Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗
Приступ розпочався перед обідом і тривав до полудня. За балкою стояли густою лавою ратники й закидали стіни стрілами, а в сей час інші підставляли лізниці й дерлись угору. Звідти на голови їм сипали каміння, лили окріп і гарячу олію, а ті дерлись і дерлись. Одні падали, роздираючи повітря болісними криками, та на їхнє місце, прикриваючи себе щитами, лізли інші. Декому нарешті пощастило видертися на мур, і там спалахнула гаряча сутичка. Зате лучники не могли знизу підмогти своїх товаришів, і греки нарешті вибили всіх тих і потурляли додолу. Знизу, з глибокого вибалку під мурами, що був грекам за природний рів, уже лежало багато вбитих і покалічених, деякі лізниці грекам пощастило витягти гаками вгору або спалити, й Любиця бачив, що приступ захлинається.
— Мало нас є, княже, для сього, — сказав він урешті Осмогрудові, й той розгублено подивився на сіверянина. Злість уже давно вивітрилася з Осмогрудового серця й лишався тільки біль.
— Грай до відходу, — погодивсь і він, і незабаром мідна сурма передолала шалений лемент бою, й ратники почали стрибати в вибалок і відбігати далі, куди не сягали грецькі стріли. З мурів пролунав короткий крик перемоги й полегшення й тут таки ввірвався. Греки відбили приступ, але вони не дуже втішали себе, бо мали справу з незначним полком скіфів. Тоді з-від Полунічної брами тричі вдарило в щит, і вої внизу втихли. То був знак до перемови, й незабаром над визубнями замахали гриватим шоломом і знову почулись удари в щит.
Любиця вислав уперед свого велійого болярина Дорогомира, а князь Осмогруд — Слободана. Ті швидко повернулися.
— Речуть, аби ми смо відвели рать за кладовище. Мають хіть одчинити ворота, але бояться.
Чільники наказали своїм воям відійти потойбіч надгробків, і ворота й справді з рипом розчинилися, й звідти вийшов якийсь між у короткому чорному корзні й із чорною гривою на мідному шоломі. За ним оддалік виступало ще двоє, й Осмогруд пішов їм назустріч, узявши також двох: Слободана та Любичиного болярина Дорогомира.
— Я, — сказав ольбієць грецькою мовою, — наварх усіх ольбійських кораблів Аріон, хочу сказати, що нам немає задля чого битись. А хто стоїть переді мною?
Вони перемовлялися через гатку, що вела між балкою та водосховищем до Полунічних воріт. Слободан переклав його слова й сказав, хто з ним говорить. Аріон відповів:
— Твого брата тут немає. Він поїхав туди. — Наварх показав рукою понад берегом на захід. — Мабугь, у Тракію. Тут уже його нема.
Він почекав, доки Слободан перекладе, й спробував усміхнутись:
— А ми хочемо з вами, скіфами, жити в мирі.
Він підняв руку, й усі троє попростували до розчинених воріт, супроводжувані тисячами поглядів і з муру, й з-за некрополя.
Осмогрудові не знати чому полегшало. Коли б його брат виявився в торжищі, се б мало значити саме те, про що казав Любиця. Але Великого князя тут не виявилось, і незважаючи на зовсім дурне бойовисько, яке нічого нікому не дало, крім кількох десятків забитих та двохсот покалічених, Осмогрудові попустило. Він не вірив у те, що його брат подався до туричів за Дунай — йому там нічого було робити, бо Воїжир Турицький доводився рідним вуєм йому, Осмогрудові, а не Соболеві. Й тепер Осмогруд не знав, як повестися з Любицею, й глухе роздратування до сіверського князя почало знову полонити його.
Та коли він у супроводі Слободана й Дорогомира проминув останні надгробки грецького кладовища, його зустрів сам Любиця. Вид у нього був скам'янілий і геть блідий, і він сказав:
— Твій брат забив мого Милана.
— Хто?!
Осмогруд від несподіванки вирячився на нього, та Любиця пішов геть. Слободан із Дорогомиром поскочили за ним, і невдовзі Слободан розповів Осмогрудові про те, що сталось:
— Є такий воїн Вовко… Він лише й урятувався. Всіх Соболь перебив. Оті погналися за ним, а він поставив засідку й виклав до ноги.
— Сам?!
— Ні, не сам, — відповів Слободан.
А в сей час Великий князь Соболь під'їздив до Головного гирла Данапра. Слідом за ним їхало зо два десятки робів та найнятих в Ольбії греків, а поряд, відставши на півконя, тримався турицький жупан Валдислав. Досі він жив у верхів'ях Інгула — після тієї пригоди йому пощастило перепросити свого небожа Осмогруда. Та коли Любиця передав Осмогрудові своїми синами несподівану звістку про Соболя, який нібито вирішив перекинутися на грека, Валдислав не став чекати ні дня й, узявши з випасу двох коней, подався до Ольбії. Там він робив усе так, щоб його перший побачив Соболь, не певний, як поведеться Великий князь. Та вулицями саме прокотилася новина, нібито «скіфи» знялися й зникли в невідомому напрямку, й Соболь просто зрадів зустрічі з Валдиславом.
Лишатись і далі в Ольбії Соболь не міг — він був захопився й тепер мусив негайно щось робити. Його тисяча, яку він узяв собі для охорони й ваговитости, зникла, тож вертатися в Стан запізно: воїнство, певно, вже все знає. Але ж куди?
Першою думкою було — за Дунай, до Валдиславового брата Воїжира. Але Валдиславові шлях додому не провіщав нічого доброго, та й не для того він утік нишком од Осмогруда, щоб бути прихвоснем Соболя. Й Валдислав заходися переконувати його, що Воїжир не прийме в свій дім ворога свого небожа.
— Я добріше знаю його, Великий княже.
— Що порадиш учинити?
Та сього й Валдислав не відав. Але, взявши по собі трьох найдужчих Соболевих робів, турицький утікач кудись майнув, а за півдня приїхав.
— Сідлай коня, — тільки й сказав він Соболеві, але в очах йому горіла надія. Се чуття передалось і Великому князеві, й він уже спокійніше спитав:
— То куди ж їдемо?
— До Стану! — відповів турич. — Твій Любиця погнав рать свою туди-о!
Він махнув рукою в бік полуночі, не назвавши Осмогруда на ім'я, та Соболь і сам зрозумів і заходився квапитись.
— Отак і їхати-ймеш? — майже тицьнув йому пучкою в геть заросле підборіддя Валдислав. — Там грека не приймуть!
Він злорадно реготнув уперше відчувши повну владу над сим розгубленим і зів'ялим князем.
Найнявши за срібло Великого князя дванадцятьох ольбіополітів та озброївши його молодих робів, турицький князь посадовив усіх на трієру, й вони переправилися через Лиман. Але надвечір того-таки дня хтось помітив, що за ними на поважній відстані женеться кільканадесятеро верхи. Турич, якого тут слухалися краще, ніж самого Великого князя, наказав усім поховатись у кущах і чинити те, що чинитиме він.
За годину переслідувачі наскочили на засідку, зусібіч сипонули стріли, більше половини лягло тут-таки, декого добили мечами, лиш одному пощастило вислизнути з пастки. То був добре знаний у війську шрамовитий воїн Вовко, який і повідомив Любицю про смерть його молодшого сина та всіх посланих у вивід косаків.
Коней, які гасали лісом без вершників, турицький жупан наказав половити, й тепер усі гнали до Стану, раз у раз пересідаючи на завідного коня, бо в Ольбії зайвих коней не змогли купити, не мали часу.
Соболь довго стояв на мокрій смужці піску — не наважувавсь улазити в холодну воду, хоча всі вже давно пороздягались і повпихали свій одяг та взуття в скіряні мішки. Перший повів своїх коней Валдислав, за ним поточилися роби, а найманці-греки щулились і стрибали на одній нозі, ступивши в хлюпінь непривітного Данапра. Нарешті, коли всі вже попливли, тримаючись однією рукою за конячу холку, Соболь і собі побрів у воду, присоромлений і трохи злий. Іншим разом він би дочекався, поки прислали б якусь ладдю, та сьогодні за се годі було й думати, й він плив, тримаючись лівою рукою за чорну холку білого жеребця, а правою підгрібаючи собі. Що далі до середини, то вода ставала холоднішою, течія зносила їх униз і вниз, тіло клякло й дубіло й груди так тисло водою, що Соболь ледве дихав, уголос хекаючи, мов у знесиленому бігові під палючим сонцем.
Решту дня й ніч перебули на Нижнім острові, бо Великий князь і справді знесилів і перемерз. У грудях йому ще довго хрипіло, мов хто пороздирав там усе на світі старим серпом, а на ранок у березі знайшли ладдю, видерли пакіл, до якого вона була прикута, й Соболь із Валдиславом тепер сиділи на носі, а двоє робів гребли веслами. Коні та решта людей лишилися на тому боці, й Валдислав, дивлячись, як вони меншають і мовби спливають разом з берегом та шелюгами вгору проти течії, поцікавивсь:
