Торговиця - Іваничук Роман (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Розповідав він новим побратимам про страшну масакру під Радивиловом і Бродами, про зраду німецького командування, яке полишило на поталу більшовицьким різунам беззахисну дивізію. Усі закони війни стосовно воїнів української дивізії були зневажені, замість шляхетної битви відбулася кривава різанина, в якій не забирали в полон переможених, поранених дострілювали, кололи штиками; полки вермахту Тридцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, залишивши в оточенні двадцять тисяч українських вояків… Розбиті машини, підірвані панцерфаустами фургони, перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати і гори трупів – безголових, безруких, безногих; командир дивізії Фрайтаг ганебно втік на своєму опелі з-під Ясенова, а я, присипаний землею, виповз, і те, що побачив, зжахнуло мене більше, ніж та різанина: біля мене лежав убитий професор Тарновецький, а його дружина, медсестра Оксана, термосила його, будила мертвого; опричники із «СМЕРШу» відірвали її від нього, вона кричала, кусалася, та їй заламали руки й повели до ординців на глум, і я бачив, як дикуни знущаються над жінкою…
Олесь слухав і відчував, як стерпле його тіло розморожується, ніби на відлизі, а в душі не залишається ні ревнощів до Юрка, ні туги за Ганнусею, ні жалю за Москалівною, тільки лють, тільки жадоба насильства над ворогами – чи не така сама жага помсти керувала у свій час опришками – і ми, партизани, є їхніми нащадками й мусимо брати на своє озброєння нещадні засоби боротьби, і ніякого жалю, ні милосердя, ані прощення зайдам…
Бій розпочався нарозвидні.
На сигнал – три постріли з револьвера – з-за будинків і парканів висипалися солдати з автоматами в руках, вони бігли напригінці до ріки, щоб перейти вбрід на другий берег; над ними з ревом вихопились із вузьких провулків бронетранспортери, обліплені зашоломленими вояками, схожими на олов'яних солдатиків; ні пострілів, ні бойових вигуків ще не було чутно, а коли лінія від млина до Студентського парку заповнилася сірошинельним тлумом й машини допадали до берега ріки, з правого боку заторохтіли кулемети, «дехтярі» й автомати упівців. Сіра навала на мить зупинилася й тут же за командою «Бєй бандітов!» пустилася вбрід; тоді на Воскресінецькій горі заговорили міномети, в повітрі завили мінні снаряди, вибухи здіймались один біля одного по всьому периметру фронту; совєтські солдати, котрі залишилися живими, піднімалися із землі й до пояса заходили у воду; упівці спиняли їх вогнем, бронетранспортери захлиналися у воді, й стихав їхній рев; допасти до правого берега напасники не змогли, трупи пливли за течією, з мінних вирв злітали в небо покремсані шматки тіл, і при сонці, що сходило, зачервоніла вода в Пруті… Олесь міняв диски в автоматі, вистрілював їх і переможно реготав, помщаючись і за Тарновецького, й за Москалівну.
Бій довго не вщухав, й коли ряди солдат помітно зрідли, а з гори не переставали падати на лівий берег міни, облавники відступили до млина й, ховаючись за будинками, збиралися з силами. Тоді на чолопку гори піднявся стовп чорного диму, під ним спалахнув вогненний клубок, й розлетілося в боки залізяччя, й не стало видно мінометників. Що там трапилося, партизани не могли збагнути, однак стрільба припинилася. За мить з гори примчав вістовий і заволав: «Відступати, Скиба загинув!» Вістка бійців приголомшила, опір припинився, й за ту хвилину розгубленості солдати встигли обійти млин, перебрести млинівку й мілке русло ріки, вони зайшли з тильної сторони й оточили сотню, що залягла у верболозах під обривом гори.
Відступати було нікуди, облавники безкарно розстрілювали оборонців; набої в партизанів закінчувалися, вони ще відстрілювались і гинули. Олесь побачив, як падав на спину, випустивши з рук автомата, Юрко Сербин. Забувши про небезпеку, він припав до побратима, й тут солдати накинулись на нього, заламали назад руки й штовхнули його до гурту полонених, їх відвели до млина й поставили під стіною до розстрілу. Й майнула в Олесевій голові думка, що аж тепер долетить до нього куля, яка поминула його в камері «Бригідок», та страху не відчув, лише знову тіло стерпло, стало твердим, мов колода, й з полегшею подумав він, що боліти не буде, коли в нього увійде гаряча куля.
Й тієї миті пролунав наказ совєтського командира: «Нє расстрєлівать, оні єщьо понадобятса!»
Чекісти повели недобиту сотню «Сурма» до міської тюрми, й, коли минали ратушу, Олесь ураз відчув справжню ціну життя, зрадів ним, ніби вдруге народився. З ним ішов поруч колишній дивізійник Петро Гулейчук, й Олесь повторив йому слова Геродота: «Голод тоді відчутний, коли хліба немає на столі». Петро зрозумів і додав: «Рідна земля стає насправді дорогою, коли її втрачаєш»… І поклявся тоді в душі Олесь витримати найтяжчі муки неволі й пізнати в ній справжню ціну батьківщини: а може, ще повернеться колись на знасилувану нині Торговицю й побачить її красу в образі Нусі: промине вихор, й ті, хто залишиться живим, повернуться до свого дому…
Олесь тоді ще не знав, що Нусю спіймали енкаведисти, коли вона йшла з Космача до Утороп з грипсом, у якому командир військового округу «Говерла» хорунжий Степовий просив сотенного Скибу якнайдовше протриматися під Воскресінецькою горою, поки з Ілинецького лісу встигне дійти до Космача курінь імені Ґонти на чолі з курінним Кривоносом-Симчичем.
Про те, що Симчич над річкою Рушором у Яблунівській діброві спіймав у пастку танкову дивізію генерала Дергачова і знищив її до останньої гусениці, а генерала відправив на той світ, після чого Космацька республіка проіснувала ще два роки, Олесь дізнався від самого Симчича, який вернувся до Міста після тридцятилітньої неволі у Магаданському концтаборі.
Розділ двадцять другий
Після півночі стихло у Вербіжі гупання бубна, весільні гості, певне, почали вже розходитися. Галайкання підхмелених бояр, дружбів та дружок лунало по всій околиці й будило собак: хтось надто розохочений дражнив їх, вони люто гарчали, й той гавкіт навіяв на Олеся гіркий спогад.
…Полярної ночі крізь розшалілу заметіль із шахти «Капітальна» повільно просувалася колона каторжан. Пронизлива стужа наскрізь прошивала зношені й липкі від вугільної пороші бушлати до голого тіла, й воно гейби вкривалося пекучою льодяною кіркою; в'язням здавалося, що немає такого тепла на світі, яке могло б їх розігріти, вони скільки мали сил – тупотіли й розмахували руками, так рятуватися від холоду було їм дозволено; конвойні безугавно вигукували, ніби той крик і їх зігрівав: «Шаг влєво, шаг вправо – стрєляю без предупреждєнія!»; собаки теж, певне, мерзли, бо люто гарчали, достоту, як цієї ночі роздратовані пси на околиці Вербіжа…
Олесь підвів голову, позирнув на чолопок гори, щоб уздріти на тлі неба, залитого сяйвом місяця, шпилі стародавніх замків і готичних соборів, і тим видивом позбутися навали чорних згадок, та дарма: витончені шпилі зачарованих фортець враз перемінилися у квадратові сторожові вежі, що з усіх боків оточили вершину Воскресінецької гори; прожектори снопами сліпучого світла промацували прямокутну площину, обгороджену високими дувалами з десятьма рядами колючого дроту на гребені; за дувалами прикуцнули до землі, ніби теж закоцюбли на холоді, плос-кодахі бараки; чорна колона, оточена конвойними й собаками, просувалася крізь темінь до барачної брами, брама заскрипіла, відчинилася й заковтала сотні чи то й тисячі примар, на людей схожих.
У передчутті барачного тепла й миски теплої баланди відтанув Олесь від холоду, він відрахував у пам'яті ще один відмучений дванадцятигодинний робочий день і, як кожного разу, втішився, що гідно його прожив; прикинув у гадці, скільки ще таких днів попереду – їх довгий ряд губився у безконечності, та знав Олесь, що мусить так само мужньо перетерпіти, щоб колись бодай один раз припасти до землі над Прутом і поцілувати зарінкову жорству. Вірив, що так станеться, й для цього щоденно виковував у собі терплячість і бадьорість. Нині він знову зігріється в тісному людському покоті на верхніх нарах, від когось почує добре слово, до когось віджартується, а в рожевих снах про волю набере нових сил для ще одного тяжкого дня…
