Анна Киевская - Дефорж Режин (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Нашвидкуруч одягшись, королева босоніж скочила на коня й помчала до однієї з королівських хиж; її довге волосся розвівалося на вітрі. Коли вона під’їхала до лісової хижі, вартові розступилися, пропускаючи її. В кімнаті, обвішаній гілками, конав на високому ліжку її чоловік. Біля нього заклопотано метушився лікар Жан Шартрський. У кутку стояв, плачучи, королівський скарбник.
— Що діється?
До Анни підійшов капелан Гіслен.
— О королево, яке нещастя! Король не зважив на заборону лікаря Жана, випив велику склянку холодної води й упав, застогнавши від болю.
— Хто дав йому воду?
— Я, — промимрив скарбник.
— Ви знали, що лікар заборонив давати її королю?
— Так, королево. Але я не знав, що мені робити. Спершу я відмовився, але король страшенно розгнівався, сказав, що прожене мене, якщо я не послухаюсь його…
Блідий як полотно лікар підійшов до королеви та капелана.
— Панотче, моя наука йому вже не допоможе. Тепер ваша черга…
— Це сталося так раптово… Чи короля не отруїли? — спитав Гіслен.
— Я подумав про це і негайно ж оглянув склянку. Але на ній нема жодного підозрілого сліду. Король випив ліки і певний час не повинен був ні їсти, ні пити. Непослух, фізичне виснаження, спека й холодна вода стали для нього фатальними.
— Я хочу попросити прощення в Бога… Приведіть моїх синів, — прошепотів глухим голосом король, що справді помирав.
До нього підійшов капелан. Усі розступилися й опустились навколішки.
Генріх з великими зусиллями висповідався. Коли Гіслен відпустив йому гріхи, король, відчувши приплив нових сил, голосно помолився.
На батьків знак Філіпп, якого підштовхнула мати, несміливо підійшов до ліжка.
— Сину мій, — прошепотів Генріх, — я передаю вам прекрасне Французьке королівство. Бережіть його, дотримуючись віри своїх батька й матері,— так, як ви заприсягли це робити в день свого коронування. Будьте справедливі із своїми підданцями, оберігайте вдову й сиріт, додержуйтеся посту. Перед Богом я залишаю королівство до вашого повноліття на вашу матір, мою любу дружину, королеву Анну, й на мого дорогого зятя Бодуена, графа Фландрійського, чоловіка моєї милої сестри Аделі. Будьте добрі до своїх братів, віддавайте перевагу мирові перед війною задля щастя вашого народу й собі на славу. Прощавайте, сину мій.
Генріх перехрестив Філіппа, а той поцілував батькові руку. В Генріха ще стало сили перехрестити Роберта й Гуго, якого піднесла до нього годувальниця. Анна, що вклякла навколішки біля чоловіка, насилу стримувала сльози.
— Не плачте, люба моя. Я помираю з волі Божої… Даруйте мені, я не був гідним вас чоловіком. Моліться за мене…
Очі його застигли, тіло напружилося. Коли воно розслабилось, король уже не дихав.
Через спеку тіло короля перевезли одразу ж, як тільки споночіло, до Сен- Дені й після бальзамування поховали в королівському склепі.
Новий король та його мати перебралися до Дре, де приймали єпископів і васалів, що приходили висловити їм співчуття. Граф Валуа був один із перших.
Герцог Нормандський теж приїхав. Анна прийняла його з такою неприхованою радістю, що Рауль де Крепі відчув досаду. Стоячи навколішки перед регенткою, герцог поклав свої руки в її.
— Я подвійно ваш васал, моя пані. Знайте: поки я живий, жоден нормандець не нападе на ваше королівство.
— Я це знаю, герцогу.
— Анно, ви така гарна, така ще молода! Хто буде вашим оборонцем?
— Не бійтеся, Вільгельме, мене боронить Ісус Христос.
— Щоразу, коли я вас бачу, я відчуваю велике щастя! Воно осяває мої дні і ночі! Коли б я не знав, яка ви богомільна, то повірив би в чари. Ви явились мені Морою, ви й залишилися для мене Морою!
Підійшла й Матільда; вона ще раз засвідчила свою дружбу й любов до Анни і висловила впевненість у її майбутньому.
— Я рада, що мій дядько, покійний король Генріх, призначив мого батька опікуном юного короля. Це — запорука миру для тебе й Франції!
— З його й Божою допомогою я правитиму в інтересах усіх підданців. Моліться за мене й за мого сина!
Прагнучи домогтися того, щоб французькі барони визнали його разом із Анною регентом королівства, Бодуен Фландрійський вирушив з юним Філіппом та його матір’ю в подорож по королівських володіннях.
На початку осені після урочистостей у Дре їх радо зустрічали в Парижі та Санлісі, де вони пробули до середини листопада. У Блуа граф Тібо присягнув на вірність королю, регентці та опікунові. Двадцять п’ятого листопада їх приймали в Етампі, а тридцятого — в Орлеані. Потім вони повернулися зимувати до Санліса.
Після смерті короля граф Валуа не полишав двір, вирішивши супроводжувати королеву в усіх її подорожах. Це викликало невдоволення у Філіппа: хлопчикові не подобалось, як Валуа дивився на його матір. А графа Фландрійського непокоїло те, що Рауль, як йому здавалося, хотів здобути авторитет у Анни. Він побоювався — а разом з ним і брат покійного короля герцог Роберт Бургундський, якому не подобалося, що з його рук вислизнуло регентство, — щоб Рауль де Крепі не спробував захопити королівство, спокусивши королеву-матір. Деякі барони та єпископи поділяли їхнє побоювання.
Анна рада була знову приїхати до свого улюбленого Санліса. Але вона вже рідше, ніж колись, провідувала школу, лікарню й бідарів; тепер Анна частіше виїздила верхи до лісу, гналася з Філіппом, згадуючи свої дівочі ігри на Русі, за оленем або козулею, змагалася з Раулем наперегони. Кріпаки й селяни бачили крізь плетиво гілок, як пролітала її біла накидка, а вслід за нею дуже часто неслася чорна накидка. Ввечері в хижах і тавернах Санліса, на кухнях і в палатах замків з осудом говорили про поведінку королеви.
Архієпископ Реймський, її давні друзі єпископи Роже й Готьє робили їй м’які докори, які вона сприймала із зневажливою терплячістю. Одного дня граф Фландрійський прислав до Анни графиню, і та сказала їй усе, що думала.
— Невже ви забули, що ви — королева й регентка королівства? Люди дивуються: ви проводите більше часу з Раулем, ніж із королем, своїми радниками та дітьми. Ви повдовіли лише кілька місяців тому, а вже гасаєте верхи з чоловіком, в якого чи не найгірша репутація! 3 ним ви компрометуєте себе! Моєму чоловікові здається, що на деяких ваших рішеннях позначився вплив графа.
— Неправда! Ніколи граф Рауль де Крепі не втручався в справи королівства. Хіба я винна, що він розважливіший за вельмож із моєї ради?
— Невже вам потрібні розваги тоді, коли ви повинні оплакувати чоловіка, виховувати дітей і молити Бога, аби він осяяв їх своїм світлом? Що діється з вами, такою побожною, такою бездоганною дружиною і матір’ю? Ви ж знаєте, Анно, яка я віддана вам подруга й як захищала вас перед своїм покійним братом, зокрема після сумної загибелі Олів’є Арльського…
— Не говоріть мені про ту жахливу смерть! Її, мабуть, можна було б уникнути, якби ви втрутилися, коли я вас просила…
— Анно, прошу вас, не нагадуйте мені про це! Мені довго не давали спокою докори сумління, і не було дня, коли б я не картала себе й не молилася за Олів’є…
Якийсь час жінки мовчали. Адель Фландрійська перша порушила мовчанку — вона взяла невістку за руки й лагідно сказала:
— Люба моя, ви можете звіритись мені, я нікому нічого не розповім… Ви закохалися в Рауля де Крепі?
— Ви збожеволіли! Я нічого такого до графа не відчуваю! Як ви могли таке подумати?!
Адель підвелася й, прибравши заклопотаного вигляду, заходила по кімнаті. Отже, вона не помилилася: королева кохає графа, й сама цього не знаючи.
— Даруйте мені, невістко. Я рада довідатися, що між вами нічого нема й що це тільки жіночі плітки. Тепер я заспокоїлася. Одначе уникайте того, щоб вас підозрювали, й ніколи не забувайте, що ви — королева.
Перегодя, коли граф Валуа, як і щодня, прийшов поговорити з регенткою, йому відповіли, що прийняти його вона не може. Він не насторожився й прийшов наступного дня; тоді йому сказали, що його візити небажані. Він дуже розгнівався, настрахавши цим капелана.
