Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗

– Це можливо лише…

– …лише помстившись реальним ворогам насправді, а не подумки, – спокійно завершив Моше.

– Але ж…

– Може, молодий панич боїться, що це остаточно розлучить його із Всемогутнім? Що після того душа молодого панича буде приречена на пекло? Ой-вей, цього слід було чекати від а'гоя! – і старий процитував: – «А Я кажу вам: не чини спротиву злому…»

– А якщо навіть так?! – відчайдушно скрикнув Степан.

– Молодий панич і справді так нічого й не навчився, – іронія в голосі старого змінилася співчуттям. – Нехай він зверне увагу хоч би на Того чоловіка: проповідь непротивлення злому не завадила Йому проклясти Єрусалим, Капернаум та інші єврейські міста.

Степан відчув, що підлога під ногами захиталася.

– І смоківницю, яка не давала плодів, Той чоловік теж прокляв. І дерево всохло. Хіба Моше не правий?..

Щоб не впасти, Степан змушений був повернутись на ослін.

– Молодий панич і справді так нічого й не навчився, – констатував єврей, – тож чи не варто все-таки дослухатись до порад старого Моше? Ну хоч би зараз – коли старому лишилось вже недовго?.. Московська імперія має зазнати поразки не на полі битви, а на інших теренах: це Моше не сам вигадав, а зрозумів, подорожуючи вищими світами…

– Ти, мій ребе, постійно заводиш мову про імперію, тоді як я прагну звести рахунки всього лише з Іваном Богдановичем.

– Гетьман Пилип Орлик розпочав воювати саме проти імперії, а не проти якихось конкретних людей – хоча людина завжди потерпає від людини, не від держави. А молодий панич вважав його боротьбу справедливою, бо інакше не прагнув би приєднатися до нього! Хіба ні?

– Але ж, ребе, ти не дозволив цього! Щось нічого не розумію…

– Помилка гетьмана Орлика в тому, що він вирішив бездумно воювати зброєю, тоді як імперію спочатку потрібно перемогти духовно, – тому Моше й утримав молодого панича від помилкового кроку.

Степан помовчав трохи й попрохав:

– Поясни.

– Так, ворог молодого панича – Іван Богданович – давно вже перебрався жити до нової імперської столиці – Санкт-Петербурга. Відколи імперія поглинула людину, відтоді молодий панич не має вибору й мусить подолати силу всієї імперії!

– Багатотисячне козацьке військо разом з польськими й татарськими вояками…

– Коли зійшлися два війська, ісроейлім та пелештим – хто воював спершу? Хіба всі проти всіх? – і ребе додав розчаровано: – Невже ж молодому паничеві так важко зрозуміти… Це ж просто!

Степан глибоко замислився, навіть почав погладжувати лівого вуса.

– Ти натякаєш, що спочатку у двобої зійшлися два найсильніших воїни, єврей Давид та філістимлянин Голіаф? – мовив нарешті.

– Так.

– Але ж я щиро прагнув розшукати Івана Богдановича…

– Хіба ж то найсильніший ворог серед ворогів молодого панича?

Знов Степан замислився, потім сказав, розтягуючи слова:

– Найсильнішим в імперії… це може бути… тільки імператор… Імператор Петро, котрого вже почали називати Великим…

– Отже, Га-Шем зберіг життя й сили молодому паничеві, не дозволив витрачати збережені сили на помсту якомусь Івану Богдановичу саме для того, щоб молодий панич помстився імператору Петру! – загадково посміхнувся Моше. – Адже для того в молодого панича є усе необхідне: таємні знання, гроші та людське забуття.

– Ти жартуєш, мій ребе?! Як я хоч би доберусь до імператора?..

Степан гадав, що ребе або з'їхав з глузду від старості, або просто кепкує зі свого учня. Та єврей був абсолютно серйозним:

– Моше передав молодому паничеві таємні знання. Вірний даному пану сотникові слову, Моше вивіз молодого панича до Голландії – туди, де ніхто і нізащо не здогадався б шукати козацьку душу: адже тут навчається корабельної справи сила-силенна московитів! Тут буває стільки петербурзьких вельмож, пильнує стільки шпигунів, що просто жах!.. Проте молодий панич та Моше аж п'ять років спокійнісінько прожили у самісінькому ворожому кублі. А потім іще сім років – у Португалії. Хіба не так?

– М-м-м… Ну, припустимо.

– Отже, московські шпигуни давно вже втратили слід молодого панича, а усі вороги давно вважають, що молодий панич давно загинув бозна-де і як. Сама пам'ять про молодого панича, про сина прилуцького сотника Степана Раковича, давно вже стерлася…

– А про гроші заздалегідь попіклувався ти, мій ребе! – у Степановому голосі відчувався смуток.

– Насамперед, батько молодого панича. Це пан сотник довірив Моше усе своє багатство, дозволив заздалегідь вивезти його сюди та вкласти у тутешні торговельні компанії. Тож стараннями покійного батька та вірного Моше в молодого панича грошей тепер удосталь!

– Знаю, знаю…

– Молодий панич багатий і всіма забутий. Молодий панич не досягнув вершин мудрості, проте все ж володіє знаннями, недоступними іншим гоям. Тож остання порада від Моше: придбавши пристойну маєтність будь-де, молодий панич придбає разом з маєтком також належний титул. А титул та гроші – Це вже півсправи.

– А далі?..

– Далі молодий панич може назватися нащадком якогось славетного роду, шанованого в усіх країнах.

– Ти вважаєш подібний вчинок чесним та пристойним?

– То краще назватися справжнім своїм ім'ям, аби московські шпигуни умить перерізали молодому паничеві горлянку? – відповів запитанням на запитання Моше.

– Мабуть, що ні…

– Отож.

– Але…

– Якби молодий панич назвався сином його світлості Ференца Ракоці?.. [25] Було б зовсім непогано. До того ж, прізвище колишнього угорського володаря трохи скидається на родове прізвище молодого панича! Можливо, це зовсім недарма? Можливо, на то є вища воля?..

– Але ж князь Ракоці досі живий та здоровий!

– Ясновельможний князь переховується на чужині, як і молодий панич. Не в його інтересах привертати загальну увагу скандалом, тож якщо молодий панич назветься сином його світлості князя Ракоці, він, швидше за все, не протестуватиме.

– У Ференца Ракоці є свої сини, – зітхнув Степан, – і вони поки що теж живі-здорові…

– Ну то й на здоров'я княжим синам! – знизав плечима Моше. – Але ж хіба у високородних персон не буває байстрюків?

– То ти пропонуєш мені добровільно назватися незаконнонародженим?! – обурився Степан.

– Краще живий байстрюк, ніж мертвий син мертвого батька, за якого ще належить помститися, – осадив його Моше. – До того ж, у молодого панича все-таки є певне право вважати себе бодай духовним нащадком угорського князя: адже Ференц Ракоці прагне звільнення рідної Угорщини так само, як молодий панич – звільнення рідної Украйни… Ні, то не є велика провина.

– Але ж свого часу князь Ракоці втік до Московії! А як мене раптом спитають, чом я не поїхав разом із батьком?

– Молодий панич забуває, що Ференц Ракоці так само втік звідти до Франції… І загалом, чому син має всюди супроводжувати батька? Молодому паничеві краще удавати, нібито він виконує таємні доручення старого Ракоці, тож навпаки має перебувати не в тій країні, де на даний момент переховується князь. Зараз це Франція – отже, молодий панич може перебувати де завгодно, окрім Франції!

– Що ж, припустимо… – зітхнув Степан із полегшенням. – А кого мені назвати своєю матір'ю?

– Старий Моше над цим теж подумав.

– Як завжди, ти дуже передбачливий…

– Дякую, молодий паничу!

– Ну, то кого ж?

– Приміром, графиню Текелі.

– А графиня не протестуватиме?

– Ні. Жоден чоловік з роду Ракоці не брав собі жінку з роду Текелі.

– Ти певен?

– Здається, молодий панич не перший рік знає старого Моше. Знає, що він ніколи не бреше й усе перевіряє…

– Ну ти ж і пройдисвіт, мій ребе! – мимоволі зірвалося зі Степанового язика.

– Моше заприсягався пану сотнику всім святим, що ніколи й нізащо не полишить молодого панича у біді та в розпачі. То як же міг Моше піти з цього світу, покинувши молодого панича безпорадним?

– Старий пройдисвіт… – зітхнув Степан і почав тинятися по кімнаті, смикаючи себе за вуса та знов і знов обмізковуючи почуте. Нарешті переконався: кращого, мабуть, не придумати…