Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Так і скінчився обід – у мовчанні, тиші. Усі дякували кесареві й василісі, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сінях палацу хор співав тужну молитву.
Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарії безглуздою, якби не мала окремої розмови з кесарем. І тому, встаючи із-за столу, сказала кесареві, що приїхала до Преслави, щоб з ним поговорити.
– Так ми ж нібито про все вже й поговорили, – винувато відповів кесар, шукаючи очима василісу.
Але василіси в світлиці вже не було, вона вийшла з-за столу, як тільки скінчився обід, слідом за нею поспішили вийти і всі діти та родички її. Боляри й кметі ще потупцювали біля дверей і теж поспішили вийти. І тому трапилось так, що в світлиці залишились тільки кесар із болярином Сурсувулом і княгиня Ольга з своїми родичками, купцями й послами.
– Ні, кесарю, – зухвало промовила княгиня Ольга. – Я приїхала здалеку до Преслави і хотіла говорити з тобою, але досі ще нічого не сказала.
– То говори! – неохоче сказав кесар Петро і сів у крісло біля столу.
– Ви йдіть! – звеліла княгиня своєму почту й, коли ті вийшли, сіла напроти кесаря…
Тепер вони були вдвох – кесар і княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалік. Він хотів нібито вийти, але не встиг і тепер уже мусив бути біля свого кесаря.
– Я, кесарю, хотіла сказати, – почала княгиня Ольга, – що їхала сюди немарно, а з великими сподіваннями, як колись сюди приїжджали князі Олег і Ігор, як завжди сюди приходили руські люди…
Десь далеко замовк хор, за вікнами вечоріло, сині присмерки заповзали в світлицю, де сиділи кесар і княгиня, і обличчя в них починали темніти.
– Я хотіла сказати, – вела далі княгиня, не почувши відповіді од кесаря, – що в дні давно минувші наші люди були міцно зв’язані між собою, наші князі й ваші кагани любили й поважали одні одних, і через те нам ніякі вороги не були страшні, а навпаки, всі боялись Русі й Болгарії…
– Болгарії й зараз бояться, – гордовито промовив кесар Петро, – на Болгарію ніхто не нападає, ми також бережемо мир і любов…
– Русь також ні на кого не нападає, – посміхнулась княгиня Ольга, – і на Русь нині ніхто не сміє, – ми бережемо мир і любов… Але, кесарю Петре, нині світ не такий, яким був колись, далі він буде не таким, як нині… Зараз я об’їхала багато земель і бачу, що в світі є вражда, бачу, що і Русь, і Болгарія не мають доброго миру з Візантією…
– Візантія тридцять літ живе в мирі з болгарами, від неї ми маємо дань…
– Я хотіла би, – промовила й зітхнула княгиня Ольга, – щоб Болгарія жила в мирі з Візантією не тридцять, а триста літ, але щоб міцний мир був і між нами. Як Болгарія, так і Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на Болгарію або на Русь?
– Я не хочу війни, я тридцять літ… – твердив кесар.
– А якщо хтось нападе на Болгарію чи Русь? – ще раз запитала княгиня Ольга.
Кесар мовчав, і тоді княгиня Ольга сказала:
– Пам’ятаючи дружбу отців наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нині і укласти ряд: аще хто нападе на Болгарію – Русь захистить її, аще нападе на Русь – матиму я болгар за спільників і друзів…
– Болгарія ні з ким не має ряду… Я не хочу війни… Я тридцять літ не мав брані… Ні, княгинє, ні…
– А може, кесар Петро приїхав би, як я нині до Преслави, до нас на Русь?
– Ні! – схопився з стільця і на весь голос крикнув кесар Петро. – Я не воєвода, я хворий, я молюсь… і нікуди не поїду.
– Тоді прощай, кесарю Петре, – закінчила княгиня Ольга і встала з стільця. – Я піду. Болять мої кості й серце.
Вона вклонилась кесареві й тихим кроком вийшла з світлиці в сіни, де ждав її почет. Кесар Петро стояв і дивився їй услід. У світлиці темніло. Сурсувул вийшов з кутка світлиці й став навпроти кесаря.
– Болгарія повік шкодуватиме, – сказав він, – що кесар її Петро так говорив з київською княгинею.
– Що ти сказав?
– Я сказав і бачу, що коли камінь кинуто в безодню, його вже ніщо зупинити не може. Горе Болгарії, кесарю Петре!
Після прийому княгині руської кесар Болгарії Петро прямує з жоною Іриною до своїх покоїв. Вже пізній час, спить Преслава, затихає шум у палаці, час спочити й василевсам.
І от вони залишаються вдвох. В опочивальні горять світильники. Це давня опочивальня каганів Болгарії, вподовж стін її на килимах висить зброя, на полицях стоїть посуд, між яким тьмяно поблискує кований сріблом келих, зроблений з людського черепа.
Кесар Петро знав колись, що це за келих, – покійний батько його, кесар Симеон, не раз розповідав синові, що цей келих каган Болгарії Крум зробив з черепа імператора Никифора, який хотів знищити Болгарію, залив її кров’ю, але загинув, як пес, біля Анхілоя… У важкі години свого життя, – а життя в нього було завжди важке, бо він або одбивав напад ромеїв, або сам наступав на них, – кесар Симеон пив тільки з цього келиха.
«І ти, сину, коли тобі буде важко, пий з цього келиха», – говорив синові каган Симеон.
Але кесар Петро давно забув про келих, і стоїть той, припавши порохом, на полиці в опочивальні, не грає, як колись, сріблом, а тьмяно блищить у кутку.
Забув кесар Петро і про книги, написані рукою його батька, що лежать недалеко від черепа на тій самій полиці.
У тих книгах написано, як одвіку Візантія хотіла скорити болгар і як кагани боролись з імператорами.
Цих книг кесар Петро не перегортає давно, він забув слова свого батька.
Зараз він уважно прислухається до слів своєї жони Ірини. Відколи вона тут, – а минуло вже багато років, – усе робиться в Преславі так, як скаже василіса.
І зараз, скидаючи свою пурпурову мантію й такі ж черевики, кесар пильно стежить очима за її обличчям, жде, що вона скаже про прийом руської княгині.
Але василіса ще нічого не каже, натомість сама звертається до Петра:
– І що говорила тобі ця княгиня?
– О, – тихо відповідає кесар, зрозумівши, що Ірина справді не знає, про що він говорив з княгинею, – вона говорила про дружбу, яка з давніх-давен існує між болгарами й русами, нагадала про спільні походи мого батька й київського князя Ігоря на Константинополь…
– І ти слухав ці нечестиві слова?
– Я, Ірино, змушений був слухати, – виправдувався кесар Петро, – але я сказав, що часи Симеона і Ігоря вже давно минули і що зараз Болгарія більше зв’язана з Візантією, аніж з Руссю…
– Ти сказав їй не так, як слід, – обурюється василіса Ірина. – Ти мусив їй сказати, що між Болгарією і Руссю немає і ніколи не буде нічого спільного.
– Я сподіваюсь, – винувато каже кесар Петро, – що вона сама це розуміє.
– О, ти помиляєшся, – закінчує василіса і гасить світильник. – Ці руські і їхня княгиня, – чути вже в темряві її голос, – дуже горді і небезпечні люди. Болгарії допоможе, її завжди врятує тільки Константинополь…
Княгиня Ольга лежить у світлиці, яку відведено їй у палаці, і не може заснути. Тільки-но в неї був і вийшов священик Григорій… Вона покликала його й надіялась, що він розкаже про Болгарію багато такого, чого сама не може зрозуміти. Адже священик Григорій прийшов до Києва з Болгарії, у нього тут повинні бути друзі.
Священик довго сидів у княгині й розповідав, що він не пізнає Болгарії й не може її зрозуміти. «Все тут, – говорив він, – це так, як було раніше. Була колись Болгарія християнською, а стала візантійською, навіть патріарх Даміан утік з Преслави, а священики й поготів. Їдьмо й ми, княгине, швидше до Києва!»
За розчиненими вікнами шумить і шумить Велика Камчія, десь далеко-далеко в горах чути смутну пісню, дуже схожу на ті, які співають над Дніпром. На мурах фортеці час від часу перекликаються нічні сторожі, ось вони вдарили раз і вдруге в мідяні била.
Але не тільки ці звуки не дають спати княгині Ользі – глуха образа давить їй груди, стискає серце.
«За чим, – думає вона, – їхала сюди, чого шукала?»
Смутна пісня, що лине й лине в горах, здається, дає відповідь на це питання: однакові пісні співають люди над Дунаєм і Дніпром, без товмачів розуміють одне одного, з давніх-давен жили вони, як брати, і у важкі години свого життя одні одним допомагали.
