Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
Але сміх той був гіркий. Погони нагадали не тільки трагікомічну історію про те, як ще не так давно батьки й старші брати цих солдатів обривали погони всім тим, хто їх носив, разом зі шкурою, або й з головою, — виходило б, тільки для того, щоб перекласти ті самі погони на інші плечі. При тому Максимові згадалося також, як в отаких погонах білогвардійські офіцерики розстрілювали в канаві його брата, покладеного ниць в одній білизні. А тепер ось ці, може, так само розстріляють його. Тоді «білі», а тепер «червоні». Хіба не все одно?..
Та все ж це видовище червоних погононосців — зовні видавалося передусім несерйозним. Якось виходило так, що ті погони були самі собою, а солдати самі собою, — одно до одного не пасувало. В народній мові для таких випадків є геніяльне визначення: «Приший кобилі хвіст». Це, далебі, про ці погони сказано! Вони пасували до цих солдатів так, як до корови сідло, бо в усьому іншому солдати ці були такими, до яких звикло людське око за десятиліття, — «червоноармійцями». І от хтось зіпсував стиль, познущався з них тими смугастими ганчірочками.
Правда, ті прямокутні ганчірочки, мабуть–таки, якось поміняли декому з них, особливо ж офіцерам, і їхні душі. Ті новопогонні душі перли, розштовхуючи людей, наче це вони були бозна–які герої й наче це вони не втікали, пограбувавши в людей останні коні й санчатка, а щонайменше мчали до столиці ворога на трофейних золотих колісницях. Та це все їм, напевно, найменше сушило голови. Вони втікали. Бо війна й героїзм тепер, власне, й полягали, мабуть, передусім у втіканні від смерти, від сильнішого й у доганянні слабшого. І в убиванні всякого. Хто кого згріб, той того й убив. І чи не на ознаменування цього їм і видано погони?…
Крім військових, колону доганяли й переганяли ще юрби цивільних — чоловіків і хлопців з торбами, жінок і бабусь із дітками, вигнаних у білий світ, чи то пак евакуйованих, якихось дядьків на санях і на возах — теж із дітьми і з стариками. Зрідка проїздили також машини, навантажені різними меблями й ще якимось барахлом…
Дедалі цей потік усе густішав і ставав усе інтенсивнішим. Колону раз по раз притискали до краю дороги, до тинів — якщо це було в селі, або випихали геть на сніг чи на почорнілі ріллі — якщо це було в степу. На шляху було йти тяжко, а на снігу та по ріллях ще тяжче — люди місили розквашений сніг чи глевку ріллю, тупцяючись на місці. То була не хідня, а каторга. Вони знову виходили на шлях, і знову їх спихали звідти геть.
Парадокс, але факт: люди раділи вже, коли з'являвся літак чи й кілька, — тоді їх клали на землю, варта теж залягала віддалік, і так вони лежали довго, часом і з півгодини, поки літаки кружляли над шляхом. А коли літаки зникали, тоді колона йшла далі. Надолужуючи прогаяне, варта «вилазила зі шкіри», намагаючись перти колону з усієї сили вперед, але з того мало що виходило — вище себе, як кажуть, однак не стрибнеш.
На шляху дедалі ставав більший хаос, дедалі було більше паніки, більше юрб, більше літаків угорі. Може б, колоні найкраще було порснути в усі боки — й лови… Але то так здавалося. Насамперед — куди? А потім — навіть найспритніший і зі свіжою силою ледве чи зміг би тут утекти при такій охороні. В'язні знайшли тут іншу раду — своєрідний компроміс: вони не тікали, але не дуже–то й ішли вперед. І млявий темп колони пояснювався вже не тільки втомою, а й цією «пасивною формою спротиву». Під прикриттям явно видимої втоми люди ледве–ледве пленталися, тупцялися, немовби й пориваючися з усієї сили, але не в силі гнати вперед. І товклися на місці, з надією відстати, згубитися з очей варти, а тоді чимдуж чкурнути. Це була наївна, трагічна «хитрість» з одчаю.
Але на цім шляху не було рятунку. Начальство зрештою таки підмітило, що відстаючі, як тільки хоч трішечки опинялись подалі від очей вартових, виявляли надзвичайну здібність рухатися назад. Тоді було вже не тільки дано рішучий наказ розстрілювати всіх, хто відстає, але одночасно було й розстріляно двох таких, які вже не могли йти. Це був найдешевший спосіб «творити чудеса», відомий з давніх–давен. І справді, після цього сталося «чудо»: вже не було тих, що відстають. Люди дослівно «лізли зі шкіри». Бо ж таки «видима смерть страшна». З'явилася солідарність — солідарність відчаю: сильніші підтримували слабших, «брали їх на буксир», допомагали. Всі збагнули, що доля тих розстріляних — це перспектива кожного з них, і раптом вони стали триматися один за одного, триматися вкупі. Їх обхопив жах, жах смерти поодинці. Вони хотіли, якщо вже так судилося, гинути разом, бо ж так тужно й страшно гинути самому… Всіх їх було зрівняно рішуче й безповоротно, і вже нікому з них не вдасться ні по кому видряпатися вгору!.. Збагнувши це, вони побралися за руки, за плечі, за поли й так повзли, тягли один одного, спотикалися, падали, вставали… але йшли разом… разом до єдиного спільного… кінця!..
Господи! Як же це нагадувало ту колону італійців з їх розпачливим «Аванті!..». Тепер уже було ясно до болю, до крику, до розпачу, й Максим чітко відчув це: в цілому світі для них немає заступництва, немає співчуття, немає зрозуміння, нікому вони не потрібні, ніхто й ніколи їх не буде рятувати. «Не ждіть рятунку ні від кого, ні від богів, ні від царів!..» Ці рядки зринули якось ненароком. Максим згадав, що це ж пак в «Інтернаціоналі» співається, в гімні тих, що оце ведуть їх на страту, вірніше — тих, в ім'я яких їх оце ведуть на страту, — в гімні Кутузових, Соломонів та інших… Зайців!..
Кілька разів їх бомбили німецькі літаки. Причому літунам, напевно, було добре видно, що ж то за колона така повзе, але вони бомбили її завзято й очевидно з насолодою. Варта вкладала колону на землю просто на шляху, а сама залягала віддалік навколо колони, й Заєць криком попереджав, що кожен, хто встане, буде негайно обернений на решето. Люди лягали горілиць хрестом, як навчили німецькі полонені, і так лежали. Але «хрест» не допомагав, — літаки шпурляли бомби. І тільки тому, що вони їх шпурляли з дуже високого лету, бомби все лягали далеко збоку. А чи, може, тому, що колона мала окреме щастя. То дійсно було щастя, бо коли б бомби потрапляли в гущу — було б багато «череп'я», бо ж варта не дозволяла розпорошуватись, а веліла лежати «на місці».
Німецькі полонені люто потрясали кулаками вгору на своїх земляків і вибухали истеричною лайкою, вже по–російському, почавши з того вивчення мови «великого народу». Варта ж, коли починали рватися бомби, зчиняла й собі стрілянину з автоматів понад головами лежачих, щоб ніхто не зміг схопитися й побігти. Причому стріляли й таким чином утримували лад гвардійці, не даючи розбігтися не тільки в'язням, але й міліції.
Так повторювалося кілька разів, але без жодних втрат, доводячи лише до жахливого нервового вичерпання бідолашних людей.
Та ось надвечір знову налетіли літаки. На цей раз їх було два, але вони заскочили колону на рівному, голому, ще й підвищеному місці, на великому плато перед спуском у низину. І заскочили вони саму колону. Решта, цебто весь той потік військових і цивільних, що плив увесь час, тут розірвався, зробивши велику прогалину. І в тій прогалині опинилася колона в'язнів. Вона залягла, як і раніше, просто на шляху, оточена вартою віддалік. Упала пара бомб… Гуркіт, дим, стрілянина з автоматів, довга павза… Потім команда: «Вставай!! Марш–марш!!.», бо літаки полетіли собі геть.
Люди встали, щоб плентатися далі. Встав і Максим, зробив кілька кроків і раптом наткнувся на жахливу картину… Біля великої димлячої воронки лежав навзнак із простреленою головою той рябий, подзьобаний віспою солдат Окремої Червонопрапорної. Він ще пускав ротом рожеві бульки, хоч обличчя й руки взялися вже смертельною сіризною. А біля нього, скоцюрбившись, вклякнув німецький полонений і тримав прострелену голову рябого на своїх колінах. Він її тряс обома своїми руками, дивився в погаслі, викочені здивовано й так застиглі очі й бурмотів тихо, розгублено:
— Камерад!.. Камерад!..
Неначе хотів розбудити, бо ж уже треба було йти. Далі, далі йти їм…
