Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
12.10.2009
Збираючи по крихті, як горобець, потрібні знання, легше йти до мети, бо тоді кожна думка проглядається з усіх боків, а кожна річ віддає тобі тепло. Інтернет поруч, книги перед очима, але боїшся вирушити на пошуки, аби не заблукати. Уночі подумала, що для моєї героїні краще було б приїхати до Кенігсберга, аніж там народитись. Тій, яка сниться іншій героїні. Так легше пережити втрату рідного міста. І не впізнавати те, що добре знаєш. Те, що здається при пробудженні безглуздим, у сні цілком правдоподібне. І в книзі — також. Бо книги роблять з нами те саме, що й сни: доводять існування інших можливих варіантів буття. Доки не зітреться враження.
15.10.2009
Почуття людини, яка не на своєму місці. Те місце, на яке її посадили, воно почесне, але й вимагає певних дій. Провал між дитинством і зрілістю. Хто допоможе цьому чоловікові заповнити порожнечу? Чи він має з цим впоратися сам? Зазвичай у таких ситуаціях сняться сни, що вказують на вирішення проблеми. Чим далі я занурююсь у розповідь, тим більше переконуюсь, що роман має бути психологічний, а не історичний чи містичний, і йдеться лише про ступінь впливу Кенігсберга на людей, які живуть у ньому та поблизу. І Пруст, як взірець письма, пасує до цього найліпше. Хоча раніше я думала про Гофмана.
У цьому світі важко зберегти здоровий глузд навіть письменнику. Світ змінюється на очах. Те, що вчора здавалось конче потрібним, сьогодні не має жодного сенсу: релігія, мораль, смаки. Людей калічить у цьому шаленому потоці. Це гірше, ніж війна, бо тут немає супротивників і ворог не схожий на ворога. Відповідно на це мала би реагувати література, але окрім цинізму й експериментів, вона ні на що не спромоглася. Вона не встигає за змінами, не визнає естетичних канонів і, мабуть, ніколи вже не опиниться попереду.
16.10.2009
Більше думаєш про понівечені сади з незібраними яблуками і про безкінечний дощ зі снігом, аніж про те, треба робити день у день, за розкладом, який сама собі нав’язала. Зима нас застала зненацька, осінь обдурила. Таке враження, що там, у небі, пересварилися між собою. Чистоти сприйняття анімалізму не знайдеш нині навіть у дітей. Їх виховують відповідно, щоб вони вміли захищатись від «неправильних» думок.
Суспільство з поділом на стани дозволяло нижчим станам довіку залишатись дітьми, і завдяки цьому виникла народна поезія. Кожна природня аномалія переживалась набагато болючіше й глибше, аж до виникнення табу на її обговорення. Немає важливішого заняття, аніж досліджувати зміни свідомості, як власної, так і загалу. Бо дуже часто на неї впливають зовсім незначні події.
17.10.2009
Чужі історії стають частиною нас самих лише тоді, коли інтерес до них безкорисливий і не нав’язаний кимось збоку. Ми спостерігаємо здалеку, не переступаючи поріг, за яким починається відповідальність. Не заважаючи — допомагаємо.
Дедалі частіше виникає образ сходів як мосту з минулого в майбутнє, зі сну в реальність. У сходинок немає ієрархії: вони всі однакові. Коли підіймаєшся чи спускаєшся по східцях, думки зникають, залишається лише твій подих. Він стає іншим, і ти стаєш іншим. Сходи небезпечні, їм завжди бракує надійного захисту. Вони не є частиною будинку, але без будинку їхнє існування позбавлене сенсу. Вони розривають дім, як внутрішні суперечності розривають людину. Дім — природний, сходи — неприродні. Вони притягують до себе загрозу, як залізо блискавку.
18.10.2009
Світ втихомирився нарешті. Осінь продовжується. Життя не затримаєш в жмені: воно як вода витікає крізь стиснуті пальці. Те, що лишається, оце твоє. Тому підставляєш руки під струмки чужих життів, щоб не висохли й не потріскались, і тепер важливо: чи поїде Г. до баронеси з візитом, чи по дорозі зламається вісь у бричці. Люди в стані напруження завжди притягують до себе містику. Не варто довіряти дорозі, яка лежить перед тобою як на долоні — від початку до кінця. Ти вже в думці пережив мандрівку, і от, аби не повторюватись, вона виявляється зовсім не такою. Принаймні, зі мною таке часто бувало.
Ну ось і потішила себе зранку. Тільки б не забути, що під лежачий камінь вода не тече.
19.10.2009
Мій герой повинен в уяві пережити зустріч, і тоді вдруге вона вже не відбудеться. В реальному світі все так і є, і зі мною не раз траплялося. Це є доказом існування в нашій свідомості іншого світу. Зрозуміти — це означає пересилити в собі біль втрачених можливостей. Не знаю, чи відчувають це інші люди, але для мене дуже важливо знати, чи задовольняє мене подібна ситуація, чи я просто змушена змиритися з нею.
20.10.2009
Почуття втрати, ніби втрачаєш щодня, щохвилини. Через те світ видається таким блідим і знекровленим, пораненим у саме серце. Порожнеча виникає всюди. Я доторкаюсь до чогось, і воно перетворюється на тінь. І Я живу вже вічність серед самих тіней, їхніх кволих порухів, слабких голосів. Як же вони бояться мене! Хоча спершу йдуть довірливо й радісно назустріч.
Щоб я їх втратила.
Та час уже їхати. Переміститись у просторі туди, де ще більше тіней і ще більше порожнечі. І дуже зимно. Пекельний холод втраченої домівки.
23.10.2009
Виконала те, що замислила спершу. Почастіше б тікати зі Львова, хоча б тиждень десь побути на самоті зі своїм романом, з книгами. Немає змоги і не буде: день-два щонайбільше може випасти. Дні, як зіжмакані аркуші паперу, на яких важко писати. Десь залишилися хризантеми і Булонський ліс вранці, сіро-чорна одежа чоловіків і розкішні сукні жінок, запах парфумів, світ, який потрохи завойовують електрика і телефон. Утім, хризантем зараз повно, і всі вони приречені жити на цвинтарях — черговий сплеск комерції перед поминальним днем.
За звичними речами важко розпізнати символіку. Яка символіка у каструлі, наприклад? А це Молох, який пожирає час і гроші, і сили.
Я не помру в Парижі, я навіть його не побачу. Так само, як Кенігсберг. Так само, як і багатьох близьких мені людей. Часом жертви настільки великі, що руйнують підвалини Всесвіту. Вибір є, але й вибору немає. Усе залежить від того, як ми ставимося до цього. І про це я писала: пливти за течією — часом найкращий вихід.
24.10.2009
Існує небезпека однозначності в нашому ремеслі, коли вимислюєш собі якусь ідею і женеш на ній, як на шкапі, від початку до кінця. Спершу я мала на меті використати мотив втрати імені містом, написати такий собі тренос за Кенігсбергом. Але це виявилося лише одним моментом. Мені просто не дозволяють цього персонажі. Вони хочуть, щоб я не покидала їх задля руїн, а допомогла з гідністю пройти випробування.
Уночі, в перерві між снами, що теж є символічно, мені спало на думку, що гра в уяву, яку розпочав Герман, повинна мати продовження, і зав’язати власне цю сюжетну лінію. Тоді це буде цілком у дусі Канта: людина змінює світ за допомогою уяви. Але, можливо, це буде небажана зміна, трагічна й несподівана.
Як добре, коли ти глибоко занурюєшся в стихію романного світу. Той, хто не зазнав такого відчуття, ніколи не оцінить магії слова.
25.10.2009
Про Кенігсберг не було написано за його «життя» жодного роману. Усім здавалось, що у міста довге життя, і що в XX столітті міста не зникають з лиця землі. А ще більша трагедія — перейменування міст. Кенігсберг зазнав одразу двох катастроф. Моя спроба описати час, коли Кенігсберг ще був Кенігсбергом, можлива лише за умови, що я знатиму, що трапилось згодом. Тому елемент містики повинен бути присутній. Вдавати, ніби нічого не трапилось — це в дусі того часу, в якому я прожила більшу частину свого життя.
Згадалась космогонічна теорія Канта, про те, що первісний хаос не міг бути цілком однорідним, бо тоді Всесвіт не міг би створитись. Гравітація виникає лише за умови неоднорідності. Так само й з думками. Посеред повної сірості й порожнечі щось трапляється, і тоді народжуються найсвіжіші думки та ідеї.
