Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗
— Мерзенна підступність. А як дивиться на це Оспан-ага?
— Він — людина вперта, свавільна, схопить кого — з рук не вирвеш, вкусить — півстегна відірве,— посміхнувся Магаш.— Але прямий, відвертий. Йому, мабуть, і на думку не спадає, що Такежан може продати свою честь і зрадити братів… А Уразбая він міцно тримає в руках: паперів йому не видає, з волості не відпускає, сплутав, як арканом. Звичайно, він бачить, що Уразбай перетягає Такежана до себе. Я якось чув від нього, що він хоче знищити Уразбая до того, як той встигне помиритися з Такежаном. Щоправда, вій теж син Кунанбая і аткамінер, теж не від того, щоб обплести інших тенетами, недарма зумів волосним стати, чого там приховувати, хоч він нам дядько! Адже ж відомо, що таке управитель: немало кривд і образ зазнають від нього люди бідніші. Та на його честь сказати, він не такий, як інші аткамінери, часом здатний і на добре. От я й думаю, що Уразбая він провчить.
Магаш був близький до істини. Оспан справді задумав взятися за Уразбая як слід. Користуючись своєю владою волосного, він вирішив зібрати біїв, старійшин і єлюбаси всієї волості на з’їзд, щоб розглянути силу скарг, що надійшла до нього на Уразбая, який, подібно до інших багатіїв і верховодів, своє багатство створював неприхованим грабунком. Конокради, що працювали на нього, за ці роки пригнали йому з тисячу голів із сусідніх племен: Сибана, Уака, Керея, Бури, Каракесека. Всі скарги потерпілих залишалися без наслідків: жоден волосний не ризикнув притягти Уразбая до відповідальності. Оспан був першим, хто зважився на це.
Волосний з’їзд мав відбутися в аулі самого Уразбая біля Есполатівського озера. Мали зійтись аткамінери всіх родів Чингіської волості і представники суміжних племен, які приїхали зі скаргами і вимагали повернення худоби. Уразбай, наперед знаючи, що буде на з’їзді, виїхав у місто і відсиджувався там.
— Отак вони й намагаються перехитрувати один одного! — з гіркотою розповідав Магаш.— Ворожнеча їхня схожа на дозрілий, готовий прорватися гнояк: так і дивись прорветься. Оспан-ага — людина смілива й жорстока, він може зважитися на велике діло. Але біда в тому, що його кийок іншим краєм ударить знов-таки по нашому батькові. На випадок сутички з Оспаном Уразбай звинуватить у всьому батька, скаже, як завжди: «Це справа рук Абая, вій підмовив Оспана, а сам ховається за його спину…»
Магаш зітхнув.
— Тепер ви бачите, в яких умовах живе наш батько, Абіш-ага. Цілорічно кипить ворожнеча — то загасає, то розпалюється — і весь час мучить його. Адже батько не сліпий і не глухий; він не може не бачити і не чути всього цього,— значить, не може й не відгукуватися серцем… От вони, аткамінери! Родичання у них схоже на родичання зграї круків. Важке, складне життя у нашому степу. Спалахне пожежа з одного кінця — дійде й до іншого. Почнеться пошесть — перебере всіх до одного. Ми, молодь, оточуємо батька щільним колом, захищаємо своїми тілами, намагаємося не допустити ворогів до нього. Ми ладні зробити все, щоб оберегти його від лиха й нещастя. Нехай займається він своєю благородною працею. Але нас маленька жменька… А лиходіїв, що сіють навколо себе розбрат, безліч: вони — наче густий сосновий бір… Отакі справи у нас в аулі, Абіш-ага,— сумно закінчив Магаш.
Абіш слухав схвильовану братову розповідь з глибокою гіркотою і обуренням.
— Еге ж, хоч як це важко, хоч яких жертв це вимагає, треба оберігати працю батька,— сказав він після довгих роздумів.— Співчувати, скаржитися, давіть терпіти за іншого — це не означає ще допомагати. Треба боротися сміливо і одверто доти, поки знищимо цю ворожнечу. Правда на нашому боці. Справедливість і добро з нами.
Сонце вже сідало. Подорожани наближалися до аулу, де передбачали заночувати. Переваливши Чингіс, вони спустилися до ріки Шаган і поїхали понад її берегом, подекуди вкритим соковитою травою, де місцями здіймалися крейдяні скелі. Нарешті, виїхавши на відкрите кам’янисте місце, вони побачили просто себе великий аул. Вечірній шум стояв над ним: мекали ягнята, щойно підпущені до маток, іржали лошата, гавкали собаки. Це був аул Байтаса, родича Єркежан, дружини Оспана.
Кокпай притримав коня і показав Абішу на біліючий за аулом кам’янистий горб по той бік річки:
— Ота гора і є Конур-Ауліе. Недалеко. Завтра зранку поїдемо туди.
Ранком подорожани рушили до Конур-Ауліе. На кам’янистому схилі вони побачили вхід у печеру. Залишивши біля входу коней, вони один за одним почали пробиратися слідом за Кокпаєм. Короткий звивистий коридор привів їх у простору печеру.
Прохолодна вогкість охопила їх. Кожен із жигітів запалив узяті з собою свічки або смолоскипи. Темрява, що сповнювала печеру, коливаючись, відступала від кволих вогників. Жигіти повільно просувалися вперед. Печера ставала просторішою і вищою. Коли кроки замовкали, в печері наставала мертва тиша,— все тут було занурено в тихий, глибокий сон.
З кожним новим кроком підземелля тягло подорожан все далі вглиб. Здавалося, похилий кам’янистий грунт примушував прискорювати ходу, заводячи людей у таємничу темряву, заманюючи, як у казці, на дивовижну дорогу. Дармен, Альмагамбет, Какитай і Магаш, які ніколи не бували тут, ішли, побоюючись, намагаючись триматися ближче один до одного, хоч і не переставали жартувати. Магаш часом пропускав Какитая наперед, воліючи за краще підбадьорююче підштовхувати його в спину.
Випередивши своїх супутників, Абдрахман пішов уперед, з жадібним подивом розглядаючи підземелля, що відкривалося перед ним у світлі смолоскипів. Нарешті відсталі жигіти почули його вигуки:
— Вода! Вода!
Молоді люди поквапилися наздогнати його і незабаром усі вони зібралися на березі великого підземного озера. В хисткому світлі вогнів було видно, що вода в ньому чиста й прозора, немов кришталь. Голоси гучно розлягалися над озером, чітка багатократна луна повторювала кожне слово. Дармен підняв занесений сюди кимось прут і спробував виміряти ним глибину біля берега.
— Відразу біля берега прірва,— сказав він.— Такий коротун, як Альмагамбет, пірне тут у воду з головою!
Жигіти спробували визначити і ширину озера. Вони почали кидати дрібні камінці в темряву. Але хоч з якою силою вони кидали їх, щоразу сплескувала вода, та й годі,— видимо, той берег був дуже далеко.
Абіш сів на березі озера. Жигіти оточили його. Абіш почав розповідати про те, як утворюються такі великі печери і яке приховане в них життя.
— Людська фантазія населяє такі печери всілякими страховищами,— казав Абіш.— Воно й зрозуміло. Згадайте, адже ж і ми, відколи зайшли в печеру, весь час чогось побоюємось, чогось очікуємо. Все тут здається таємничим…
Альмагамбет слухав його, широко розкривши очі, в яких виднівся страх. Абіш, ледь посміхнувшись, говорив далі:
— В такому великому озері може жити будь-яке страховище… Хто його знає, може, й тут живе якась невідома істота? Може, вона злякалася шуму й сховалася на дні… От коли б виринула! Наш Альмагамбет, мабуть, заверещав би, мов козеня, яке ріжуть!
І Абіш почав посміюватися з юнака. Він із серйозним виглядом став умовляти жигітів забрати смолоскипи далі від води, запевняючи, що страховище може вилізти з води на світло. Раптом, озирнувшись у темряву, Абіш скочив на ноги і, закричавши: «Ось воно!» — кинувся геть від берега.
Не тільки Альмагамбет, але й всі інші, окрім Магаша, побігли за ним. Дармен раніше за інших отямився. Наздогнавши Альмагамбета, він сплигнув йому на спину, збив з ніг і мовчки почав душити. Альмагамбет, втративши від страху голос, міг тільки шепотіти:
— Пропав… Пропав…
Регіт Абіша, що почувся позаду, витверезив жигітів. Вони підняли смолоскипи і, оточивши Альмагамбета, повернулися до берега. Магаш зустрів їх глузливо.
Какитай не залишився в боргу:
— Ну, ми бігли, а ти, видно, з переляку просто з місця рушити не міг? Адже так, Магаш?
— Я ж не така темна людина, як ви! — насмішкувато відповів Магаш.— Я просто стояв на місці і спокійно читав «Аятил Гурсу». Завдяки моїй молитві шайтан і не міг вилізти на берег. Виходить, я всіх вас урятував!
