Залишенець. Чорний ворон - Шкляр Василь (читать книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
А кацапидли ніяк не могли вгамуватися, і хтозна, скільки б вони ще зганяли злість на мертвому, аж тут гримнув ще один постріл — то вже Митрюха Ґєрасімов вихопив мавзера і пальнув у синє квітневе небо.
— Давольно, прідуркі! Кто нам павєріт, что ето сам Чучупака! Атвєзьом-ка лучше бандіта к его радной матушке! Пусть палюбуєтся.
І вони прив'язали понівечене тіло до коня й поволокли аж у Мельники[*].
Слідом їхала підвода, на якій везли зв'язаних Петра Чучупаку і Павла Солонька. Петро сидів скам'янілий, а Павло закусив нижню губу, і тоненька цівочка крові стікала йому на підборіддя.
4
Перед Чорним шляхом, що пролягав через ліс, Ворон потяг за повід ліворуч, але Мудей став як укопаний. Став, застриг вухами, і Ворон ще раз завважив, що праве вухо коня живе — навскіс надрубане, трохи вкорочене, проте чутливе і сторожке.
Зовсім недалечко заскрекотала сорока, видно, угледіла простоволосого вершника, а може, запримітила й когось іншого, бо чого б це Мудей зупинився ні сіло ні впало, коли йому велено було «цоб». Ворон зняв з-за спини карабін, взяв його навпереваги і повів очима поміж дерев, поки зачепився поглядом за густу вільшину. Проте нічого не застеріг, то приклав до рота долоню човником і тихо каркнув. За мить у вільшині теж почулося «кар», але якесь несміливе, тонкоголосе, мовби це ота сорока-білобока перекривляла Ворона. Втім, він добре знав, що це не сорока, і клацнув замком карабіна.
— Вороне, ти живий? — почувся голос, а за тим голосом із вільшини виплив вершник на легкому, як тінь, коні, при шаблі, у короткому кожушку й сивій високій шапці з блакитним шликом. — Ти живий…
Леле, це була Дося Апілат, грушківська молода козачка, яка воювала в холодноярському гайдамацькому полку ще з Василем Чучупакою, і Ворон бачив її, може, разів зо три, але так, не в бою. У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка. Ворон мало йняв тому віри, бо яка могла бути диявольська сила в тендітному тілі дівчини, хай і гінкому та пружному, але все-таки дівочому тілі, ліпленому не для того.
Що було насправді могутнім у Досі, то це її довга розкішна коса, яку непросто було сховати навіть у глибокій папасі, — Дося заправляла під шапку свій скарб по-факірському якимось особливим фасоном, із таким викрутасом, що Ворон аж рота розкрив, коли це побачив за першої їхньої зустрічі на подвір'ї Мотриного монастиря.
«Прив'язати?» — грайливо примружила ясні оченята, в яких гарцювало два скупаних у смолі чортиська. Він подумав тоді, що такою косою не одному можна світ зав'язати, але сказав:
«Не треба. Я вже прив'язаний». Чорти в її очах застигли від подиву, Дося так крутнулася на підборах новеньких хромових чобіт, що з острогів посипались іскри.
Після того вони бачилися ще двічі, й щоразу вона глузливо перепитувала у нього: «То як, Вороне? Ти ще на припоні?» Якщо зараз вона знов це спитає, він не подивиться на холод, стягне її з коня й отут, прямо на білій скатертині, покаже, чия шабля замашніша.
Тільки… звідкіля тут Дося взялася?
— А чутка пішла, що тебе вбито, — сказала вона.
— Спершу я теж так подумав.
— Ти часом не привид? — вона під'їхала до Чорного Ворона впритул, і тепер у її очах посміхалося двоє лагідних янголят. — Можна доторкнутись до тебе?
— Якщо не боїшся.
Дося провела пальцями по його бороді, злегенька торкнулася вуст.
— А звідки вертаєш?
— Та з того світу.
— І шапку там загубив, еге?
— Подарував, — Ворон примружив око на Досиних янголят. — А ти як тут опинилася? — здивовано спитав він, хоч дивуватися не було чому: Чорним шляхом вона завжди поверталася в Грушківку, тож і тепер їй лежала така дорога, тільки цього разу Дося їхала в своє село надовго, вважай, до весни, адже на зиму лісовики йшли під землю. Майже до середини березня вони осідали в землянках, і Досі там було б, може, й весело, але трішки незручно і страшно — не тому, що вона така пані, але… зрозумій мене, Вороне, я все-таки жінка, мені треба вчасно й помитися, і розчесатися, і ще дещо зробити, а це не так просто, як вашому братові. Хоч воно кожному важко жити кротом.
— А мені й під землею весело, — сказав він.
— У гурті, може, й так, — погодилась Дося. — Але… ти ж не любиш, коли від жінки пахне козою?
— Якщо молодою і чистою, то чого ж?
Ворон сіпнув ніздрями — відчув якийсь невловимо знайомий запах, що легенько війнув від Досі. Дражливо приємний, але невгаданий.
— А що, хлопці не можуть вирити для тебе окрему земляночку?
— Хіба що на двох із тобою, — засміялася Дося так білозубо, ніби хто жменю перлів сипнув перед ним, і сміялася виклично й довго, поки на очі їй не набігли сльози. Вона враз притихла й міцно стулила губи.
— Досю, — сказав він, — пробач.
— За що?
— Не знаю… — Ворон так зніяковів, аж Мудей переступив із ноги на ногу. — Ти така гарна…
— Не бреши. Давай краще попрощаємось, Вороне, га? Попрощаймося до весни. — Вона підняла праву руку вгору, він зробив так само, і їхні відкриті долоні спершу притулилися одна до одної, а потім зімкнулися в дружньому потиску. Це був чоловічий жест прощання, але ж Дося мала вояцьку славу, а отже, і право на козацький звичай.
Потиск її руки був міцний, ця рука справді вміла тримати і шаблю, й рушницю, тільки ж на Ворона знову війнуло не порохом, а… чим, чим? — чимось невловимо знайомим, що могло сходити лише від жінки.
— До весни? — подивилася йому глибоко в очі.
— До весни.
Дося торкнула коня острогами, і він, легкий, мов тінь, поплив убік Чорного шляху. Та від'їхавши кроків на десять, вона враз натягла повід.
— Гей, Вороне! Тримай!
Він і не зоглядівся, як у повітрі майнула сива папаха з блакитним шликом, і Ворон випростався у стременах майже на повен зріст, аби її упіймати.
— Це щоб не замерз у Холодному Яру!
Довга важка коса, вивільнена з-під папахи, розгорнулася, мов жива, обвилася довкола шиї, сягнула пояса й лягла аж на круп коня.
Вершниця щезла за деревами, а він, спантеличений, ще довго тримав у руці ту шапку, поки нарешті накинув на голову.
Накинув — і швидко зняв, припав обличчям до її ще теплого споду.
Ні, не може бути. Подих йому перехопив запах понтійської азалії, кадила духмяного і дикої орхідеї…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
«В Гуннском лесу опять появилась банда Веремия в количестве 80 штыков и 30 сабель при 2 пулеметах «максим» и 5 «льюисах». Бандиты среди белого дня совершили внезапный налет на Златополь, ограбили волисполком, телефонную станцию, захватили в плен начальника милиции, который, по некоторым сведениям, работал на них. Известно, что среди бандитов существует обычай, когда один из них берет себе псевдоним погибшего главаря, однако есть основание считать, что атаман Веремий не погиб и продолжает свое кровавое дело. Предпринимаются все попытки выяснения этого факта.
Уполномоченный Дьяконов».
(Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека
в Чигиринському повіті від 6 грудня 1921 року.)
Вони під'їхали чотириколісною бричкою до хати — це край села, біля Кривого Узвозу, де жили Веремієва мати та його молода дружина Ганнуся, і спершу спокійно так почали розпитувати, де їхній господар, чи не давав знати про себе, коли він востаннє навідувався додому? Мати й Ганнуся в один голос божилися, що не з'являвся він хтозна й відколи, як завіявся десь ще в Пилипівку, то тільки його й бачили.
Високий приходень у шкірянці з тонкою гусячою шиєю, обсипаною прищами, сказав, що коли чоловік завіявся невідомо куди, то треба піти в управу і заявити: мовляв, він одкинувся од хати, від жінки і матері, то й вони, жінка і мати, відмовляються від нього; а не зречетесь — будете відповідати перед соввластю, якщо він подався у банду чи в петлюрівську шайку.
