Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗

— Бачу, ви непогано тут влаштувалися, замок достойний справжніх шляхтичів! — мовив Владислав.

— То є не головне. У першу чергу я приділяв увагу військовому таборові. Ми побудували у полі справжню фортецю. І турки вже обламали об неї зуби, як ви мали можливість переконатися.

— О! Перемога, достойна справжніх лицарів!

— Не буду хвалитись, але Осман не дорахувався близько десяти тисяч війська. Натомість, ми втратили всього п'ятдесят жовнірів. Біля двох сотень втратили й козаки.

— Віват славному генералові! — гаркнув Владислав.

— Віват! — озвалося кілька десятків голосів. Келихи черговий раз ударилися, розбризкуючи старовинні вина.

Кілька хвилин мовчки жували. Потім Владислав озирнувся.

— Я не бачу серед присутніх пана Сагайдачного, він не прийде привітати мене особисто?

Ходкевич знітився.

— Але, прошу пана, я не був упевнений, що йому місце серед високої шляхти. Побоюючись зіпсувати вам настрій, я не запрошував хлопського гетьмана.

— Хіба я був би йому не радий? Але, врешті, ви маєте рацію. Зможемо, не криючись, обміркувати останні події. Я чув, що з появою козаків тут, під Хотином, були деякі проблеми?

— Були. Але вони владналися за допомогою того ж таки Сагайдачного.

— А що з Яцьком Бородавкою? Кажуть, Сагайдачний його заарештував.

— То є правда, — відповів Ходкевич.

— Сей хам заслужив собі кару! — докинув Жоравинський.

— У чому ж він завинив перед Сагайдачним?

— Козаки лихі на нього за те, що немудро розкидав чати по Волощині та Молдавії. Тоді турки багатьох побили, багатьох полонили, а користі від того немає. Припасу в них у війську зовсім обмаль. Коней годувати нічим. Це, звичайно, їхня справа, але нам таке рішення на користь, тож я цілком його підтримую. Ваша милість добре знає норов Неродича. Він ненавидить нас, як і турків, тож хтозна, на чий бік він міг пристати.

— О, пан має рацію! Кляті схизматики сплять і бачать, як би нашкодити короні! — Владислав дещо сп'янів і язик у нього почав заплітатися.

— За славу папського престолу! — вловив настрій королевича Собеський.

— Смерть схизмі! — підтримали хмільні голоси. Келихи враз спорожніли, щоб за мить наповнитися знову.

— Усе ж в-вони часто стають і в нагоді, — замахав руками Владислав.

— Смію сказати, ці л-лайдаки не потрібні справжнім лицарям! — зробив круглі очі Любомирський. — Ми самі спроможні захистити ойчизну!

— За ойчизну! — загудів Собеський.

— За ойчизну! — у черговий раз усі підхопилися на ноги.

Випили. Владислав не сів, а майже впав у крісло.

— Вони справні ф-ф…вояки! Цього, пане Любомирський, не можна не… не відзначити!

— О так! — Ходкевич підтримав Владислава, що похилився у кріслі. — Найсвітліший князь не перебільшує. За ці дні Сагайдачний показав чудеса хоробрості. Незважаючи на рану, сам водить козаків у бій.

— Сміливість хорта, якого цькують на ведмедя! — пихато надув губи Любомирський.

— Сагайдачного поранили? — стрепенувся Владислав.

— Так, цей неприємний епізод відбувся, коли він вирушив на пошуки Бородавки.

— За Сагайдачного! — Владислав підхопив келих нетвердою рукою, виплюснувши з нього не менше чверті на білосніжну скатертину.

Любомирський з Ходкевичем, а за ними й комісари неохоче, але підняли келихи. Захмелілому Владиславові ніхто не смів перечити. Королевич перехилив келих і гепнув ним до столу. Вп'явся зубами в рожеве м'ясо окосту. Пережовуючи, підняв угору вказівний палець.

— Його сміливість мені відома, я бачив цього хлопа в ділі! Чортова Московія!.. Де музики, прошу?

З далекого кутка залунали музики, які до цього сиділи нишком, побоюючись завадити вельможній бесіді.

— О! Це є краса, насолода шляхетної душі! — Владислав на мить прикрив очі, поглядаючи в уявну далечінь, потім подивився посоловілим поглядом на Ходкевича.

— П-про що я мовив?

— Про Московію.

— О! Пан Єзус забув своєю милістю сю країну!

– І за Сагайдачного.

— Так! Так! Він таки добре нам пособив своїми т-тридцятьма тисячами козаків. Ми пили за Сагайдачного?

— Тільки що пили, — поспішив відповісти Любомирський.

— Добре! То славний л-лицар!

— Але ваша милість забула — ці хами призвели до того, що ми маємо на нинішній день. Якби не вони, війни з турками могло б і не бути.

— Я згоден із паном Любомирським. Хіба не Сагайдачний розколошкав осине гніздо своїми морськими походами? — кинув Синявський, що дотепер мовчав.

— Так, — відповів Жоравинський, — але й татарва вивела з наших земель тисячі й тисячі людей. Україна незабаром стане безлюдною, хто тоді, прошу пана, буде працювати у наших майонтках?

— То пусте, — махнув рукою Владислав, — дякувати Богові, до Варшави татари не добігають.

На хвилину запанувала мовчанка. У дальньому кінці столів ревіли пісню дрібні командири, роблячи музику схожою на какофонію. Ходкевич одним поглядом примусив їх замовкнути. Мовчанку порушив Любомирський:

— Найліпше буде використати їх у своїх цілях. А потім видно буде. Сила їх значна, тож мати таких ворогів небезпечно. Краще мати їх спільниками, а Сагайдачний прихильний до Польщі. Гадаю, треба наказати стратити Бородавку. Із цим харцизякою ми не домовимося.

— Це не просто, — відповів Ходкевич. — Ми не зможемо їм цього наказати, бо такі питання вирішує козацька рада. Але я зі свого боку схиляю всю козацьку старшину до такого рішення. Сагайдачний і майже всі полковники згідні. Залишається дочекатися Ради, а в останні дні було не до цього.

Поступово випите брало своє, і за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичі заговорили про полювання, зброю і панянок. За козаків забули, і коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не відповіли.

Зранку четвертого вересня осінь перший раз заявила про себе: під ранок на траві з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця і дихнула холодом в обличчя козакам, які, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячні промені торкнулися землі, тепло світила миттю розтопило паморозь, показавши, що осінь ще не зовсім у своїх правах. На козаках поверх звичних каптанів різних кольорів з'явилися теплі жупани з відкинутими назад рукавами, на срібних гапликах. Із возів діставали теплі кожухи й підкладали на вигорілу від сонця траву.

Микита встав із ведмежої шкури, що була йому постіллю, і потягнувся. Свіжий ранішній вітерець приємно холодив. Він підійшов до бочки і вмився крижаною водою. Подумав, що треба підголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартові. Вмившись, Микита попрямував до кабиці. Дехто ще хропів на возах і під ними, але значна частина запорожців була вже на ногах. Козаки вставали разом із сонцем.

Біля кабиці сидів уже Горбоніс і козак на ім'я Півторакожуха, що його прозвали так за високий зріст і кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привітався і сів поряд. Ранковий холод чомусь зіпсував настрій.

— Ще й Богу не молились, а вже смалите, як чорти у пеклі, — сказав він без злості.

— Козацька люлька — добра думка, — відповів Півторакожуха.

– І що, в біса, надумали?

— Ще нічого.

— Гей, малий, рухайся швидше. Он у Джереловському курені вже снідають, а в тебе ще куліш не готовий, — Микита прикрикнув на молодика, що бігцем подався за дровами.

— Та не галасуй, Микито, діставай люльку. А то щось ти лихий зранку, — мовив Максим.

— Я завжди такий.

Микита наклав люльку.

— Як гадаєте, товариші, ушкварять нам нині турки?

— Ушкварять, чому б не вшкварити, — Півторакожуха говорив так, ніби це його зовсім не турбувало.

— Учора бачив кулі гарматні — як гарбузи! Цілі рови за ними в землі. Цікаво, які ж тоді гармати мають бути? Я таких і не бачив, — мовив Горбоніс.

— Напевно, шарфмиця [30]. Таку гармату чотири пари волів тягнуть, — відповів Микита.

Через кілька хвилин покликали до страви. Козаки витягнули ложки й підсунулися до казана. Їли мовчки. Чубаті голови схилилися над казаном і зачерпували величезними ложками гарячий куліш.