Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович (серия книг .txt) 📗
Жінка підпирала. Зупинився верст за п’ятдесят, там будували аеродром, найнявся — робочі руки були потрібні, навпроти аеродрому через дорогу покинутий клінкерний завод, жили в одній з печей. А заодно будував у сусідньому селі людям хати, клав печі, й вдалося там залишитись, і збудував і собі хату, оце вона.
Наступного дня був у Діниної матері — Параски Юхимівни. Те ж ліжко, ті ж подушки за спиною, той же марний погляд, ті ж погаслі очі, які ледь-ледь засвітилися при Борисовій з’яві. На гостинці — сухий торт і лимони — ледь подивилася, а Борисові зраділа й раптом заплакала.
— Чого ви, Параско Юхимівно, з нами, з Діною все гаразд, вона отримала вільний диплом, от-от знайдемо роботу. Ми купили їй шубу, не щось там — каракулева, але нічого, гріє.
У Параски Юхимівни забриніли безживні губи.
— Я плачу, що ти в мене такий хороший. Боря, я тебе молю, — не покинь Діну.
Борис зрозумів, що Діна розказала їй про свою молдавську епопею.
— Не покинь, Боря, обіцяєш?
Борис мовчав.
— Я не кажу про якісь особливі обставини.
— Не покину, обіцяю.
— І за Толею пригляньте, я хочу, щоб він учився.
— Посприяю, я його піджену й посприяю.
А за парканом, біля якого обіймався з Діною, стояв незрубаний аскетичний соняшник і на ньому шурхотіло незірване квасолиння.
Вертався в сутіні. Десь на Зеленьківці дівчата верескливо виспівували про попову дочку:
А після того:
Що тільки вони не співають. Їздять повсюди, нахапалися тих пісень, що од них може знудити.
Загидили, засмітили нашу мову, нашу пісню, запаскудили все наше життя.
Пішов до школи. Розмовляв з учителькою історії Клавдією Корніївною.
— Скоротили програму з української літератури. Це ж у нас всім учителям-україністам і годин не вистачає, — сказала сумовито, хоч це її й не стосувалося, — їм і так… Русистам платять на п’ятнадцять відсотків більше. А історія… В підручнику з історії українського — тільки Богдан Хмельницький.
Борис задумався: а що він знає з української історії? Також небагато. Того ж Богдана Хмельницького, забріханого і забрьоханого московським брудом. Його сина Юрія не знає. Виговського теж, тільки те з підручника, що був ворогом. «Який же я історик».
«Йде наступ вже й на село», — подумав. Моє село розмовляє українською, з чернігівським діалектом, тих, хто повернувся з армії або з якогось будівництва і вже «нє понімаєт», — висміюють, чіпляють прізвиська: Відіш, Нукак, щоправда, висміюють не стільки через те, що розмовляє по-російськи, а через те — «що не по-нашому».
В Києві на нього чекала приємна новина: дали квартиру. Дві кімнатки вагончиками, — двоє сусідів і в коридорі, на кухні, в туалеті — по три лампочки, але ж — квартира своя. Знайшов вантажівку, перевіз такі-сякі бебехи; ходили з Діною по магазинах, купляли меблі: ліжко, шафу для одягу і білизни, стіл. Вибирали, роздивлялися — це їх сімейно зблизило, Діна поралась запопадливо, вимивала, вичищала нове житло. Одна кімната — спальня, друга — вітальня, їдальня і його кабінет.
Ось перший вечір, перша ніч у новій квартирі. Він стояв за столом, Діна лаштувалася спати. Стояла в нічній сорочці перед дзеркалом, розглядала себе. «Ніс непоганий, а губи так просто гарні, цілуватись не соромно, але він тепер їх майже не цілує».
Й засмутилася, й чомусь пригадала себе дівчинкою: весь час чекала чуда. Якогось чуда. Підрісши — стрічі. Отієї золотої стрічі.
Борис зайшов до кімнати. Діна вже була в ліжку.
— Діно, я прийшов до тебе з добрими намірами.
— Тобто?
— Є такий анекдот: тітка репетує на базарі: «Гроші вкрали, гроші вкрали!». Підбіг міліціонер: «А де вони у вас були?» — «Та отут за ліфчиком». — «Чого ж ви не кричали, як він туди ліз?» — «Я ж думала, що він з добрими намірами».
Діна посміхнулася:
— Якщо ти з добрими намірами, то йди.
Квартиру отримав і Зоц. Входини гуляли разом, у Зоца. Були всі свої та ще двоє якихось нестрижених хлопців у сорочках з папугами. Хлюсти сиділи за столом навпроти Бориса з Діною, перемовлялися з нею, по-російському, а на його адресу проїжджались драним тарантасом — недвозначними натяками: який він незугарний і яка в нього красуня жінка, це ж, мовляв, несправедливо. Діна хихотіла. Заграла музика, всі пішли до сусідньої кімнати на танці, Борис також, хоч він і не танцював. За столом лишилися хлюсти та Дробот, той не пропускав нагоди поїсти і випити. Цідив горілку поволі, крізь стиснуті губи: «Я колись муху проковтнув». Борис постояв біля вікна. Але звідти тягнуло, відійшов до дверей, став у порозі. З-за столу до нього долітав голос Дробота:
— Ви троглодити, дебіли, та ви не варті кінчика нігтя на його нозі. Ось дивіться: я воював, маю нагороди, кандидат наук, видав дві книги, а я в нього тільки завідуючий відділу, а він — головний редактор. Хіба поставлять головним будь-кого!
Було й приємно й гірко.
— Діно, чого ти їм відповідала?
— А що мені було їм у очі плювать?
— Та ще по-російськи.
— А вони так зверталися.
— В нас з тобою є своя мова.
Й не був упевнений, чи «в нас».
Вирішив усерйоз поговорити вдома. Але вона підійшла впритул: «Ну чого ти так береш все до серця. Ну нащо вони мені, ті придурки». Її халатик був розстібнутий, її очі кликали, й Бориса почав проймати звичний дрож. Усе й закінчилося в ліжку.
Облітало листя з дуба-нелиня в дворі редакції. Облітали дні, як те листя.
На початку березня Діна народила дівчинку. Написала з лікарні записку, що купити для виписки: тепле одіяльце, байкові пелюшки…
З лікарні йшли пішки — близько, Діна несла дитину, Борис — речі.
Дитина мала, а клопотів, клопотів. Вона часто плакала, їй болів животик. Діна нервувалася, не висипалася, теж плакала. Борис клав Яринку (так назвав, і Діна не суперечила) голівкою собі на плече, притискав тендітне тільце до себе й так ходив по кімнаті. Яринка затихала, засинала, він клав її до лозового ліжечка, купленого в комісійній крамниці. І так кілька разів за ніч. Маля линуло до нього ще несвідомою ласкою, простягало рученята, усміхалося. Було так щемно на душі, так сонячно, так гарно, що він усміхався й собі і навіть склав колискову:
Діна також засинала під ту пісеньку.
Викликали на політбюро. Так високо! Це — вперше.
Замлоїло в серці, в животі — холодна грудка страху. Забіг у відділ запитати, чи не знають, нащо викликають. Ніхто не знав.
Перед дверима залу засідань — два майори КДБ перевіряють документи. Борис поліз до кишені по партквиток, один з майорів сухо сказав:
— Нє нужно. Проходітє.
Борис зрозумів, що його фотокарточка побувала у них напередодні.
Зайшов. Зал маленький, всі місця зайняті. А вже заходить політбюро. Сів у першому ряду. Перший секретар — низенький, тлустий, в окулярах, перекладав перед собою якісь папери.
