Золотий Ра - Білик Іван Іванович (электронную книгу бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Якби Дар'явауш не зробив зі мною оцього... — Зопір підняв руку до заповитого чистою полотниною обличчя.
Більше Нідінту-Бела нічого Зопірові не сказав, хоча тінь недовіри між ними так до кінця й не розтанула.
За місяць по тому Зопір попросив у Нідінту-Бели полк.
— Дай, скільки тобі не шкода, воїв, — мовив Зопір, — і я доведу свою вірність. Додому мені все одно немає вороття.
За цей місяць Зопір оклигав і зняв навіть пов'язку з обличчя, з якого вавілоняни тепер не зводили переляканих очей.
Нідінту-Бела з тиждень повагався, та потім таки звелів дати Зопірові невеликий полк — півтори тисячі лучників і списоносців. Зопір набачив біля Семірамідиної брами близько тисячі перських пішаків, які стояли окремо від іншого війська, стрімголов кинувся й вирізав усіх до ноги, перш ніж на допомогу тим устигли сусіди. Втрати ж вавілонського полку були незначні.
Через тиждень Нідінту-Бела дав Зопірові три тисячі мечників та пращників, з допомогою яких Зопір знищив ще дві тисячі перських пішаків, притиснувши їх до каналу за брамою Ніна. При цьому втрати вавілонян були також не вельми значні.
Після цього недовіра до перського перекинчика остаточно розвіялась. Зопіра тепер можна було бачити на вежах усіх вавілонських брам, захисники міста вже не кривилися на самий вигляд його схожого на мертву голову обличчя.
За двадцять днів по тому він запросив царя Нідінту-Белу на вежу Халдейської брами й показав униз:
— Бачиш оті чотири тисячі «безсмертних» мого батька? Мого батька, напевно, там зараз нема: він ніколи не поставив би чотири тисячі так далеко від решти свого полку. Серед тих чотирьох тисяч і колишня моя. Якщо ти вже мені трохи довіряєш, дай полк тисяч на п'ять, і я принесу тобі священні похідні вівтарі отих чотирьох тисяч «безсмертних» перського царя!
Цього разу Нідінту-Бела виконав його бажання не замислюючись. Узявши п'ятитисячний вавілонський полк, Зопір ущент розніс чотири тисячі перських воїв, які виявились надто погано озброєні й надто старі та слабі, щоб опиратись такій стрімкій навалі. Зопір справді приніс Нідінту-Белі захоплені в цій швидкій раті чотири похідні вівтарі.
Зопір став загальним улюбленцем Вавілона, захисники міста благословляли ту мить, коли перському цареві спало на думку так по-звірячому вчинити з цим талановитим і щасливим полководцем, який протягом місяця знищив сім тисяч їхніх запеклих ворогів. Цар і царська рада постановили доручити Зопірові всю оборону Вавілона.
В усіх без винятку храмах відбулися врочисті жертвоприношення, що мали на меті подякувати богам за перемогу й випросити в них ласки для нового ратного вождя.
Ці жертвоприношення виявились недаремними. Перси ще не відмовились од думки взяти Вавілон.
27 ассіядії, за три дні до початку зими, все перське військо зусібіч ринуло на приступ непокірного міста. Інші брами та мури намагалися взяти полки підкорених персами народів і племен, а персів Дар'явауш кинув на здобуття Кішської брами та брами Мардука. Коли перси без особливої надії кинулися до цих брам, брами несподівано широко розчинилися перед ними.
Їх розчинив син Багабухші Зопір, якого вавілоняни, на своє лихо, вважали перекинчиком.
Так було взято Вавілон.
Молодий цар Дар'явауш, який без допомоги навряд чи став би коли володарем Вавілона, зробив Зопіра довічним сатрапом Вавілонської землі, звільнивши її від сплати царських податків. Зопір став найбагатшою й наймогутнішою людиною після царя, але молодого вавілонського сатрапа тягло до Кіша, де й досі перебував царський двір.
Звелівши запрягти найошатнішу бойову колісницю, він урочисто виїхав з брами Іштар, звідки добре накочена дорога вела понад берегом Євфрату просто до Кіша. Вавілонського сатрапа супроводжувала тисяча воїв у зелених плащах. Кіньми правив колісничий, а Зопір стояв у кутому начищеною міддю візку, вбраний у повний бойовий обладунок. Назустріч йому мигтіли кучми знайомих пальм, яких він хтозна-скільки не бачив. А його ці пальми вперше бачили т а к и м.
Зопір був справжнім героєм Вавілона. Вічне місто було взято без великих жертв. Зопір не рахував ті сім тисяч, що їх перебив: про них було домовлено з Дар'яваушем ще до того, як Зопір власноручно відрізав собі вуха та ніс, аби видати себе за жертву перського царя й увійти в довіру обложених. А ті сім тисяч були вої з підвладних Персії чужих земель, до того ж старі, хворі й погано озброєні. Для перського війська то був обтяжливий тягар...
Власне каліцтво вже не бентежило Зопіра: ним захоплювалися тепер усі, а т а к е обличчя робило його несхожим ні на кого іншого, він став для персів майже божеством.
Але серце його мліло не тільки від слави. В недалекому вже звідси Кіші на нього чекала та, задля якої він і пішов на цей гідний небожителя подвиг.
На нього чекала Парміс, чекала з таким же нетерпінням, з яким він чекав на ту мить, коли нарешті взорить її справді божественне личко. Вчора від неї вже був гонець.
Обіч дороги на лужку Зопір побачив натовп. Він послав глянути, що там таке; посланий воїн швидко повернувся й вигукнув:
— О, дивина, великий сатрапе! Такого зроду не було: мулиця ожеребилась!..
Зопір переможно зареготав. Отже, його діями керували Ахурамазда й Мітра! Справдилося пророцтво того незнаного вавілонця з надбрамних веж, бо його вустами промовляли небожителі: Вавілон буде взято тільки тоді, коли почнуть жеребитись мулиці. Ось біля мулиці в лузі стоїть її головате маленьке лоша!
Щасливий Зопір ще дужче заквапився.
Він не довго чекав у палацовому садку. Парміс вискочила з-за решітчастих дверей і легкою ланню збігла вниз до Зопіра, та раптом наче наразилася на невидиму стіну.
— О, боги милосерді! — прошепотіла вона. — Невже це ти, Зопіре?.. Який же ти став бридкий!..
Більше вона жодного разу до нього не прийшла.
Коли цар Дар'явауш завітав до палацу в Кіші, Парміс мовби випадково впустила кінчик єгипетської хустки й відкрила своє лице. Так вона стала однією з дружин царя Дар'явауша. Сталося те, чого найбільше боялась її рідна тітка Атосса.
Зопір був найбагатшим і наймогутнішим після царя, але не було в світі нещаснішої від нього людини.
Еобаз і його сини
Коли кінчалася зима й з гір скочувались талі води, Еобаз виходив із Сус. Дорога попереду була нелегка й далека. Спочатку він ішов лівим берегом Хоаспу й проминав кілька великих сіл. Дехто в тих селах знав Еобаза й уникав з ним зустрічатись, але дехто й не знав, особливо молодші орачі та козопаси, тоді Еобаз усідався поряд і розповідав їм про своє життя-буття.
— Оце йду до Парсастахри, маю побалакати з царем. Хочу попросити найяснішого, щоб, коли йтиме на скіфську рать, лишив мені мого найменшенького сина, його звуть Сірабаз...
Лише наймолодші запитували:
— А хіба з тими нечестивими скіфами знову буде рать?
— Бу-уде! — переконано заявляв Еобаз. — Бо чого б я бив ноги аж до тієї клятої Парсастахри?
Якщо ж ніхто нічого в нього більше не питав, Еобаз доказував уже почату розповідь і йшов далі, перекинувши порожню торбу через плече. Коли ж люди уникали його зачіпати й не хотіли слухати, Еобаз так само йшов геть, але потім іще довго нарікав на людську недоброзичливість і черствість, які заполонили світ.
— А якби вам отаке лихо? — питав Еобаз. Проте він нікому не бажав такого лиха. Ахурамазда створив людей добрими й для добра, кожен має звершити на цьому світі визначену йому частку вселюдської справи, бо коли людина переходить через міст Цінвад, їй стає не до земного, — великий пророк Заратуштра як сказав?..
Еобаз починав згадувати, що з цього приводу казав маг Ахурамазди — старий Орет. Давноминулі події та слова Еобаз пам'ятав краще від теперішніх, але повчання мага Орета з цього приводу геть забув. Це певний час муляло Еобаза, та коли за пагорбом виринало нове селище або ставало чути сопілку вівчаря, Еобаз переключався на клопоти ближчі. Весняний день був ще досить короткий, доводилося думати й про ночівлю та шмат коржа. Заночувати можна б і десь у березі Хоаспу, але для цього треба було вогню, щоб відлякувати Ще неситих після зими шакалів, а кресала Еобаз не мав.
