пізню нічну годину минуле Малуші відступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалік вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила Малуша, а це була тільки зваба, була ключницею – і знову стала рабинею, єдине, що їй залишалось, – дитя…
Крізь розчинені двері сичав мороз, на небі висів місяць. Зеленкувате його проміння сягало в хлівину. Ось вони – добра покійної Ярини і її, Малуші; що ж їй взяти з собою?
А Святослав не прийшов. Тепер він і не прийде. Хіба ж Малуша цього не знала?! А коли б він зараз і став на дверях, о, тепер однаково було б уже пізно…
7
Глупої ночі отрок з княжого терема розбудив Добриню й велів йому іти до княгині. Добриня неабияк сполошився. Є, либонь, якісь звістки з поля? Може, одразу, серед ночі, доведеться й вирушати? По темному він одягнувся, схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.
Княгиня Ольга ждала Добриню у сінях терема, де горіло кілька свічок. Біля княгині стояв і щось стиха говорив їй воєвода Свенелд. Але тільки Добриня зайшов, Свенелд замовк і, вклонившись княгині, пішов із сіней.
– Іди за мною, Добринє! – промовила княгиня й пішла сіньми. Намагаючись ступати якомога тихше, Добриня рушив слідом.
Так Добриня опинився в одній із світлиць княжого терема. Там у кутку на камені горіло вогнище. Серед світлиці стояв застелений червоним оксамитом стіл, два різьблені стільці з поручнями, попід стінами – лави. У світлиці було так тепло, що на рублених стінах виступала пара.
Княгиня сіла на одному із стільців, сперлась на поручні і, як здалося Добрині, довго прислухалась, чи не чути голосів у теремі. Але там не чути було нічого, тихо було й тут, у світлиці, тільки десь за стінами рипів мороз та ще на вогнищі потріскували сухі смоляні дрова.
Княгиня Ольга обернулась до Добрині, і він побачив бліде її обличчя, темні очі.
– Не когось покликала днесь, а тебе, Добринє, – пролунав у світлиці суворий голос княгині. – Про все, що почуєш, – мовчи, що велю – зроби, на те моя княжа воля. Клянись Перуном…
– Мати княгинє!.. – відповів Добриня. – Клянусь Перуном і Дажбогом, заклинаюсь Волосом і Хорсом…
– Доста, – ледь посміхнулась княгиня. – А тепер слухай…
– Слухаю, мати княгинє.
– Ти знаєш, – запитала вона, – що сталося з Малушею – сестрою твоєю, а моєю ключницею?
– Не відаю, княгинє… А що вона – завинила, вчинила шкоду?
– Невже не знаєш?! – глузливо засміялась княгиня Ольга. – І того не відаєш, що Малуша непразна?
Добриня здригнувся, ніби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась від нього, уникала розмови! Тікала, хотіла сховати те, чого однаково сховати не можна.
йому було невимовно жаль Малушу. Він любив її, пишався, що не тільки сам служить княгині, – служить ключницею в теремі й вона.
– Малуша непразна! Мати княгинє!.. Та коли ж вона? З ким? Я ж бачив, либонь, її… Я її сам… Сам покараю…
– Не поспішай, Добринє, – суворо промовила княгиня Ольга. – Я взяла Малушу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла… непразна від княжича Святослава…
– Мати княгинє!..
– Не кричи, – так само суворо зупинила його княгиня. – Вже пізно, всі в теремі сплять.
Добриня стояв біля порога княжої світлиці, і тьма думок враз заполонила його. Так от чого княжич Святослав волів після Купала ночувати не в полі, а в городі й завжди летів туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як думав Добриня, а така хороша, красна, що навіть княжич Святослав полюбив її. І не тільки полюбив – Малуша непразна, під своїм серцем носить плод княжича. Рід князя і їх звичайний рід, – чи може це бути?! Але що думає робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нині Добриню серед ночі, невже замислила карати Малушу?! Схопившись рукою за серце, стояв Добриня проти княгині й ждав її слова…
– Роба Малуша достойна найсуворішої кари, – ніби вгадавши його думки, сказала княгиня Ольга. – Але сама я її не карала б, – гріх, ну що ж, я б її вигнала з города, нехай іде, куди хоче. Але вона непразна, в неї буде дитя від князя. А що скажуть тут, на Горі, коли дізнаються про любов княжича Святослава, а потім про дитя? Адже уб’ють.
І далі сказала княгиня Добрині не як гридневі, а як набагато ближчій людині, нібито спільнику, таємничо, тихо:
– Малуші на Горі бути не можна… Я вже бачила її й говорила з нею. Вона поїде до мого села в Будутин і житиме там. Нехай там вона і народить дитя. Так буде краще, так треба.
– Спасибі, княгинє, спасибі, – прошепотів Добриня, відчуваючи, як страшна кара відступає від голови Малуші.
– Але й там їй не можна бути самій, – говорила далі княгиня. – Там також можуть дізнатись, і знову вона й дитя будуть у загрозі. Треба берегти їх… Чи згоден ти, Добринє, поїхати з Малушею до Будутина? Там потрібні гридні мої, і рабині буде місце, а коли народиться дитя – будь у Києві, скажеш мені!
– Добре, – промовив Добриня. – Усе зроблю, як веліла.
– Тоді йди і готуйся, – наказала княгиня. – Воєводі Свенелду я сказала, що ти їдеш по моєму слову. Скоро будуть готові сани. Іди, Добринє!
Добриня мовчки вклонився княгині, дуже тихо, щоб ніхто не почув, вийшов із світлиці. З порога він бачив, як на вогнищі знову спалахнуло полум’я, як червонкуватий його відсвіт освітив бліде обличчя княгині, очі, витягнуту на поручні стільця руку… Усе це, а потім сіни, де горіли свічки, цебро з водою, з якого дзвеніли й дзвеніли краплини, темний ґанок, – пропливло перед ним у якомусь тумані.
Він отямився тільки серед двору перед теремом і довгу хвилину стояв, дивлячись на темні рублені стіни терема, на одно вікно, де мінився червонкуватий відсвіт вогнища, потім перевів погляд на тереми бояр і воєвод, що зараз серед ночі нагадували важкі ковані скрині, на стіну города, що тугим чорним обручем обіймала Гору.
І чомусь особливо гостро й боляче відчув Добриня, що стоїть він тут уночі серед княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсім не такий, як князі, воєводи, бояри. І хіба не про це говорила тільки-но княгиня: «Я взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла…» Не там, у світлиці, а саме тут, серед двору, і в цю хвилину Добриня відчув усю гіркоту цих слів, гостру образу. Так, вони – князі, воєводи, бояри, їм все дозволено, вони все можуть, а він і Малуша – тільки смерди, раби, вони нічого не сміють. Добриня навіть зіщулився, ніби ждав якогось удару…
Але одразу й інше спало на думку Добрині. Гаразд, нехай вони смерди – і він, і Малуша, і ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може вистояти навіть князь. Добриня посміхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом літаєш у полі, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, він і не думав навіть, на що здатна Малуша. Не хитрістю, а красою багата, так, так, Малушо, ти робила, як жона полянська, і я тобі нічого не скажу, а в мислях подякую.
