Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗

…Два останні дуби правували до намитої річечкою Кичкас піщаної коси, весла злітали, неначе крила велетенських птахів. Тепер уже все козацьке військо було на лівому березі, в Кичкаській балці. Кичкас — єдине в цих краях місце, де можна переправитись через Дніпро з одного берега на другий. Зі східної сторони в скелі врізалася піщана Кичкаська балка, ще й річечка Кичкас намила довгу вузьку піщану косу, із західної також місце відкрите — Дніпро круто повертає праворуч, творячи гострий ріг, — добрий стрілець кидає з рогу луком стрілу далеко на косу. Кичкаська переправа одвіку не гайнує безлюддям.

Якби викликати з того світу всіх, хто на човнах, плотах, плавом саморуч і на конях перекинувся тут через Дніпро, не вистачило б Дикого поля, аби стати всім: сармати, половці, обри, інші, що згинули в пітьмі віків, не лишивши й імені, кочові народи, турки й татари, козаки та поляки — всі поспішали сюди, аби перехопитися з одного берега на інший, втекти або наздогнати, сховатися або підстерегти, пускали одні одних на дно з човнами й кіньми, й для багатьох Кичкас став останнім берегом життя, останнім спогадом про світ, його принадність і його осоругу, його велич та його нікчемність. Солоний запах крові тут навіки здолав прісний запах води та риби, обидва запахи перемішалися, повсякчас нагадуючи про примарність життя, яке суспіль складається з втечі та погоні. Ниньки святкувала перемогу втеча.

…Семен Білокобилка підтягував до берега човна, а сам спостерігав, як, підгинаючи крила, з небесної височини, з — під білих охлялих хмар до Кичкаського байраку спускалася велика качина зграя, та враз, неначе підкинута невидимою рукою, шугнула вгору (качки помітили військо), окресливши півколо, опустилися за Сагайдачним. І ще одна зграя впала на Сагайдачну луку, і в очах Білокобилки спалахнули мисливські вогники. Ці місця йому добре знакомиті.

Козаки поралися в балці, збирали начиння, військовий риштунок, ставили намети для отаманів, мили в Дніпровій воді казани на куліш та саламаху, Білокобилка ж ще раз поглянув у бік Сагайдачного, одягнув коротку, без рукавів, чугу й неголосно сказав:

— Не вадило б настріляти качок та гусей на обід.

Ті слова підкинули з землі на рівні Тишка Миленького, молодого тонкошийого козачка, у якого ще й вус не вус, а м’який і ласкавий пушок (такий м’яко лоскоче дівочі губи при поцілунку, але Тишко, либонь, ще нікого ним не лоскотав), у якого й сміх, наче дзенькіт підківок, дівоча червінь щік, ще й ямочка на щоці, а волосся густе, текуче, увесь час вибивається з — під шапки. Мабуть, немає наївнішого козака на все Запорозьке військо («Га», «Невже?», «Свят — свят»), його легко одурити, легко розвеселити, Тишко овечим хвостиком всюди метляється за Семеном Білокобилкою, горнеться до нього сирітським серцем, його відданість, його захват сердечні та щирі, й скажи Семен, аби Тишко стрибнув зі скелі в прірву, — стрибне в миг ока.

Почав збиратися й Лука Хрін, затятий мисливець і непомильний стрілець з лука, чоловік мовчакуватий, уразливий, про всі інші достоїнства та ваби його вдачі з певних причин краще промовчати. Деякі козаки таїли до нього недовіру. Лука тривалий час навчався в Львівському єзуїтському колегіумі, звідки випав за якісь проступки, кілька літ тинявся по далеких країнах, ніде не затримуючись подовгу, понюхав науки в Римі, Падуї, славетній Сорбоні, відтак вернувся в Україну та прибився на Запорожжя. У його шкіряній торбі кілька книжок, написаних по — чужоземному, в одних козаків це викликало повагу, в інших насміх. З ним особливо полюбляв погомоніти на самоті Білокобилка.

Лука Хрін — високого зросту, тонкий у стані, довговидий, полюбляє гордовито закидати голову, через що його вважають пихатим, насправді ж він часто тратиться — надто перед жінками та дітьми, — що глибоко приховує.

Химерна трійця: Білокобилка, Миленький і Хрін, усі троє різні, не схожі один на одного, ще й підкепковують один з одного, але легше розтяти на троє камінь під скелями Кичкасу, ніж розлучити їх, вони оддавна злютовані в одне побратимство, і все в них на трьох: і бойовий припас, і мішечок з таранею, і радощі, й небезпеки. До того гурту часто ліпиться й Пукавка, тільки не вгадати, ліпиться щиро, това — риськи, чи через те, що любить позбиткуватися з Миленького та Хріна («злигалися цуценя з чортом»), а може, й через те, що ніколи не має ніякого припасу, йому часом і в карнавку за обід на Січі нічого вкинути, й немає в нього не те що швайки та ремінячки в запас вшити кульбаку, нитки та голки, а й ложки путящої, і всім тим він користується з ласки тих — таки, з кого любить покепкувати. І як усі інші насмішкуваті люди, вельми не любить, коли кепкують з нього, а через те, що Білокобилка частенько садовить його на гарячу пательню, то відходить від того гурту, то прибивається до нього знову, здебільшого те залежить, як йому статкується на той час.

Отож і зараз усі четверо збиралися на полювання: побрали луки — з лука встрелиш птаха нечутно, — сагайдаки з стрілами, мішки на дичину, Білокобилка почепив за спину рушницю — може, трапиться коза або дикий кабан, одначе Пукавка, потоптавшись на місці, понюхавши носом — бурулькою повітря, зваживши щось, знову сів на землю і вдруге заходився перемотувати онучу. Ті ж троє рушили пологим схилом угору, в останню мить, повагавшись, за ними подався Карпо Шквиря. Беручись угору, вимахував довгими, неначе млинові крила, руками, — метлялися за спиною червоно — сині заковраші кунтуша — ті троє в чугах, тільки він у кунтуші — шапка ледве трималася на потилиці. Шквиря — кепський стрілець, але відчаюка й найкращий герцівник козачого війська. Ще не було битви, аби він не вимчав наперед війська на високому бурому бахметі, не вимахнув важкою, з обвитою мідним дротом ручкою шаблею, не свиснув у чотири пальці. Стає він один на один, і навіть супроти двох, а то й кількох герцівників, і отакий, довгорукий, на важкому бахметі, вихрить, як чорт у коноплях, і супроти крилатих гусар, і супроти драгунів у сталевих панцирях, і супроти уланів у кірасах з пір’ям, й… тратиться тільки перед своєю Хвеською, й щоразу ганебно втікає з «браного» поля, кажуть, що й на Січ він утік від Хвеськи та боїться вертатися до неї.

— Дивіться, щоб вас самих не вполював змій! — гукнув навздогін Пукавка й засміявся. — Особливо тебе, Тишку… М’ясце молоденьке, він таке любить. Зав’яжи про всяк випадок матню — втікати легше.

Тишко збився з кроку, оглянувся й одразу ж подався за Білокобилкою.

— Що він таке плете про змія? — знову спіткнувся й ледве не оступився з крутизни. У нього з — під ніг посипалися дрібні камінці.

— Не змія, а полоза, — коротко відказав Білокобилка.

— Вони є? Великі? — допитувався Тишко, намагаючись заглянути Білокобилці в очі. Тишкове обличчя — наївне й просте, на ньому написано все: і його юні літа, й подивування, і захват світом, і недосвідченість, і доброта та безмежна віра у великий добрий світ.

— Як гарна соснина, — відказав Шквиря. — Скрутиться колесом і котиться. Давить телят і людей. Літ сім тому на Вербовій луці пастух з паланки пас вівці, одна вівця занедужала, він поклав її перед куренем і сидів біля неї. Змій підкрався, обвив його. Добре, що в пастуха в руках була швайка — саме латав чоботи, — встиг ширнути швайкою полозу під горло, є в змія під горлом така цятка, біла й блискуча, то смерть його, змій і здох. Тільки так його можна вбити.

— Брехня! — коротко мовив Хрін.

— Про пастуха, мабуть, брехня, але я бачив сам, як полоз зажирав козла, — сказав Білокобилка, ступаючи на плаский білий камінь. — По всіх Дніпрових скелях є полози. Полозів не багато, й бачать їх рідко, вони потайні, виповзають здебільшого вночі.

— Нехай лишень виповзе! — зареготав Тишко й подивився на Білокобилку, біля нього він не боявся нічого. І враз сахнувся. Просто в нього з — під ніг шугнуло щось чорне, блискуче й сховалося в терновому кущі.

— Ану, голий, підніми поли, — засміявся Білокобилка. — Жовтобрюх. Їх тут багато.

Піднімалися неглибокою лощовиною, й справді скрізь попереду на камінні грілися проти сонця жовтобрюхи, півторааршинні, в руку завтовшки, змії, чорні й блискучі, з червоними плямами на голові та під горлом. Декотрі втікали, інші скручувалися в клубки, а були й такі, що шипіли та роззявляли роти. Козаки зупинилися, Хрін виламав довгу лозину й шмагонув найближчого гада, але той тільки звинувся й, скрутившись у клубок, метнувся під ноги козакові. Той відскочив, відступили й інші. Не відступив тільки Білокобилка, він раптом нагнув голову й засвистів тоненько, пронизливо. Змії заворушилися й метнулися під кущі глоду, терновиння, в розщелини. Білокобилка ж свистів і далі, й жовтобрюхи втікали з лощовини. Козаки вийшли на високу скелю, на самий край якої до них вибіг цікавий (бо молодий) дубок і завис над прірвою. Внизу — просто під ногами, плинув та бився ще холодною хвилею о камінь Дніпро, й клекотів піною. Попереду, неначе велетенська брова, — Хортиця, в далині мрів чорний, як градова хмара, дубовий гай, і скрізь понад Дніпром стояли горді мовчазні скелі, вартові води та степу, вартові віків, вічності, ховали в глибоких розщелинах гнів, недоступні людям таємниці.