Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
Котроїсь хвилини я подумав… я завагався і оглянувся: чи не варто зійти на бічну стежку?
— Гадаю, Володимире Івановичу, що на зборах могли б розібратися, вияснити з Степанюком і без мене? — я таки раптом звернув на бокову стежку, обходячи, може, й незначний горбик Голгофи. Якщо ж сказати по правді, то раптового нічого не було, в хащах моєї душі підняв голову змій. — Коли б на це була ваша воля… від вас, прецінь, а не від Першого залежить. Ви здогадуєтесь, що я маю на увазі? Врешті-решт, я справді без вини винний.
Господи, я просився у єфрейтора: я по-ницому впав на коліна (провадив мною змій) і повз до Подолюка, щоб обняти його за ноги. Власне, я уявив себе плазуном, і ніколи, мабуть, так себе ненавидів, як у цю хвилину.
Змій, проте, був сильніший за мене.
Подолюк мовчав довго й суворо; він пропікав мене окулярами наскрізь, щоб переконатися в щирості моїх слів: він, здавалося, зважував кожне моє слово на долоні.. зважував і любувався ним. І був собою задоволений.
— Ваша правда, — обізвався врешті. — Ми ж бо ніби приятелі, давно знаємося. А суперечки… та й чи від нас залежать наші незгоди? Служимо-бо вищим цілям, ідеї, поступу. Чи як кажете? — Він тільки тепер сів у старе, оббите червоним оксамитом крісло, в якому я любив часом дрімати.
— Спробую якось владнати з начальством. Вас не буде на зборах, в Угорщину поїдете, є нагода вивчити, як там поставлена реставраційна справа. Поїдете? — потирав він сухі, як дощечки, жовтуваті руки.
Ми сиділи до пізнього вечора, пили коньяк, баландрасили про се, про те; він хвалив мої картини, особливо ось ту, де ходить у малині вітер і гойдає крихітне гніздечко; так, ми пили коньяк… а я поклав свій «День» під промені сонця, що заходило, червінь підпалювала гніздо, вітер його похитував, а Подолюк нахиляв голову то вправо, то вліво, примружував присліпкуваті очі — зробився добрим, домашнім, попустив краватку, а згодом і здрімнув із півгодини у фотелі: я тим часом пакував «День, який я підглянув» у цупкий папір і перев'язував червоною стрічкою. Очевидно, я міг запакувати Подолюку якусь іншу картину, адже ця була надто мені дорога, та що я вдію, коли саме ця йому сподобалася. Треба ж було чимось жертвувати, щоб відкупитися, я ще намалюю не один підглянутий день, на цьому світ клином не зійшовся.
Не зійшовся?
То чому ж у моїй майстерні посутеніло і посмутніло, мовби винесли з неї живий вогонь?
Темно.
Птахи небесні… ха-ха, сірома міська, посмітюхи обсіли моє горішнє вікно, прорубане в даху, й зазирають цікаво в майстерню, цвірінькають на всі простори львівських дахів про те, що я цілу ніч пиячив сам із собою і що я зривався раз-по-раз із фотеля, оббитого червоним оксамитом, засвічував свічку і нипав по майстерні, бо нібито мряка заполонила всі кутки, а чорти вимкнули електрику, і я не міг натрапити на свій мольберт, а пензлі літали в повітрі, як лилики, і я ніяк не міг їх ловити.
Так сміялися горобці.
Горобці звірінькали, що я зрадив самого себе.
Втім, нічого такого не трапилося… горобці з птахів піднебесних знову стали львівськими брудними посмітюхами, мене обминули, завдяки Подолюкові, громи й блискавки, Олексу Степанюка, щоправда, викинули зі Спілки художників; він, на щастя, мав у запасі ще одну професію — знаменито розмальовував помешкання, загрібаючи лопатою грошву. Життя пливло далі, як ріка, і струї в ньому джерелилися то сині й зелені, аж у них задивлялося небо, то котилися каламутні й нудні «барани», й тоді збігалися пси з цілого Львова й вили на берегах, що, підмиті, обвалювалися в бездонні ковбури.
Так мусило статися.
Сталося це осіннього надвечір'я у сірій львівській мжичці, коли сизий брук, якому сниться прадавній цокіт кінських копит, старі монастирські та університетські мури, заболочені по вуха квартали нових забудов, розхристані, роздягнені до чорноти міські дерева, пониклі, як вороння, прапори, — ціле місто й люди в ньому до останнього рубчика просочилися вологою і дрижаками. Тоді директор Музею — такий собі Мудрий Цьомко, насправді ж Цепелій Іванович, низенький, жвавий у бесіді, як млинок, з білявим хлопчачим чубчиком і хитрими зирками очей (хитрість Мудрого Цьомка повсякчас була прихована й тільки зрідка вишмигувала, як миша з нори, й відразу зникала) після цілогодинного вмовляння, коли, здавалося, слова, як гиблівки, хрустіли під ногами, після робленого хапання за серце, трагічних театральних поз втиснув мені під пахву новенький симпатичний портфелик мадярської марки, на який скинулися хлопці з реставраційних майстерень, з двома пляшками доброго коньяку і коробкою цукерок. На додаток «на збагачення духовності», загорнувши, як хліб святий, у білу платину, Цьомко втиснув у портфель невелику домашню ікону; це була так звана Федорівська Богоматір з минулого століття, музейної цінності вона не мала, тисячі й тисячі схожих Богородиць, прихилившись до свого Сина, розійшлися по білому світу. Я спробував притримати Цьомка за руку.
— Пусте, — відмахнувся він. Голос мав сопранний, йому б у церковному хорі пускати попід куполи херувимські голуби. — Сам знаєш: річ нібито стара, але трафаретна. Це раз. По-друге, Богородиця не занесена в ніякі музейні реєстри. По-третє, тутешнє начальство, щоб знав і нікому не казав, для високих достойників у Москві не соромиться запускати білі рученьки у наш фонд зброї… люблять пістолєтики гуцульської роботи. Тепер ти понял, що ми з тобою агнеці? — Він мав звичку повторяти оте «понял» при потребі й без потреби; але ні його метушливість, ні «понял», ні хлоп'ячий чубчик, ні навіть прізвисько не підкопувалися під його авторитет знавця давнього українського малярства.
— А раптом Подолюк виставить мене з дарунками за двері? — брав мене сумнів. — Раптом зіграє роль ідейного й непідкупного.
— Я думаю, що когось іншого він, може, й вигнав би з хати, лише не тебе. Увесь Львів знає, що ти йому «друг і товариш і брат». Принаймні, з певного часу почав тебе хвалити й ставити як приклад. Ти йому чимсь догодив. І тому братія реставраторська, Василику, обрала тебе за посла: мусиш умовити Подолюка, що спеціальна виставка відреставрованого живопису, різьблення, мосяжного начиння, кількох комплектів меблів — підсумок роботи наших майстрів, стане подією у культурному житті Львова й області, а то й — республіки.
До його слова прислухаються секретарі обкому й пішаки з управління культури. Най дурні не бояться «релігійного змісту». Ти, певно, чув: виставка готова, а хтось… десь… загальмував, перестрахувався. Словом, лише ти, Василику, спроможний вислуховувати мудрі Подолюкові нотації. Мене ж від них шляк трафляє. Понял?
І він весело, але таки вперто витурив мене з свого кабінету на дощ.
Сутеніло.
Я подзвонив Подолюкові додому, узяв трубку його син.
— Ні, папані ще нема, Василю Васильовичу. З хвилини на хвилину чекаю, — відповів він. — Що передати?
— Та я хотів би відвідати вас… неофіційно, по-домашньому, поза обкомом. Маю з татом розмову. — «Це, певно, — подумав я, — добре, що Подолюка ще нема вдома. Скажу: „На хвилинку до вас заглянув. Тиждень тому були ваші іменини: п’ятдесят вам стукнуло. Хочу повіншувати“».
Як добре, що згадав про ювілей. Є зачіпка.
— То приїжджайте, — обізвався у трубці Подолюків син. — Адресу знаєте? Революційна сім, квартира п'ята, третій поверх.
Двері відчинив високий, худий, довгорукий юнак із русявою борідкою і перев'язаною тасьмою ріденькою косичкою; був він злегка зизоокий. Нагадував буддійського монаха.
— Ні, папані ще нема. Дзвонив, що скоро буде. Маманя у відрядженні. Я, отже, — господар, і звуся Адасем, — відрекомендувався хлопець. Зрештою, я його добре знаю, він вчиться у нашому Художньому інституті, цікавий графік.
Подолюкова квартира, як і у всіх начальників, була обставлена багато: кришталь капає зі стелі й іскриться в сервантах, меблі — югославські, китайська ваза, японська апаратура, що грає, співає і показує. Килими — аж нога потопає. На стінах… на стінах гостинної, що мене дуже вразило, висіло дві чи три копії, правда, в добротних рамах, картин Айвазовського і Шишкіна.
