Заложна душа - Білий Дмитро (лучшие книги .txt) 📗
Братчики повільно повернулись — за спинами їх наїжачилась у темряві смерть, попереду очікував залп упритул.
— Іменем Його Імператорської Величності та генерал-губернатора Румянцева наказую вам скласти зброю і здатись! — старечий голос капітана був тріскучим і жорстким. Козаки мовчали, готові у будь-яку мить прийняти бій. Трохим виступив убік, закриваючи собою Чіпку.
— Останній раз повторюю, — складайте зброю! — голос капітана зірвався, і він махнув шпагою. Гренадери взяли мушкети і прицілились у козаків.
— Плі!
...Мушкет — зброя досить небезпечна: в грудях людини може зробити отвір більше за тарілку. Але головним недоліком мушкету є дві-три секунди, відстань між клацанням кременю у замку й пострілом після запалювання пороху на полиці...
Козаки це знали і тому, тільки брязнули замки мушкетів, разом, не змовляючись, стрибнули назад у темряву зали. Чіпку, немов пір'їнку, смикнув за собою Трохим. Остап упав на холодну підлогу — із голови злетіла збита кулею шапка. Відразу він підскочив і кинувся до дверей — крізь пороховий дим було видно, що солдати кинулись до палацу. Біля Остапа вже хрипів Давило, зачиняючи двері. З тяжким рипінням двері, опираючись зусиллям козаків, зачинились. Пан Вербовський разом з Трохимом накинули на залізні скоби, що стирчали із дверей, дубову лаву. Декілька пострілів вдарили у двері, і в них, немов сліпучі очі, з'явились два отвори. Почувся зойк. Остап озирнувся — Чіпка сидів посередині зали, схопившись за плече. З-під долоні по білій сорочці розпливалась велика червона пляма. Малий помотав головою, немов відганяючи мух, потім голова його закинулась назад, і Остап навіть у темряві побачив, як швидко полотніє обличчя хлопця.
У двері заколотили приклади і почулась лайка.
Козаки вже бігли до протилежної стіни, вихопивши пістолі. Трохим ніс на плечі Чіпку, тримаючи у руці старий самопал.
— Все! — видохнув Остап, і вони зупинились, цілячи у двері, які вже розвалювались від ударів...
...На міській Ратуші годинник вдарив п'яту годину ...
... — Вирушайте далі! — страшним голосом вигукнув раптово Трохим. Очі його блимали лютою ненавистю. Він чув, як все повільніше б'ється серце Чіпки.
— Рушайте далі! — знов закричав Трохим, збиваючи рукою стволи козацьких рушниць, — це моя турбота!
Остап здригнувся — голос Трохима паралізував і наказував коритись. Козаки побігли по сходах, що вели угору, немов у велетенську пащу. Трохим підхопив Чіпку і поклав його обережно в кутку, потім рвучко озирнувся на двері. Обличчя його вишкірилось у звірячій посмішці. Він вихопив з-за халяви ніж і встромив його у перегорнутий стіл...
...Гренадери щосили гупали у двері. Під ударами відлітали уламки заліза і стара деревина.
— Швидше, швидше, братушки! — підганяв солдат старий капітан. — За голову кожного черкаса штоф пожалую!
І солдати запекло гупали у двері, сподіваючись, нарешті, відігратись за свої страждання під час походу Степом, за палиці капралів, за вередливість капітана, за злі кулі турецькі та запорізькі і за все своє невеселе солдатське життя. Нарешті двері захитались, від них відвалилась велика дошка, солдати вдарили — і обидві створи впали їм під ноги. Гренадери, виставивши вперед рушниці, кинулись у темряву...
...У темряві була смерть і вона явилась гренадерам у вигляді великого чорного вовка...
...Коли для гренадерів все закінчилось, коли мертвий капітан впав у кущі з вирваним плечем, і чорна тінь наздогнала останнього втікача майже біля ратуші, Вовк повернувся до палацу, але мертві гренадери вже не могли побачити, як волочиться по бруківці Чіпка, вчепившись однією рукою у чорну вовчу шию, і як вовк, обережно, притримуючи пащею малого за скривавлену сорочку, тягне того через все місто, далі від лиховісного палацу, і як зникають вони десь у Степу, поклавши початок зовсім іншій історії...
...Годинник на ратуші пробив шосту годину...
Троє пішли вперед — леза шабель розсікали своїм блиском зачаєний морок. Хоча позаду знов запала тиша, козакам здавалося, що вони продовжують чути пронизливі крики відчаю вмираючих гренадерів, безладні постріли, хруст кісток і харчання Вовка. Давило ніс попереду смолоскип — палаюче ганчір'я, накручене на уламок потрощеної меблі. Полум'я від вогню мерехтіло, відбиваючись на клинках. Стіни були вкриті товстим шаром пилу. Пил вкривав картини й гобелени, крізь пил на козаків дивились чиїсь пронизливі очі. Здавалось, що варто тільки струсити пил — і пишне панство розпливеться, перетворившись на страхітливих пекельних створінь.
Коридор був безкінечним: він кружляв, робив якісь дивні петлі, й козакам здавалось, що вони весь час повторюють пройдений шлях. Остап відчував, що стіни навколо манили їх, заводячи у невідому пастку.
Раптом, і без того непевне коло світла смолоскипу, зменшилось, немов темрява щосили зібгалась навколо, перемагаючи відблиск вогню...
— Стій! — вигукнув Остап, його голос покотився коридором і розсипався у порожнечі.
Козаки застигли. Пан Вербовський відчув під чоботом провалля і схопив за плече Давила. Той тицьнув смолоскипом донизу — підлога уривалась і вогонь не міг пробити чорний морок темряви. Остап озирнувся — обличчя його було мокре, на вусах блищали прозорі каплі.
— Назад треба, — сказав Вербовський, креслячи шаблею коло довкруж себе.
Вони знов ішли безкінечним коридором. Темрява хижо нависала над ними, намагаючись поглинути блиск клинків...
Нарешті Остап побачив великі двері, які, мабуть, вони не помітили, коли йшли коридором перший раз. За дверима була тиша.
— Зайдемо, — просто сказав Остап.
— А де пан Вербовський? — запитав, озираючись Давило.
Пана Вербовського поруч них не було.
— Пішли удвох, — сказав Остап.
...Годинник на ратуші пробив сьому годину...
— А довго ви, панове, блукали!
Зала була освітлена рівним світлом, породженим не вогнем і не сонцем. Світ був мертво блідий, перемішаний із синьотою. Остап ледь зміг побачити, що це світились розкидані по всій залі людські кістки. Тепер він відчув і рух у залі. Постаті повільно вставали з-за кутів, виринали зі стін, народжувались із самого цього блідого мертвого вогню. Козаки виставили шаблі наперед, звично ставши козацьким колом смерті — спиною до спини.
— Довго ви, панове, блукали! — голос був густий і вологий, немов калюжа крові з розрізаного горла.
— Блукали не блукали, а до тебе добрались, собачий сину! — вигукнув Остап, стиснувши до болю руків'я шаблі.
Почувся тонкий свист, свист наростав і вкручувався у вуха.
Попереду йшов харциз Сухий із розрубаною головою, з рожевим студнем, що запливав із черепа на обличчя, далі Малюта з ножем у легенях, із червоними пузирями, що лопались у роті, бризкаючи рудою на бороду. За ними вставали інші примари. Остапу зарябило в очах від розпанаханих грудей і вивалених очей, від білих перук, заплямлених кров'ю, і роздертих кунтушів, від іржавих клинків і скорчених пазурів.
Щоб свист не розірвав йому голову, Остап крикнув:
— Рубай, козаки, бісову погань!
Шаблі із хрустом врізались у пазурі та вишкірені ікла. За мить козаки вже крутились поодинці, розкинувшись по залі. Навколо кожного вирувало море харчання і лютої ненависті.
— Смерть! — кричав Остап, рубаючи навколо себе морок.
— Смерть! — віддавалось спотворене і невловимо схоже у вишкірених пащах.
Остап відхилився назад і відчув спиною стіну. Не встиг він зауважити, що тепер не треба боятись удару в спину, як стіна легко піддалась і запорожець сторч полетів у темряву.
Давило креслив довкруж себе шаблею коло. Він не відчував утоми і вже не думав про страх. Він вигукував давно загублені у сторіччях бойові вигуки забутих народів і сміявся. Навколо нього лежали відсічені руки й голови, підошви його чобіт сковзали по калюжах гнилої крові, а він вже йшов уперед, розсікаючи темряву та її породження. І коло, накреслене його шаблею, було непереможним. Навкруги сіялося харчання і утробний хрип, але Давило чув тільки свист своєї шаблі й хруп перерубаних кісток. З голови до ніг весь він давно вже був забризканий кров'ю, і був вежник Давило в ту мить страшніший за примарних упирів, що оточували його. Але не помічав він і те, що відрубані руки зі скривавленими пазурами знов чіплялись до тулубів і викришені ікла знов виростали у хижих пащах.
