Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
А який Пиво був на вовчих та заячих ловах — мчав на коневі попереду собачої зграї, брав вовка голими руками… Рука у нього вузька, але неначе сталева. Кілька разів я приводив його додому й зазнайомив з сестрою Василиною… На її та своє безголів’я. Не швидко помітив, що вона йде буцімто на колодки, але там не буває. Василинка — моя друга найбільша земна любов. Нікого я так не любив, як її. А вже ж вона мене милувала, либонь, як нікого в світі. Коли підріс, на людях трохи соромився її щебетання та пестощів, але тільки на людях. Пишався сестрою дивовижної вроди, її співом, її дошпетністю, розумом. Вона ж не давала на мене впасти порошині, загодовувала всілякими пундиками, неначе маленького. І брала з собою на колодки. «Ось, дівчата, привела вам парубка. Дивіться, який гожий. Котру, Семене, вибираєш собі за дружину?» Я люто ревнував до неї всіх парубків, я не бачив жодного під свої мислі, під її красу, і мріяв про козака красного з шаблею на вороному коні, сотника, а може, й полковника…
І — вимріяв.
…Сотник наказав мені обійти варту, а сам осідлав коня й майнув поза березняком, я ж і собі осідлав коня й погнав навздогін, і застав їх у лісі під старими липами… Мене до самого серця долягала образа, що Федір отако обманув мене, був би вгородив йому в груди ножа, та Федір сказав, що кохає її й одружиться з нею, і просила, плакала Василина, моя чорноброва сестра. Вона була легка, як ластівка, вродлива якоюсь дивною вродою — довгеньке личко, плисові брівки, сині, неначе весняна вода, очі—сливки, бачу її як нині — вистилає на лузі, на пізніх отавах довгі—предовгі стежки полотна (сама напряла й наткала) і співає, співає. Біленька кізочка дринзає за нею, пустує і стрибає, норовить пробігти по білих стежках, а Василина проганяє її хворостинкою та дзвінко, весело, радісно сміється.
Не пошила собі з того полотна Василина весільної сорочки, не вишила рожевим квітом, стрибнула в проруб, і знайшли її аж по весні. Я хотів убити Пива, кілька разів робив на нього засідку, двічі стріляв, один раз не влучив, за другим разом легко поранив, усе в моїй душі зайнялося, все там спалахнуло, й лишився синій жар, невгасимий та пекучий. Кажуть, відповідаючи на зло, сам стаєш злим, але що робити, коли я не гожий, прости мені, Господи, на зло відповідати добром, та й як можна подарувати отаке зло! Тоді й ти ніхто, і жити тобі в світі ні для чого. Я перетворився на вовка, я пантрував, і за мною пантрували, влаштовували на мене засідки, я втік за п’ятдесят верст до тітки у село Синій Колодязь, щоб пересидіти там якийсь час і таки помститися Пивові, але на Синій Колодязь напали татари й полонили всіх сільчан, а з ними й мене. Колись мене вабили далекі дороги, далекі землі, я побував у них, не дай Боже так побувати комусь іншому. Чорною річкою тече в мені страшна Моравська дорога, і випалений до обрію степ, над яким кружляє одинокий ворон та вітер здіймає хмари чорної пилюки, коні форкають і спотикаються, здригають шкірою, угорі журавлі вервечками, вільні й веселі, а внизу вервечками бранці, пов’язані до довгих тичин, босі ноги потріскалися, попіл повиїдав очі, вуста попеклися й взялися пухирями. Й ще гірша недоля випала на невільничому базарі в Кафі, чотири роки я веслував велетенським веслом на турецькій торговій галері, перевеслував усе Чорне море, і всі його лимани, побував у Грабських землях, може, й помер би в ланцюгах, та мене тримали на світі збадьорливі слова старого козака Леська Корсака, колишнього спудея Київського колегіума, а далі навчателя у школі, з яким був закований у парі. Він навчив мене грамоти (трошки її знав від батька та сільського дячка), у довгі ночі, коли болить — ниє все тіло й не спиться, розповідав мені про світ, його дива, добрі та лихі, про сущі нині і вже не сущі народи, про долю й недолю, і ще чимало такого, чого не знають багато людей. Люди дуже мало знають про світ, знають, що є верби, корови, гроші, кайдани, але що в світі є багато всього іншого, не знають. Воно там, за зіницями очей, за присмутком Божої Матері, за тугою і надіями наших матерів, за мудрістю древніх, за таїною лета птаха й шелестом нічного вітру, за таємничим мерехтінням і розташуванням зір. Я всього того також не знаю, але знаю, що воно є, і трохи прилучився до нього. Цілий світ — це цілий світ, він увесь укупі, і я в ньому, але іноді я випадаю з нього, і випадаю з тлуму людського, вертаюся туди й не хочу вертатися…
Корсак розігнав чимало туману в моїй голові, він висміював тих, які розказували про людей фаляронів з риб’ячими хвостами і людськими головами, котрі воюють зі схожими на вовків асирянами, а також тих, які кажуть, що нині люд дрібніє й скоро стане такий, що молотники молотитимуть ціпами під горшками, бачиш, казав він, ми плаваємо по всіх усюдах, і скрізь люди однакові, тільки є біліші й чорніші, і є зовсім чорні, ефіопами звані, а в усьому іншому вони такі ж, як ми, і розповідав про землю: вона плаває на воді, але ніяких китів та слонів під нею немає, а що є — того не знає ніхто.
Корсаку я завдячую дуже багато чим, але саме він поселив у моїй душі тривогу, відчуття якоїсь непогамованості, він сам увесь вік чогось шукав, а чого, гаразд не знав, обходив чимало країв і далеких країн, але й там не знайшов, проте казав, що воно є, й те було дивно. А потім, уже пізніше, воно поселилося і в мені, і я також почав шукати правди, але не тієї буденної, про яку люди кажуть, що люблять її, а насправді її бояться, а правди іншої, великої — істини. Іноді мені здається, що її немає, іноді ж щось мовби мріє переді мною, іноді мені стає страшно, адже це, либонь, проти Бога, він один знає її всю, а нам до того зась, але ж він творив нас за своєю подобою, і чому б нам не ступати в Його сліди. Либонь, з власної недолі, а трохи й через це я не вернувся додому й досі не прибився до якогось твердого житейського берега, валасаюся по світу. Важкі клопоти — як ось цей: віднайти Недайводу, — на якийсь час відсувають у темні кути ці думки, а далі знову постають переді мною, хоч і не заступають мені світу звичайного — з його принадами та вабами.
І я, і Корсак, і інші галерники захворіли на бобонну чуму, великі сині бобони тріскали під руками, й по них повзали великі зелені мухи, Корсак помер, передавши мені перед смертю сережку та наказавши берегти її, й померли майже всі інші галерники, але я одужав і ще півтора року носив на коромислі у великих глеках воду в горішній сад аги Карач — бея, й гіркий запах лавру та нудотний мигдалю ввійшли в мене на все життя, а коли козаки отамана Пугача напали на Кафу, я порозбивав глеки і, обдираючи шкіру на руках та ногах, біг, котився вниз і таки встиг на останній козацький човен.
П’ятий рік я у запорожцях і тільки раз навідав домівку, поцілував у руку мою стареньку неньку й утікав знову на Січ, бо мене ловили. За цей час пан каштелян Ходорович із світу зслиз, його замок став руїною, а його колишні землі королівською грамотою передані Пивові, перевертневі і потурмакові, щоб шаблею служив короні польській, королеві, щоб дотирав колишніх своїх одновірців — нині він католик і польський шляхтич, — щоб тримав на аркані посполитого і в покорі, в услужінні шляхті козака. Мене пекло й спопеляло, що я не помстився лютому ворогові, перекинчику, запроданцю, але впала була чутка, що Пиво загинув на молдавській війні, і моя ненависть заснула. Кажуть, усі людські діла на землі вінчає справедливість, і я був повірив у неї, хоч до того жодного разу не бачив, щоб вона їх вінчала, а ось тепер переконався остаточно в марності сподівань на неї. Покладатися можна тільки на себе, на свою шаблю. Тепер моя ненависть спалахнула, неначе жар степового багаття під вітром, і я зрозумів, що ця ось моя мандрівка не тільки для порятунку товариства, а й смертельний поєдинок з запеклим ворогом. Моє серце набухло, неначе брунька, в якій нуртують соки всієї землі, набухло жагою помсти. Я надсилу вирвався з смертельних щимків, ховався, неначе злодій, але почувався дужим і готовим до бою, до смертельної змаги, і вже знав, що вона станеться, станеться обов’язково, і з того кола вийде тільки один — він або я. В гарячці думок стискав у кулаці жмут сіна й тільки тоді зогледівся, коли він перетворився на патеруху.
