Анна Киевская - Дефорж Режин (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Розділ двадцять сьомий
КАРЦЕР
Жоффруа Мартель подався до свого замку в Анже, а Генріх — до свого в Парижі. Король переказав Анні, яка хотіла була вийти зустрічати чоловіка, без його на те волі не з’являтися йому на очі. Тож Анна залишилася в Санлісі.
Олів’є Арльського кинули до карцеру, де вода підіймалася йому до щиколоток. Тьмяне світло цідилося з вузенької шпарини високо над головою. Добра вдача й сопілка, яку залишили в’язневі, допомагали йому в перші дні легше зносити довге чекання й ланцюги, що сковували його рухи. Він був певний, що Генріх не забариться звільнити його. Король захотів дати йому урок, але любов примусить його швидко забути образу. Та минали дні, і зголоднілого, закляклого від холоду трубадура вже починали брати сумніви. Відкинувши самолюбство, він став благати наглядача роздобути йому перо й папір. Той, сам бувши неписьменний, відмовився зробити це, але сказав, що як Олів’є вчитиме його грати на сопілці, то він розповість про хлопцеве прохання начальникові королівської варти, завсідникові шинку його сестри. До Олів’є повернулося трохи надії.
— Чи то не твоя сестра тримає шинок на березі Сени, якраз навпроти замку нашого короля?
— Еге ж, моя.
— Її звати Жізель?
— Атож. Ти її знаєш? — раптом підозріливо спитав наглядач.
— Якщо ти їй дещо перекажеш, тобі перепаде чимало золотих монет.
— Золотих? Мабуть, ти й сам їх ніколи не бачив!
— Піди до сестри й скажи, що Олів’є, друг Рубцюватого, опинивсь у в’язниці.
— Нікуди я не піду, мені треба стояти на своєму місці. Замовкни, хтось іде!
Наглядач швидко вийшов. Зі щемом у серці Олів’є почув, як на дверях знову позасувалися засуви і кроки почали віддалятися. Тільки рінь у підземеллі шурхотіла під ногами в наглядача.
Цілих десять днів до карцеру не долинав жоден звук. Уже давно в’язень проковтнув останній шматок пліснявого хліба, за який він завзято бився з пацюками, що до крові покусали йому руки й обличчя. Спрагу він погамовував гнилою водою, в якій плавали його екскременти та набряклі тіла пацюків, що їх йому вдалося забити. Щоб не стояти весь час у брудній воді, він назгрібав трухлявої соломи, яку кинули сюди, коли його замикали в цій домовині, сів навпочіпки й почав із завошивленою чуприною та бородою чекати смерті — такий виснажений голодом і лихоманкою, що бунтувати вже й гадки не мав. Решту сили, яка ще лишилася в нього, Олів’є витрачав на те, щоб видобути із сопілки чарівні, до болю тужливі звуки, і ті, хто їх чув, не могли стримати сліз. Двоє закоханих, які лежали біля підніжжя муру, полинули подумки до раю; рибалка впав у човні навколішки, гадаючи, що то голос річкової русалки; чернець бив поклони Богові; праля упустила за водою єдину свою сорочку, а вартові втирали рукавами сльози…
Вранці одинадцятого дня двері відчинилися. Хтось увійшов із смолоскипом у руці до карцеру. Світло різко вдарило в’язневі у вічі, і він закліпав повіками. Олів’є спробував підвести кволу руку, щоб затулити очі, але йому забракло сили.
— Ох!.. Мій сердешний Олів’є!
Чиїсь міцні руки підняли тіло бідолахи, який аж закричав від болю: той, хто підіймав, не помітив ланцюгів, якими Олів’є був прикутий до муру. Тоді незнайомець скинув із себе накидку, простелив її на підстилку і обережно поклав на неї свого товариша.
— Пилип! Філіпп!
Рубцюватий навіть не подумав про те, звідки юнак дізнався про його справжнє ім’я. Щоб урятувати хлопця, Пилип ладен був назвати своє ім’я перед самими королем і королевою.
— Відв’яжи його, — наказав Пилип наглядачеві, який увесь аж тремтів.
— Добродію, я не можу цього зробити. Я ризикував життям з любові до музики, тому й привів вас сюди, але чогось більшого від мене не вимагайте.
— Негідник! Ти не сказав мені, що він тут конає!
— Пане, можна я напою його молоком? — озвалася жінка, що прийшла разом із ними.
— Звичайно, люба Жізель!
Кілька ковтків теплого молока додали Олів’є сили. Він розплющив очі й спробував усміхнутися. Та його занудило, і він почав блювати жовчю. Знесилений гострими спазмами, юнак знепритомнів.
Коли він прийшов до тями, його засліпило сяйво яскравого світла в карцері. В’язень спробував підвестись і здивувався, що більше не відчуває ні важких ланцюгів, ні вогкого холоду, що доти наскрізь пронизував його тіло; тепер він, навпаки, відчував м’яке тепло.
— Пити, — прошепотів Олів’є.
Цього разу він уже не виблював молока. Через кілька хвилин Жізель нагодувала його намоченим у молоці хлібом. Швидко наситившись, юнак заснув.
— Пане, тепер треба віднести його на місце.
— Ти приготував інший, сухий карцер, свіжу воду, жбан вина, хліб і пиріг із м’ясом?
— Так, пане.
— А про свіжу солому й ковдру не забув?
— Ні, пане.
— Гаразд. Я тобі вже добре заплатив. 1 ти отримаєш іще більше, якщо годуватимеш свого в’язня й по-людському з ним поводитимешся. Що ж до кайданів, то заковуй його тільки на ніч. І ще одна порада: не думай мене зрадити — це коштуватиме життя тобі й твоїм дітям.
— Знаю, пане. Та зраджу я вас чи ні, а якщо моє начальство дізнається, що я привів вас сюди, то я таки заплачу своїм життям. Ох, ця проклята музика так мене зачарувала!
— Рандоку, не кажи так, — озвалася Жізель, перехрестившись.
— У його музиці немає ніяких чарів, просто ти — добра й чуйна людина.
Наглядач здивовано подивився на Пилипа: вперше в житті йому сказали, що він — добра людина! І зробив це чоловік із срібним обличчям, схожим на обличчя ангела — чи радше на обличчя демона!
— Брате мій, не забувай, що ти заприсягнув на святому хресті.
Ще раз поглянувши на Олів’є, що мирно спав, Пилип разом із Жізель вийшов із в’язниці.
Надворі стояв погожий надвечірок. Рубцюватий удихнув на повні груди паризьке повітря. Йому, людині, що звикла до широких руських просторів та неосяжних французьких лісів, ув’язнення здавалося найгіршою з мук. Треба якомога швидше забрати трубадура з цього небезпечного місця! Не маючи змоги підійти ні до королеви, ні до короля, він вирішив попросити допомоги в Гослена Шонійського, який, хоч Рубцюватий і виїхав у Нормандію, ставився до нього так само по-дружньому. І вже наступного дня Пилип постукав у двері до свого колишнього господаря.
— Я не можу нічого зробити для Олів’є, він підняв шпагу на короля.
— Я знаю. Тому прошу вас тільки про одне: повідомити про долю Олів’є Арльського королеву.
— Навряд чи королева схоче подбати про колишнього улюбленця свого чоловіка.
— Ваша вельможносте, прошу вас! Ви ж знаєте, я люблю Олів’є як молодшого брата… Хіба він — не ровесник одного з моїх братів?.. Я знаю, що ви, хоч він і вельми хоробрий у бою, ставитеся до нього не дуже шанобливо. Не судіть Олів’є за його минуле життя, то лихі люди втягли хлопця в розпусту. Незважаючи ні на що, він лишився чистий і порядний. Він хотів відмовитися від того життя…
Гослен Шонійський із заклопотаним, поораним зморшками обличчям, широкими, похиленими від віку плечима ходив сюди-туди по кімнаті. Нарешті він зупинився перед тим, кого колись прийняв був у свій дім.
— З любові до тебе я побалакаю про трубадура з королевою, а також із графинею Фландрійською, яка має чималий вплив на брата.
— А хіба не ви сказали мені, що вона ставиться до бідолашного Олів’є зневажливо?
— Це правда, вона ставиться зневажливо до всіх улюбленців короля. Але Олів’є показав себе не таким жадібним, як решта, — про це вона якось обмовилася при мені.
— Я молитиму Всевишнього, щоб графиня згадала про це!
— Гаразд, повертайся до Парижа. Звістку від мене дістанеш у тому шинку, який ти мені назвав. Тільки не роби нічого такого, що могло б викрити наші наміри.
— Мені не вистачить цілого життя, щоб вам віддячити…
— Прибережи свою вдячність на потім, сину мій. Хай завжди з тобою буде Пресвята матір Божа!
Пилип прийшов на берег Сени й побачив під муром, за яким сидів ув'язнений Олів’є, гурт людей. Весела юрба показувала пальцями на труп, який погойдувався на вежі й на який накидалися ворони. Охоплений страшним передчуттям, Рубцюватий подався до шинку. І тут він побачив, як вояки викочують надвір бочки, розганяючи кийками роззяв. Раптом із вікон вдарили язики полум'я. Вслід по цьому з дверей вийшов, тримаючи в руці смолоскип і вишкіривши зуби, той чернець, що образив Пилипа й Олів'є під час їхньої першої зустрічі в цьому шинку. Ох, ця постать, довкола якої палахкотить полум’я… Цей сміх!.. На очах у Пилипа відбувалася жахлива сценка.
