Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
19.01.2010
Із усіх безмежних можливостей, що дано природою, ми змогли розвинути в собі лише безмежне терпіння і зробити його найвищою цнотою. Терпіти біль, розлуку, вбогість, приниження допомагає надія, що колись це буде оцінено Найвищим судом. Але Найвищий суд — це ми, і ми, звісно, не забаримось видати собі наприкінці нагороду: інше життя, в якому буде трохи менше терпіння. Натомість гріхи чи якісь переступи мають більше варіантів покарання: забути, перетворити їх на чесноти, покаятись. Зло — множинне, і тому здається, що його більше. Терпіння — це вада, що заважає змінити світ. Єдина чеснота, на чому ще наполягав Кант, це усвідомленя усього того, що ми зробили, робимо чи будемо робити. А також те, що роблять інші. І уява тут — один з наймогутніших інструментів, що відкриває шлях до співпереживання та співчуття. А відтак змінює світ.
20.01.2010
Сьогодні спало на думку, що я пишу цей роман наче йду підземеллям і що та сюжетна лінія, де я описую кенігсберзькі підземелля, водночас відтворює процес написання. Спершу радість від того, що, нарешті, вирушила, потім варіанти вибору, брак орієнтирів, пил, порожнеча, загроза не повернутися звідти й навічно залишитись у темряві, сни під час короткого відпочинку, врешті — шалене бажання доповзти до кінця. Усе вказує на те, що це не реальні підземелля, як і не реальне місто угорі. Сон може виявитися дійсністю, а дійсність сном будь-якої миті. Але важливо довести реальність людини, реальність свідомості. Те, чого так прагнув Кант.
22.01.2010
Реальність іноді набуває фантастичних ознак, що є доказом того, що ми здатні вмістити у собі цілий світ, тобто наша свідомість. Не людина в світі, а світу людині. Стосовно мого роману, то він разом зі мною переживає цю метаморфозу. Від давно засвоєної думки, що передовсім треба пізнати самого себе, а цей процес далеко не лінійний і не простий, до думки, що наша свідомість і є тим всесвітом, який ми хочемо пізнати. Як завжди, я не писатиму про це, звісно, ні, але я писатиму з цією думкою. Не важливо, чи хтось відшукає слід. Не важливо, чи комусь сподобається роман, де сюжет будується лише на враженнях і почуттях. Контраст між порожньою всередині землею і землею, засипаною трупами й руїнами, нашпигованою мінами. Контраст між миром і війною. Це і є та фантастична реальність, яка чітко розмежовує одні явища від інших, як це робить наша свідомість, яка не терпить хаосу.
23.01.2010
Пізно увечері, коли вже була дуже втомлена, розкрила рукопис і почала писати про зустріч двох офіцерів. У житті трапляються ситуації, які ми прагнемо зіграти самі, аби підтвердити або спростувати думку про людину. В цьому випадку все підтвердилося, адже Герман оцінював звичне для нього середовище, однак це підтвердження набуло додаткових акцентів. Він зрозумів, що вираз «честь мундира» вже не може стосуватися його мундира і його самого, бо він вийшов у відставку. Відтепер він не зможе більше одягти свій старий мундир, бо той перетворився на театральний костюм. Я залишила Германа перед питаннями, які рано чи пізно в нього виникнуть. Наприклад, чи справді «весь світ — театр», і чи можна уникнути участі в тому дійстві. Я застосувала принцип «остранения», про який писав Виготський, аби відшукати режисера. Герман шукає одне, я шукаю інше.
24.01.2010
По суті, мого роману не існує ні завтра, ні післязавтра. Є приблизний напрям, але навіть це можна легко змінити. І так, напевно, буде до самого кінця. Через те мої романи дихають, а я насолоджуюся свободою.
Є підземелля, у яких законсервувалося повітря столітньої давнини. Текст можна теж замкнути сюжетною схемою та стабільним задумом. Я цього ніколи не пробувала і не знаю, що при цьому відбувається з автором. Кожен рядок прозорою плівкою накладається на шибку сьогодні. Я навіть не знаю, коли мені захочеться дописати. Це може бути через два місяці чи через півроку, але я повинна відчути і не втратити цей момент. Отак кожна річ стає частиною мого життя, щоденником, який ніхто не стане розшифровувати, бо йому й на думку не спаде, що це шифр.
26.01.2010
Ніхто так, як Кафка, не зумів показати стан людини, яка усвідомила, що опинилася в абсурдному світі, де треба рухатись, щось робити, дозволяти собою маніпулювати, аби тебе не знищили. Це усвідомлював і Діккенс у кращих своїх романах. Але його персонажі були дітьми або підлітками, тоді як у романах і новелах Кафки — сам Кафка. Наприклад, Йозеф К. Досі я читала його «Замок» лише в польському перекладі, а тому багато чого домислюю й уявляю.
Ким я є у своєму романі? І чи є я там насправді? Щоб усвідомити абсурдність повоєнного Кенігсберга, треба усвідомити абсурдність світу взагалі. Основна ознака Абсурдного світу — величезний розрив між мораллю і вчинками. Людина приходить до себе додому і бачить, що вона тут не потрібна.
27.01.2010
Одноманітність існування змушує шукати подій у снах: вони стають яскравішими, і якщо не запам’ятовуються, то залишають по собі враження. Якби не було снів, ми б вважали світ значно простішим. Недолугі фізіологічні пояснення природи сну глибоко вкорінені у свідомість не лише людей освічених, а й тих, чий розум постійно дрімає. Я описую сни двох людей, які далекі від усілякої містики і не покладають на сни надто великих сподівань. Вони отримують їх як руку допомоги, можливо, навіть від Бога, про якого вони зовсім не думають, а через те не скуті ілюзіями й не піддаються жодним впливам. Вони розуміють, що порятунку чекати не варто, бо інші, набагато достойніші, теж його не мають. Занижена самооцінка вчить обережності.
28.01.2010
Непорушність зв’язків між людьми може засвідчити лише готовність разом померти. Якщо тобі пропонують смерть, значить, ти прийнятий остаточно. Така ситуація виникла несподівано, коли я писала про купку загадкових людей, які риються в попелі зруйнованого замку, відшукуючи деталі колись цілісної системи. Можливо, це навіть машина, якийсь безцінний винахід. Але логічніше було б, якби машина не потрапила до рук ворога. Що ж насправді робили ті люди, про яких розповідають свідки знищення Кенігсберга? Що могло не згоріти? І чи не могло це бути колективним божевіллям невеликого гурту людей, які потім безслідно зникли? З цього можна було б стулити черговий авантюрний роман і непогано розважити публіку. Однак від самого початку мені і в думках нічого такого не було. Не тому, що я зневажаю подібну літературу. Вона мене також розважає як читача, але не стимулює думку. Навала таємниць, містики вже не викликає в людей такої невинної цікавості, перетворюючись на елемент побутової свідомості. Битви, потвори з участю примар, героїв, розклонованих з нереального зразка, — така нудота. Усе це проростає на руїнах знищеної культури, як на руїнах Карфагена.
30.01.2010
Є книги, які дозволяють опам’ятатися, й уникнути помилок, коли пишеш свою. Вони як вказівники на дорозі. До пів на третю ночі читала повість Невєрова «Ташкент — місто хлібне». Там дуже чітко проведено грань між жахом і надією. Тільки селянська дитина може витримати такий неймовірний тиск обставин і вижити в умовах бездушності й загального отупіння від голоду. Якби хтось написав таку книгу про голод 33-го, не було б стільки брехні й агресії довкола цієї трагедії. Було б співпереживання. Документ, який би він не був промовистий, не пробуджує уяви в пересічних людей, тобто нетворчих. Це — сирий матеріал. Невєров впливає безпосередньо магією слова, оповідною, інтимною інтонацією, якою наповнена кожна фраза.
Але я відмовилася від сповідальності, тому значно важче на відстані передати те, що я повинна сказати, аби бути почутою.
