Рай - Барка Василь (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Остання записана думка бриніла в пам’яті Антона Никандровича, а коли вона стихла, погасла, замість неї спалахнула друга: про зміни в сучасній дійсності; гірка думка…
От — для Маркса, який не міг на органічному українському ґрунті знайти маси безсвятних пролетарів, пристроєних до теорії соціяльного люциферизму, українці — неісторична нація, хоч роля її в Східній Европі була в історичному значенні вирішальною.
А для Гітлера українці — «нижча раса», нездібна до історіотворчого процесу, хоч українська княжа держава існувала задовго до виникнення Великонімеччини. Здається, сам Маркс визнавав, що та держава з центром у Києві відогравала свою ролю на європейському Сході, як держави Карла Великого на Заході.
Обидва, автор «Капіталу» і автор «Моєї боротьби», як проповідники ненависти, один — клясової, другий — расової, склали про Україну свої пляни. Наприклад, Гітлерові примарився рай на Україні, земля обітована для двотисячолітнього Райху. Ради цього він перекреслив геть–чисто всі поняття про справедливість, совість, людяність. Згідно з обома всесвітніми плянами, українці мали б бути або фізично знищені, або здесятковані, зденаціоналізовані, змуравлизовані, — словом, у різнопроклятому роді «зовані» і також зубожнені, знебожнені, зневітчизнені, а їхня земля забрана.
З болючими думками, з серцем, повним гніву і протесту, щодня сідав Антон Никандрович до роботи, і в ній його почуття знаходило вихід. Однак той, хто подумав би, що Антон Никандрович — «контрреволюціонер», зробив би помилку. Стариган мислив собі так, як його батько, мати, родичі, себто звичайними «нереволюційними» категоріями; він мав відразу до насильства в усіх його формах, а насильство з кров’ю, навіть в ім’я земного раю, вважав за розбій, бо знав, що замість раю воно породить тиранію кримінального злочинця.
Він гадав, що першою метою держави повинен бути добробут населення; а в дійсності було так, що найгірша народна біда повстала через уряд. Соціялізм був далекий Антонові Никандровичу; світогляд, який би відповідав його почуванню і думанню, — це, умовно кажучи, «інтегралізм» або система ідей, побудована на одвічних поняттях: людина, душа, народ, свобода, справедливість, правда, добро, мир, — на одвічних поняттях, що повинні після столітнього звуження і викривлення їх у рямцях клясовостей, диктатур, партійних програм, політичних «ліній», «організацій», «конференцій», «кампаній» тощо знову відродити свою життьовість і повний зміст і лягти в основу громадського життя.
Було б також помилкою вважати Антона Никандровича за націоналіста, особливо — за консервативного націоналіста, бо він прагнув гармонійного узгодження всесвітянського гуманізму на основі євангельських істин — з принципом вільного і всебічного розвитку фізичних та духових спроможностей кожного окремого народу як державної нації.
На його думку, обидва процеси: розвиток світового життя в напрямку до його єдности і зосередження, в політичному відношенні, у формі всесвітньої спілки, і одночасно — розвиток кожнонародного суверенно–державного організму до стану процвітання всіх його сил — становлять собою пов’язані одна з одною рівнобіжні лінії, мов залізничні рейки. «Єдиний світ» повинен мати свою структуру, не схожу на курчат, накритих решетом. Тільки народи, вільні від сусідського і несусідського ярма, зможуть утворити нормальну світову організацію. Історія людства проходить по двох твердих лініях свого впорядження.
ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК
В серці Антона Никандровича було повно тривоги за майбутній стан: він передчував, мов птах грозу з блискавками, катастрофу, в якій, крім сіл та міст, обернеться в руїну також сфера морального життя.
Дослідження Печерського Патерика ввійшло у фазу, коли вчений, не схильний до компромісу з своєю совістю, опинився перед необхідністю якось зв’язати кінцеві результати теорії з «зеленим деревом життя», поточними подіями і народними сподіваннями.
Від картини, відтворюваної довгими роками в уяві, — як печерські подвижники викопували свої перші келії, посвячували життя Богові, людині, народові, відрікшись від усього на світі, нездужаючи під землею від спрости і надмірної праці, недоїдання і недосипання; як вони з несамовитим напруженням волі, з вірою в милосердного Творця неба і землі виробляли основи морального життя, щодня–щоночі наближались до первоосновних істин духового світу, даючи незрівнянні приклади самопожертви, — від цієї картини і до картини апокаліптичного лиха, що побиває народ сьогодні, думка Антона Никандровича раз у раз проходила тяжку дорогу. Він уложив собі концепцію, що спиралася всією побудовою на наріжні камені істин, знайдених подвижниками в Свято–Київських печерах. Чернецьку форму шукання вважав хоч і героїчною, а непридатною в сучасних умовах. Сковорода, на погляд Антона Никандровича, мав рацію, перевівши шукання в інший плян: подвижництва серед самого життя, однак без того, щоб датися світові в руки.
Якщо спіткає кого–небудь лихо в дорозі, — хвороба, скрута, голод, холод, — перші стрічні дядьки та тітки візьмуться помагати, так само, як милосердний самаритянин. У кожній західній країні села мають великі здобутки цивілізації; наші села бідні на них, — тільки одно багатство мають вони: близько підійшли вони до вчення Спасителя в чистосердечності своїй. Вони зберігають великий скарб і самі не знають, який великий він; здійснюють у щоденному житті філософію серця, будують передумови до морального оновлення і дивуються — не розуміють: чого треба невгамовним сусідам, чого пруться, божевільні, з огнем і мечем? По якому праву і закону віднімають свободу і землю? Не розуміють наші села кривавої жадоби неситих сусідів, — не розуміють, бо в біді своїй виробили за довгі століття християнський взірець життя, потвердили його живими прикладами і перетворили в дійсність і закріпили його працею, подвигами, милосердям. Безсмертні вчителі–подвижники стояли біля колиски народного духа; виховали серце народне на віки вічні.
Крім добрости, мирности, милосердя, вдихнули йому здатність обстоювати віру. Під час свого навчання за підручною книгою житій народ був змушений оборонятися від напасників, від орд, від королев’ят загребущих. І які були діла його — вічно дзвенітимуть милострунні кобзи поемами про славу козацьку! Запорозька Січ з’явилась як братство свободи і віри. Лицарі–братчики воювали з безмежною хоробрістю, бо знали обов’язок: обороняти народ від мучителів. Одежа, яку носили, без шолома, без панцера, барвиста і святкова. Ніби служки в храмі, що стоять перед брамою Небесного Царя, вбиралися вони і виконували обов’язок на шляхах, якими орда і шляхта рвалися в українські села по невільників.
Антон Никандрович бачив, чому батько заповідав йому досліджувати Печерський Патерик: цей, властиво, колективний твір людей, що заховували в пам’яті факти з життя подвижників, занотовували в розрізненому вигляді, складали докупи, переписували, опрацьовували, — ввесь виник, як дзеркало входження євангельського морального взірця в глибини народні, підготовані для нього, ніби добрий ґрунт для зерна.
Атмосфера житій заполонювала Антона Никандровича з більшою та більшою силою, і він якось непомітно сам став відноситися до зовнішнього життя, як печерський чернець. Звик до крайнього самообмеження в матеріяльних потребах; зосереджувався думками на питаннях етичного порядку передусім; стежив, хто з людей, йому відомих, потребує допомоги, і з непідробленою тихою смиренністю пропонував послуги.
«Тактику» допомоги вдосконалив так, як інженери вдосконалюють конструкцію. Поставив за мету досягнути повної непомітности допомогових кроків. Наприклад, коли в студентки Зінченко захворіла мати і платити лікареві було нічим, навіть харчування недужої ніяк було поліпшити на дрібну стипендію, — тоді Антон Никандрович з поспішністю і дипломатичним тактом перепровадив через члена профкому двісті карбованців у вигляді нібито одноразової субсидії від професійної організації. Студент–випускник Довгань мав запалення легенів, і йому, загроженому сухотами, неодмінно треба було поїхати на курорт в горах, на морському побережжі, а коштів на «путьовку» — жодних, і всі місця, що їх дано для студентів, розподілені, — Антон Никандрович сплів, як павук, сіточку біля ради фізичної культури і через шахову секцію, в турнірах якої студент брав участь, домігся відрядження його в санаторію, внісши відповідну суму.
