Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
Ніхто не мав вогню й ніхто не мав махорки. І ніхто не мав голосу, як ніхто вже тут не мав і свого власного обличчя. Ніхто й не ворушився. Лише серця… Боже! Якби хто їх — їхню енергію й їхню нудьгу — міг злучити докупи й увімкнути в алярмову сирену, вона, мабуть, так би вила, що дахи валились би людям на голови, як від землетрусу. А може, скавуліла б злобно й клекотала гураганом страшної, чорної, найтрагічнішої лайки. Чи кричала б криком остаточного й непоправного вже, вічного спустошення…
Так, це був саме такий льох, який, на думку Максима, й мусив бути в Грайвороні: глухий кут, у який мало нарешті все впертися. Це було безвихіддя, й саме так сприймала це вже унезалежнена від усього — від тіла й від душі — Максимова думка. Його тіло лежало розпластане й притиснуте іншими, нерухомо. А душа блукала в темряві, зосереджено шукаючи якоїсь щілинки, щоб глянути на зорі, зорієнтуватися й прийняти якесь рішення. Хоч і відчувалось, що вже пізно.
Пізно?.. Чи справді вже пізно?!.
Мабуть, таки вже пізно. Та й не видно ніде ніяких зір і ніяких щілин.
Ні, не може бути. Не може бути! Треба б тільки мати підойму, — зринуло в думці, — оту Архімедову підойму, що нею можна повернути й хід плянети…
Під склепінням повік текла вогненна ріка, і то, власне, під склепінням тих повік товклася й душа, не в силі їх розімкнути, зрушити, знайти з–під них щілину.
«Отак–от у Шевченка натоптано в ту могилу товариства…»
«Нас тут триста як, скло…»
«Так, скло. На жаль, цього разу таки скло. Не триста, а чотириста тут, але — скло, череп'я. Дрібне, побите, потовчене і — непотрібне. Купа піщинок із того велетенського самуму Соломонового — піщинок, уже звалених у дюну. І це вона ось присипала ноги й руки…»
Хтось, шукаючи зручнішого місця, щоб заснути, поклав голову Максимові на груди, притиснувся вухом до його ребер, мовби лікар, дослухаючися, чи ще б'ється серце… Максим тримав ту чиюсь голову на грудях і заколисував її своїм диханням. Нехай слухає!.. І плив разом із тією головою чиєюсь на грудях. Плив, лежачи горілиць на хвилях, намагаючись її вирятувати… вирватися з нею з самуму піщинок, — вирватися геть і піти собі…
І от він вирвався. Він іде по землі. І несе щось на грудях… Злива сліпучого–сліпучого сонця… А він іде собі й щось несе…
Що ж він несе?
Господи! Та це ж син! Це ж його синок!.. Синочок!! Несподівана й приголомшуюча знахідка. Загублений у руїнах, серед людських юрбищ, у повіні жаху й смерти, а тепер–от знайдений, синок! На чадних, жаских румовищах, серед червоної пустелі, захаращеної торосами руїн, у самумі людських істот знайдений, і от тепер він несе його!.. Дитячі руки обхопили батькову шию, маленькі долоні розгладжують чоло, розправляють глибокі зморшки. А очі зазирають у очі, й пломеніють, і мерехтять великими сльозинами дитячого безмежного щастя — щастя зустрічі… На хлопчикові тяжкі, великі чоловічі черевики, драні й позв'язувані дротом… Максим скидає ті черевики геть і голубить малі натруджені ноги, що так довго блукали по торосах руїн, шукаючи батька, в тяжких чоловічих черевиках, позв'язуваних дротом… Вони тепер ідуть удвох… Ідуть крізь зливу сонця… Йдуть десь крізь дим… Крізь юрби…
Потім вони зустрічаються з цілим родом. Це немовбито на якімсь вокзалі. Вони всі мають десь вирушати, кудись їхати. Далебі, до рідної хати, що десь там — за морями, за горами руїн, за проваллями бомбових кратерів, за пустелями згарищ… Вони з синком мають поспішати до матері, до тихої, гордої їхньої матері й дружини… Та тільки ж син не може бути так–от босий, і Максим іде по гостинець, по дитячі черевички, лишивши синка з родом… А коли повертається назад із черевичками — нікого вже немає.
Нікого. І синка теж. Тільки він сам посеред руїн — один із маленькими черевичками в руках.
Тоді Максим кинувся навздогін. Хтось сказав, що вони вже всі на кораблі. Корабель уже відчалив, та Максим таки добіг до нього по вузенькій кладці з двох довгих дощок, покладених на воду. І скочив на палубу, в натовп:
— А де ж синок?!.
— Там…
— Боже мій! Де «там»?!.
— Таж там! На руїнах! Чекає десь там на батька з гостинцем…
«Сам–один, як палець, у розбомбленому місті, маленький і вірний…»
Максим кидається назад. Не в силі зупинити корабель, він кидається сторч головою, міцно тримаючи дитячі черевички в руках… І от він уже в місті… Нема… Він біжить по шляхах, він біжить по торосах руїн, він біжить по сизій, опалевій пустелі, — він усюди шукає його, одного, маленького й самотнього, як палець, і серце йому виривається з грудей… Він носить маленькі черевички по всіх усюдах і не знає, куди ж іще їх понести тепер!..
Раптом — юрби… юрби… І гомін: «Знайшли!!.» Всі пливуть потоком до берега моря. Там, на березі моря, ніби знайшли сліди його хлопчика… Очі застилає туман, і стинаються груди від швидкої ходи, хтось — чийсь чоловічий голос — у саму Максимову душу розповідає:
— …І біг він по березі моря, понад самою водою й кричав… Кликав батька… Дивився в море мерехтливими очима й кричав… А як добіг до того місця, звідки відчалив корабель, побіг просто в море… Спершу біг над водою, поки було мілко, і захлинаючись кричав… А потім біг під водою, по дну, і ще кричав… під водою… гукав батька:
— Батьку!. Та батьку ж!!. Батьку!..
На березі стояли грубі, драні чоловічі черевики, позв'язувані дротом. Вони лишились самі. Це все, що Максим знайшов у руїнах. Він надів ті черевики та й біг у них, доганяючи…
Максим нагло прокинувся від власного жахливо–жалісного схлипу, все ще стискаючи в руках малесенькі нові дитячі черевички. Злива сліз затопила йому горло. Він відчував ті черевички під пальцями, ще не усвідомлюючи, де ж сон, а де дійсність… Він лише відчув, що якась могутня підойма раптом підважила ціле його єство, душу й тіло, видерла його з небуття й кинула ось тут пластом на землю, ніби щойно тільки народженого.
Над ним коливалася пітьма й стояв невиразний, глухий гул. Голова вже не лежала на його грудях, натомість хтось шарпав його за груди й припадав до них усім єством, дрібно–дрібно трясучись… Вгорі, в темряві, щось стугоніло. Потім там, угорі, відкрилась ляда — перед очима постав блідо–голубий чотирикутник. А тоді внизу хтось глухо промовив:
— І от вони зараз вкинуть сюди трохи гранат…
За цим, наче спалах іскри, пронизав тишу чийсь гістеричний зойк. Але його враз погасили, — то комусь затисли жменею рота товариші, брутально лаючись.
Той, хто був близько біля Максимових грудей, зітхнув і завмер, притиснувся до них, шукаючи на тих грудях порятунку. Потім прошепотів:
— Та Максиме ж Петровичу!.. Просніться ж хоч…
— Костику! — впізнав Максим того, хто так щільно примостився було головою на його грудях. — Костику!.. Це ти?.. — і, посміхнувшись, міцно обняв юнакову голову рукою. Хотів ще щось сказати, але не сказав. Натомість швидко звівся крізь тісноту разом із Костиком на рівні ноги.
Збоку відкрився другий, більший отвір, забряжчала зброя, заблимали ліхтарики й загриміло:
— Ану давай виходь!!. Висипайся всі! Живо!!.
Темрява в льоху заворушилась і почала дійсно висипатися в блідо–голубий отвір. Максим тримав Костика за руку міцно, і так само Костик тримав Максима. Не пускаючись одне одного, вони попливли знизу вгору, з чорної пітьми підземелля, як із шахти, до блідої зірки, що безнадійно й боязко зазирала вниз, крізь голубий отвір. Максим тяг Костика, а з ним — наче тяг і всю юрбу за собою.
В ньому раптом прокинувся вовчий інстинкт, який підказував йому, що це відкрився вихід не тільки в смерть, але, можливо, і в життя. Лише треба його, те життя, брати з боєм…
І, завмираючи серцем, рішений уже на все, він прокладав дорогу поперед себе.
«Що, пак, сказав тоді той Кутузов?.. Ага, „на коліна! Ні, чекай, ще подивимось!“..»
— По четирє становісь!!.
На подвір'ї, в глупій темряві — метушня. Замлоєні зорі, ніби заплакані, ледь–ледь миготіли. При тому зоряному світлі, на пришерхлій землі спішно шикувалась колона. Бліді ліхтарики при землі видавалися теж зірками, але заблуканими, прибулими з пекла, мандрівними, покараними за гріхи на невдячну працю.
