Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
Гетьман і далі сопів великим кібцюватим носом, вийняв люльку й почав повільно набивати її. Це заспокоювало: гетьман уже щось надумав, бо коли не надумував, люльки не набивав.
— Іншої ради немає, — врешті сказав: — Перевозитись човнами на Хортицю. Поставити поле на давнім таборищі, поправити старі шанці. Тут ми довго не протримаємося. Щербина! — покликав голосно, грізно.
— Я тут, батьку, — обізвався татаркуватий з вузьким прорізом очей курінний. Супроти важкого, велетенської статури Бурого він видавався сливе хлопчиком, — тонкий у стані, вузький у плечах, роки та бої вкарбувалися в обличчя сіточкою зморщок біля очей та двома шрамами, обидва з лівого боку — один біля вуха, другий на підборідді. Верхній шрам на все життя запікся темним багрянцем.
— Одокиме, бери свій і Красив курені, ставте борону он там, біля двох грушок, — вказав пальцем угору. — Копайте шанці. Там найвужче місце. Приймете супостата на свої груди. Тримайте їх… доки й сили вашої. Всі нижні курені допомагають їм копати шанці. Решта — до човнів.
— Битимемося, батьку, до смертного часу…
— Тю, дурня, одспівуєш себе сам. Живими вертайтеся.
…Спершу налетіли комонники. Підняли хмару кушпелі, обігнали ту хмару, вилетіли з неї — вершники в багатім убранні, блискучі панцирі, кіраси, пістряве пір’я, крила орлів — звитяга й пострах усього, що лягає під кінські копита, — ревисько горлянок, мідні поклики труб й глуха мовчанка синіх убогих кунтушів та свиток за високим земляним валом, зачаєне блимання ґнотів у руках гармашів. Лава не вміщалася в байраці, збивалася на купу, кілька коней перекинулися, решта стовписьком котилася вниз, трощачи квітуючі шипшини та терни, викрісуючи на камінні підковами злі іскри. Запінені кінські морди, білі плями облич з ощиреними дірками ротів, свист тонких сигізмундівок над головами.
…Пожива для картечі була багата. І для куль також, допоки лава докотилася до шанців, ми встигли зробити три випали — друга лінія передавала заправлені рушниці. Далі взялися за ратища. Козацькі ратища довгі, діставали через піщаний рів, ляхи ж гарцювали перед ровом, обвалюючи його, завалюючи трупом, сягнути валу їм не вдавалося, декотрі стріляли з рушниць та мушкетів, ми стояли на валу, і кулі влучали в козаків, але наші булдимки та яничарки стріляли влучніше, іржали коні, ревіли горлянки — від звитяги, страху та болю, ратища змокріли від поту, сонце світило нам просто в обличчя, сліпило блиском панцирів та шабель очі, але потроху того блиску ставало менше, крику також — гусари та улани відступали, декотрі попросту втікали. Байрак зчорнів від трупу, один гусар невідь яким чином завис на карякуватій, густій, наче щетина на їжакові, грушці, кілька накульгували в бік степу. Ми не спускалися в діл, дивилися на втечу, але часто оглядались назад, де, рвучи на руках жили, переправлялися верхні курені та перевозили козацький скарб.
…Польська кіннота спішувалася на горі, ставала в батову. Але батова з комонників малопотужна, шляхтичі не звикли ступати по землі, не почуваються на ній твердо, вона гойдається під ними, випорскує з — під ніг, до того ж майже всі були в панцирях, припікало сонце, морило, спивало силу. Кіннотники стратили бойовий запал, батова плуганилася нога за ногою, поляки оглядалися назад, чекаючи підмоги пішаниць (а ми озираємось на Кичкаську косу, човни пінять воду проти течії, човнярі гребуть щосили, вони поскидали не тільки кунтуші, а й сорочки, либонь, одежа змокріла від поту (козацьке тіло біле — біле, недарма таке ласе до нього вороння), врешті батова зупинилася зовсім, гусари та улани не хочуть іти по трупах, галасують їхні осавули, але також мляво, про полковницьке вухо. Полковники, сотники з коней не зійшли, стримлять за батовою в блискучих, обсипаних сонячним золотом панцирях. З осокорового дупла, що поміж нами та ними, раптом вилетіла сова, — чомусь вона знялася тільки тепер, а не тоді, коли лунала громовиця пострілів, осліплена сонцем, пістрявою ганчіркою заметалася в повітрі, спочатку піднялася високо, а потім почала падати навскісно в тернові хащі. Обидва війська спостерігали за совою. За грудкою пір’я, м’яса, крові та кісточок, яка не мала ніякого стосунку до потуг, злоби, затятості озброєних вогненними жалами людей, котрі втягують усе живе в свою неключиму круговерть.
Спішена батова на приступ шанців таки не пішла. Жовніри почали знову сідати на коней.
— Он бачите отого з совиними крилами на сірій кобилі… — вказав жовтим прокуреним пальцем Пукавка.
— Хіба ж видно, кобила то чи кінь, — мовив Хрін.
— Кобила, — впевнено сказав Пукавка, морщачи проти сонця пиптюватого носа. — Така — точнісінька була в мене. Пам’ятаєш, Семене? — звернувся до Білокобилки.
— А коли це було? — запитав Білокобилка.
— Та… літ двадцять тому. Ох і кобила… Сядеш верхи наохляп, ще й ногою не торкнешся до бока, а вона…
Але доказати не встиг. У степу загуркотіло, то котилися тяжари — важкі, ковані залізом вози, — під’їхали польські гармаші, — возів десять чи й більше — познімали гармати, випхали їх наперед батови, спустили ще трохи вниз і почали встановлювати. Козацькі гармаші запалили ґноти, козаки носили шапками порох та шріт, — але гармати наші маленькі, малопотужні, не всі ядра долітали до польських гармат, майже ніякої шкоди не завдавали. А польські гармати ревнули чавунними черевами, й на шанцях піднялися бурти землі, впало декілька козаків, кількоро поповзло рачки, решта пострибали за вал.
Польські гармати били без угаву, ядрами та картеччю, мали добрий кривавий пожиток з козацьких тіл, розруйновували невисокий сипучий вал. Польські кіннотники, розморені спекою, відійшли трохи назад, декотрі повсідалися в траві, а декотрі, з допомогою підпомічників — служників, які набігли з поля, навіть познімали панцирі, й тоді Щербина, промірявши оком відстань до польських гармат, наказав приготуватись до вилазу. Він першим стрибнув через рів, і побігли ми всі, збадьорені погуком курінного, власним криком та галасом, бігти проти гори було важко, козаки ковзалися, падали, а польські гармати плювали картеччю просто в обличчя, й допоки ми добулися до них, чимало козацьких трупів лягло поміж трупів гусар та уланів, й сягнули ми тільки кількох гармат, які стояли з лівого боку під карякуватими грушками, бо польські кіннотники похапали зброю й стали в лаву, наперли на нас, нам вдалося перекинути кілька гармат, дві з них котилися вниз, чавлячи живих та мертвих, котилися вниз аж до наших шанців, а далі ми втікали. Кілька наших куренян підхопили одну польську гармату, ми хотіли витягти її на наш вал, борсалися в землі. Я не спускав з ока польських гармашів, і перш ніж завищала картеч, устиг крикнути «лягай», і впав сам, і в ту мить заряд вибив у валу над моєю головою чимале дупло. На мій погук упали Лука Хрін та Тишко Миленький, і Сліпченко, й Пукавка, всі попідводилися, й почав повільно осідати Карпо Шквиря, наш найкращий герцівник. Йому пробило груди двома картечинами. Ми підхопили Шквирю під руки й перетягли на той бік валу. Очі його затягло туманом, вуста порожевіли, я знаю той колір, колір смерті. Він сконав у нас на руках.
Козаки утирали піт, поглядали на бойовище й оглядалися назад, де байдуже котив свої води Дніпро і де не було видно жодного човна. Колючий іній страху звів судомою Тишкові губи, вони бриніли, неначе з холоду.
— Як ти вгадав, що вони зараз стрілять і саме сюди? — заїкаючись, запитав він.
— А що йому вгадувать, — мовив Сліпченко. — Він знає все. Йому й смерть не страшна — заговорить будь — яке ядро, будь — яку кулю.
— Не будь — яку, — заперечив Хрін. — Срібну кулю не заворожить.
— Заворожують людей, а не кулі. Я побачив, як вони направляли гармату сюди й ґнота підносили…
— Ой чи так? — похитав головою Сліпченко. — Чого ж Шквирю забило? Він стояв за тобою.
— Не знаю… Не встиг упасти. Шкода козака. Такий герцівник…
Лука Хрін скрушно похитав головою:
— Скучав він за своєю Хвеською, поривався додому. Й чогось не йшов. «Не дай Бог у шинку померти, помийниці жидівській, — часто казав. — Помру на Січі. З гармати випалять, проведуть коня з чорною стрічкою в гриві, на могилі поховають».
