Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович (книги полностью бесплатно .txt) 📗

Нарешті вирок виголошено. Вже набундючений кат підходить до нього, накидає на шию удавку й веде бранця від міської ратуші до замкового мосту, немовби вівцю на заклання. Прості люди затравлено дивляться на небачене ніколи видовище, не насмілюючися навіть рота розтулити. Втім, хто ж наважиться протестувати, якщо перед зачитуванням вироку він сам покірно визнав власну провину перед турецькими господарями, своїми підданими загалом і работорговцем Оруном зокрема?! Хто з пересічних міщан або селян наважиться заступитися за свого гетьмана, який не заважав ненависному Орунові продавати у гареми заможних турків українських дівчат-красунь?!

А те, що работорговець не сплатив встановленого мита… Що ж, виходить, навіть цей клятий жидюга зневажав українського гетьмана настільки, що вирішив обдурити на рівному місці! Турецькі господарі визнали правоту нечестивого Оруна, і тепер…

Так, вони вже на середині мосту, що веде до замку. Пронизливий вітер січе обличчя пригорщами льодяного кришива, та це байдуже.

Адже тепер кат міцно прив'язує протилежний кінець удавки до кам'яного зубця огорожі.

Підводить бранця до самісінького краю мосту.

Він зазирає униз… і кров холоне від переляку: адже бачить там далеку землю, розколоту річкою на два береги. Так і він допустив, щоб ввірена його піклуванням Украйна була розділена між Московією та Польщею.

А на додачу ще й союз із турками уклав…

А турки – оце і є той самий водяний потік, що перерізав розполовинену перед тим Украйну…

– Нехай Великий Аллах зробить довгими дні повелителя правовірних, найсправедливішого з усіх, хто живе на землі!

Потужний удар у спину – і він летить у прірву, назустріч чорному потоку, що зміїться далеко-далеко внизу. Проте пролітає рівно стільки, скільки дозволяє мотузка. Падіння тіла зупиняє зашморг, жахливий біль вибухає у шиї – і свідомість миттєво згасає…

Кат перерізав мотузку, труп полетів у Смотрич.

За кілька секунд знизу долинув сплеск води.

Все скінчилося.

14 листопада 1759р. від Р.Х.,

берег Рейну навпроти скелі Лореляй

– Каролю! Каролику, ти тут?

– Так, гетьманичу!

– А хлопці?..

– Звісно, тут! Ми всі з вами!..

– Ти не забув передати маршалу де Брольї запечатаний пакет, як я попрохав учора? Це дуже важливо: адже там містяться докладні інструкції щодо виходу на всіх моїх агентів без винятку. Негоже кидати таку розлогу розвідувальну мережу напризволяще…

– Звісно, що не забув.

– Молодець, дякую. А як ви одягнули мене для цієї подорожі?

– По-козацькому, як ви й наказували.

– Дай-но руку, будь ласка.

– Так, гетьманичу!..

– У голові паморочиться… Нічого не бачу…

Григорій відчув, як вірний Кароль міцно стиснув його холодну праву долоню.

– Каролику, братику! Знаєш, що саме мені тільки-но наснилося?

– Звісно, що ні! Відкіля ж мені знати?!

– Страта Юрка Хмельниченка. [55]

– Гетьманичу, знову ви за своє?!

У голосі побратима відчувалося обурення. І недарма: адже за три з половиною місяці після тяжкого поранення у бою під Мінденом [56] (уже другого за цю війну!) стан Григорія так і не покращився – навпаки, він почувався щодалі гірше, поступово впав у депресію… і почав порівнювати себе з молодшим сином Богдана Хмельницького.

Мовляв, нащадок ніколи не зможе гідно продовжити справу свого великого предка. Наприклад, Юрко Хмельниченко занапастив справу славетного батька, та й Його Королівська Величність Луї П'ятнадцятий ризикує пустити за вітром славу квітучої Франції, успадкованої від «короля-сонця». [57]

Так само гетьманич Григорій Орлик не спромігся стати справжнім лідером козацької нації, а отже, бути гідним пам'яті гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика. Як гетьман Хмельниченко наприкінці життя сліпо виконував волю турків, так само й він, гетьманич Орлик, віддав життя Франції, а не рідній Украйні. Покірних йому «синіх шведів» та героїчну козацьку сотню примусив битися на стороні коаліції, до складу якої входила ненависна Московщина…

Та чого там про українську справу говорити, коли він виявився настільки безвільним нікчемою, що навіть клятому Івану Неплюєву не помстився за смерть коханої колись Лейли!!! Хоч і присягався собі самому, що не залишить мерзотника безкарним…

Очевидно, тепер на пораненого насувався черговий рецидив тієї-таки виснажливої душевної хвороби.

– Ти не розумієш, Каролику, братику мій названий!

– То ви не розумієте, гетьманичу…

– Ні-ні, я все розумію, геть усе! Пригадай лишень, скільки разів ми бували буквально на мізинчик, на нігтик, на волосинку від успіху… проте так нічого й не домоглися?! Навіть реставрацію короля Станіслава Лещинського провели, а все одно…

Раптом поранений різко напружився, стиснув руку побратима і застогнав крізь зуби.

– Вам зле, гетьманичу?

– Де ми зараз? – задав зустрічне запитання Григорій.

– Вас віднесли, куди ви і попрохали: на берег Рейну.

– До скелі Лореляй?

– Авжеж.

– Як би радів онук франкфуртського бургомістра Гете, якби опинився тут…

– Йоганн Вольфганг?

– Еге ж. Кумедний хлопчина… Та з нього будуть люди.

– Авжеж будуть, гетьманичу.

– Ми би разом із задоволенням перепливли Рейн, щоб зійти на самісіньку верхівку цієї скелі. Йоганн Вольфганг якось розповідав, що за прекрасний і величний краєвид відкривається звідти. Ти як вважаєш?

– Мабуть, це справді так.

– Опиши мені, яка вона – скеля ця.

– Ви і цього не бачите, гетьманичу?

– Нічого не бачу. Перед очима суцільна мряка, у голові паморочиться…

– Скеля дуже-дуже велична і красива… навіть о цій порі року. Біля підніжжя підбита сивими бурунами, вона височіє над чорною водою, немовби здоровезний велетень над натовпом карликів, а також вища від берегів річки, вкрита кущами й деревцями аж до самої верхівки. Зараз рослинність, на жаль, брунатна, лише деінде проглядають темно-зелені плямки. А от навесні тут має бути значно красивіше.

– Шкода, що я того не побачу…

– Побачите, гетьманичу! Як се – не побачите?! – одразу ж обурився Кароль… хоча і знав, що Григорій каже чисту правду. Адже по всьому дуже добре видно, що поранений згасає буквально на очах.

– Не побачу, Каролику, не побачу.

– І не думайте!..

– Не заперечуй, будь ласка. Я хочу померти тут, тому і попрохав…

– Гетьманичу!!!

– Облиш… Краще послухай мою останню волю: поховайте мене тут…

– Гетьманичу!..

У голосі охоронця забриніли сльози.

– Бажаю спочивати поруч з місцем, де мріяв заснувати Рейнську Січ. Хотів, щоб козаки жили тут по-справжньому вільними людьми, чинили по совісті та справедливості… як колись на Запорозькій Січі! Не на нинішній… а на тій, на яку ми колись приїжджали – пам'ятаєш?

– До кошового Іванця?

– До нього. Отже, поховаєте мене тут…

– Не кажіть такого, гетьманичу!..

– Не переривай. Поховаєте на цьому самому місці, при дорозі. Поставите простий козацький хрест. Без напису. Тільки шапку смушкову зверху покладіть.

Черговий напад болю знов примусив пораненого застогнати.

– Може, краще б вам помовчати?

– Ти краще слухай, Каролику. Слухай і на вуса мотай.

– Так, гетьманичу.

– Отже, якщо напишете моє ім'я і титул, побоююся, що як ця земля відійде пруссакам, вони спаплюжать могилу. А так лежатимуть мої кісточки спокійно, доки хрест не згниє, а могильний горбочок дощик не розмиє, вітерець не розвіє.

– Ви і справді цього бажаєте?

– Так. Чим я кращий від простих козаків?

– Ви – гетьманич, син Пилипа Орлика – сподвижника гетьмана Івана Мазепи, великого благодійника нашої рідної Украйни.

– Так, гетьманич, але…

Непевна посмішка зненацька скривила губи пораненого, і він проскреготав: