Мальви - Іваничук Роман (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
І може, був би Хюсам возведений посмертно у сонм геніальних попередників придворних ювелірів, якби, один злидар, що сидів за кяшкулем у день султанського торжища напроти плетеного з соломи крісельця, не впізнав Хюсама саме тоді, коли чорбаджі Алім простромив старому горло ятаганом. Він довго мовчав, боячись яничарської розправи, та комусь таки шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю, а від яничарської руки, хтось інший згадав останній крик старого і здогадався, що чорбаджі першої орти був вихованцем ювеліра — пішли по людях розмаїті чутки і вкутувались вони в легенди. Народові запотребилось тепер знати все про Хюсама, так ніби співвітчизникам славного майстра хотілося змити з себе сором за байдужість до нього при його житті, і швидко про Хюсама знали навіть таке, чого він сам і його вірна подруга Нафіса не змогли б пригадати. Меддахи розповідали у кафеджіях притчі про Хюсамове дитинство, жінки в лазнях придумували сентиментальні легенди про його палку любов до своєї єдиної дружини Нафіси, а ревнителі мистецтва допиталися до його могили і перенесли прах ювеліра на стамбульський некрополь.
Хто зна за що, а чи не за ті мислі, які вмів Хюсам виписувати у своїх візерунках і за які зазнав смерті, — почалися паломництво до його могили і зборища на цвинтарі, і бунтарські заклики до помсти. Запрацювали субаші, відганяючи народ від тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли ім'я ювеліра імами в мечетях, замовкли продавці на Бедестані, глухий протест наростав у людських серцях, а справжні і фальшиві вироби старого майстра продавалися тепер з-під поли...
Тож, видно, така вже воля всесильного аллаха, а може, дивна доля політичних діячів — що одних знають, бояться і мусять шанувати їх, а прийде смерть — і тільки забуття, про інших же, при житті ні слуху ні духу, а по смерті їм за щось шану віддають. Чи згадували люди Селіма П'яного хоча б на другий день після того, як він заснув над глечиком грузинського вина і більше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого Османа II, якого задушили яничари після хотинського розгрому? Ба й Амурата забули, хоч і говорили, що до нього, мовляв, жебраки могли підходити на вулиці, тримаючи факел над головою146.
А великого візира Аззем-пашу мало хто знав: він своє життя провів у походах і на засіданнях дивану, а на молитву до Айя-Софії пішки ходив, як це личить правовірному: ніхто не викрикував йому хвалу, коли він супроводжував султанів, бо ж часто славу бере той, хто її вимагає, а не той, кому вона належиться.
Та враз Стамбул здригнувся від страшної звістки:
Аззем-пашу стратив юродивий Ібрагім! П'яний розпусник задушив того, хто вистояв на хисткій посаді при трьох султанах і чиїм розумом жили хвалені падишахи. Заремствував народ: султан убив їх оборонця, бо за що інше міг убити? Пішли поміж людей ашуги, тихо наспівуючи пісні про легендарного візира, невтомні мед-дахи складали бувальщини про мудрого Аззем-пашу, і взяли його собі злидарі посмертно захисником — чи не за те тільки, що за життя він умів мислити і за мислі свої пішов на смерть.
Тож почалося нуртування, тож згадали свої кривди зубожілі райя, тімаріоти, купці і ремісники, мученицька смерть Хюсама-ювеліра і Аззема-візира надихнула їхні серця відвагою: це ж були великі люди, а не пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять — злидні і голодне животіння? Стягалися злидарі з міських завулків і глухих сіл у гори під Адріанополем, куди скликав їх одчайдушний пастух Кир-огли, а соф-ти — вічні бунтарі — понесли їм з медресе заборонені книги Вейсі і Нефі...
Йшов меддах Омар крутими стежинами до адріанопольських гір. Не марнославство і не віра в нинішню перемогу добра над злом вели його. Життя мудреця підходило до краю. І він, оглянувшись назад, зрозумів, що всі його слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкінці не прикладе рук до діла. Бо навіть найчесніше прожите життя зникне безслідно в людській пам'яті, коли не освятиться воно гідною смертю.
Шейхульіслам Регель прийшов на вечірню молитву в мечеть Айя-Софія. Під величним склепінням пливла приємна прохолода, зелена чалма верховного пастиря імперії здавалась тут легшою, ніж там, у Біюк-сараї, цієї гарячої і непевної весни.
Він підвів руки, вимовляючи тихо «аллах-ак бар», потім вклав ліву руку в праву і почав читати фатиху, та відчував, що не може повністю злитися з богом, відокремитись від того життя, яке залишив хвилину тому за ворітьми султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути від нього відповідь на ті всі сумніви, які не дають тепер і день і ніч спокою? Чи вдоволений він своїм намісником на султанському престолі, чи не вчинив гріха шейхульіслам, оперезавши Ібрагіма шаблею Османа? Наблизитись так, щоб запитати віч-на-віч, де ховається та сила, яка гнітить усіх власть імущих при дворі і якої всі мусять щодень слухатися. Адже султан безпорадний і не від нього та сила йде: на владному обличчі валіде лежить тавро приреченості й страху, шейхульіслам, якому сам султан цілує мантію в перший день байраму і якому призначено слухати тільки бога, мусив усупереч здоровому глузду підписати фетву на смерть Аззем-паші — і то тоді, коли його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усіма можновладцями і керує ними?
Регель вклякнув на коліна і напружився весь, зосереджуючи свою увагу на трьох страусових яйцях, що висіли перед міхрабом як символ гарячої Мекки. Чи не обізветься на його сумніви аллах?
Мовчить бог. Він завжди німує, а найдужче тоді, коли його рабів огортає тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед війною, що почалася з Венецією? А хіба Порті вперше воювати? Та й це ще не війна, Ібрагім не скликає дивану. То, може, страшно від того, що Ібрагім воювати не хоче, що втікає від державних справ у Понтійські гори на полювання або ж не вилазить з гарему? А чи лячно озброєних пастухів, які зібралися під Адріанополем і погрожують помститися за візира і ювеліра? Мабуть, так...
Верховний пастир відчитує каліграфічні написи над золотим міхрабом, але вони йому нічого нового не говорять, і на думку спливає меддинська сура корана:
«Кожний раз ми міняємо вірш і придумуємо кращий. Хіба не знаєш, що аллах все може?» Гм... А який тепер видумати вірш, щоб пояснити незриму силу страху?
Бунтарі підводять голови... Шейхульіслам підійшов до мімбера, взяв коран і гарячкове почав гортати, шукаючи сури, яка підказала б, як боротися з ними… Мусить підказати священна книга, адже іншої мудрості, крім Магометового пророцтва, в них немає.
Сура меддинська, сура пророча... Сура рахманська «Ми повісили їм окови аж до підборіддя, і вони... і вони мусять підводити голови». Так що ж ти радиш, премудра книго?.. Зняти окови?!
Шейхульіслам закрив коран і вийшов з мечеті, шепочучи для заспокоєння п'яту суру меддинську:
— «О ви, які увірували, не питайте про речі, що засмучують, коли вам відкриваються. Запитували люди і до вас, а потім стали невіруючими...»
На паперті заступив йому дорогу дервіш у сірому бекташському сукмані, зі срібною сергою у вусі. Він вклякнув перед шейхульісламом і припав губами до його башмаків.
— Підведись і скажи, чого хочеш, — сказав верховний імам, приглядаючись до дервіша, який підвів на нього начебто знайомі блудні очі.
— Святий отче, — промовив дервіш тихо, але в голосі не чутно було жебрацької покори, а щось ніби змовницьке. — Ти можеш і не пам'ятати мене, бо ж багато в тебе слуг духовних. Я — Мурах-баба, дервіш ордену бекташів, якого ти багато років тому милостиво послав у кафську такіє, щоб я там проповідував правду Османів серед татарів і кримських ямаків147. Я чесно виконував свою повинність, та коли буря насувається на нашу священну землю, совість моя примусила мене...
— Що за чорні вісті несеш мені, — шейхульіслам схопив дервіша за плече. — Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?
Мурах-баба став на ноги, і глумливі блискітки заблищали в його очах. Тепер Регель згадав: це ж той, що підбурював колись яничарів проти Амурата IV, будучи шейхом дервішів у яничарському корпусі. Він.шейхуль-іслам, врятував тоді свого слугу від смерті, вчасно виславши його в Крим.
