Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер (книги без сокращений txt) 📗
Сонце в цей останній день серпня потихеньку сідало і кидало довгі тіні хреста на бруківку.
їхні голоси підіймалися в повітря й летіли крізь сфери світів до самих нерухомих зірок, і блиск зливався із блиском Але раптом почався безлад. їхні співи заглушив звук кінських копит, а також крики «Швидше! Поспішайте!». Двоє герольдів забралися на нижні сходинки Чіпсайдського хреста й почали кричати: «Сюди! Сюди!», — поки не зібралася юрба. Лондонський шериф удерся на найвищу сходинку, з якої проголошували офіційні оголошення, і заявив, що він підтримує єпископа Лондонського, мера, помічників шерифа, олдерменів і всіх інших духовних пастирів і дворянство, а також звичайних городян Лондона.
— Оскільки через те, що велике й жахливе зло, зловживання посадою і нечестиві припущення було зроблено черницею Клеркенвелю на наймення Клариса, що призвело до великого й постійного безладдя і догани вищезгаданої грішниці, й через велике лиходійство і ганьбу всіх, хто підтримував її в її вищезгаданих злочинах, вищезгадана черниця заслуговує на жорстке й люте покарання.
Сестру Кларису заарештували солдати з ратуші, Гілдхолу, і відправили її до в'язниці єпископа Лондонського; звинувачували її в розповсюдженні брехливих пліток про короля і в підбурюванні городян виступити проти духовних керманичів міста.
Це були небезпечні та непевні часи. Генріх Болінгброк зупинив свою армію в Ектоні, де короля тримали під охороною, — до Лондона звідти можна було доїхати за півдня. Багато хто вважав, що наступним місцем притулку короля Річарда буде лондонський Тауер. Насправді, олдермени не дуже переймалися пророцтвами черниці щодо короля; лише за кілька днів до того гурт городян поїхав до Сент-Олбанса, щоб виявити свою покірність Генріху Болінґброку. Однак вони дуже боялися, що її впливу вистачить на те, щоб викликати народний бунт і виявлення загальної непокори в цей час великої нестабільності.
У ніч перед оголошенням про її арешт Клариса звернулася до городян та їхніх дружин із району Лондонського Каменя. «Мені погано, — сказала вона. — Уві сні до мене приходять жахливі картини. Я перетворююсь на мертвенну істоту, і кожного дня тіло моє все сильніше тягнеться до землі, наче немовля до матері. Утім, я маю жити, щоб попередити вас. Кажуть, що це прекрасне місто, але серед прекрасних трав тут повзають гадюки, слимаки й інші отруйні хробаки. Гнізда цих хробаків — серед вас. Ви знаєте, я так мало думаю про себе, що перетворилася на палець правої руки Господа, який вказує вам шлях. Отже: візьміть зброю і щити й повстаньте, Щоб захистити мене». Через її не завжди вправні висловлювання було незрозуміло, на кого чи на що треба напасти зі зброєю та щитами. Але мер і помічники шерифа вирішили, Що це був заклик до великого повстання — проти міста, проти Церкви, чи проти обох водночас Отже, наступного ж ранку її заарештували і відвезли до єпископської в'язниці у вежі Св. Павла.
У той самий час, коли шериф робив заяву біля Великого хреста в Чіпсайді, сестру Кларису вже допитували у головній залі вежі єпископського палацу; камери для в'язнів містилися поверхом нижче, просто під залою. Допитували її сам єпископ і певний сквайр Гібон Магфельд; присутній він був через свою посаду судді графства Міддлсекс, до якого відносився Клеркенвель, а також — члена парламенту від цього ж графства. Інтерес його полягав у тому, щоб підтримувати порядок за будь-яку ціну.
Вона стояла перед ними на плитняку босоніж.
— Перш за все, я маю спитати в тебе, — почав єпископ, — чи є в тебе якийсь амулет, чи зілля, чи закляття, чи будь-яке інше чаклунське приладдя, зроблене тобою чи для тебе?
— Я не чаклунка і не віщунка, мілорде єпископ.
Гібон втрутився у допит: він дивився просто на стіну над головою Клариси.
— Але кажуть, що вночі ти розмовляєш із духами.
— Отже, бідолашна жінка, яка промовляє слово Боже, має бути засуджена як відьма?
— Скажімо, так, — відповів сквайр, — ти каламутниця, через яку прості люди розносять дурні плітки.
— Чи це плітки, коли я прошу людей зізнатися в своїх гріхах і молитися, прохаючи милосердя в Судний день, що наближається?
— Який іще суд? — єпископ натягував рукавички з білого козеняти, щоб за допомогою цього ритуалу позначити свою роль disputator'a.. [93] — Ти не сповна розуму, дівчино.
— Кажу вам, мілорде єпископе. Відчистіть своїх овець од струпів, інакше хворобу підчеплять інші.
— Ти що, кидаєш погрози мені в обличчя?!
— Настав час складати каміння.
Єпископ плюнув на холодну підлогу.
— Бачу, твоя болячка сповнена гною, чернице.
— Отже, вона допоможе розрізнити між хворим плодом і здоровим.
Гібон Магфельд увесь цей час очей із неї не зводив. Чи насправді її хтось надихає, чи вона просто прикидається? Але з якою метою? Невже вона й справді має дар пророцтва чи то просто різдвяна дитяча гра? Ніхто ж не повірить, що проста черниця сперечатиметься з єпископом Лондонським, не маючи при цьому внутрішньої сили — чи то наданої їй згори, чи то з іншого боку — незрозуміло. Черниця ставала все цікавішою для сквайра. Його двоюрідна бабуся Амісія теж казала, що в неї дар пророцтва — це було під час правління Едварда III. Вона вдягалась у білу туніку й чорний каптур і щотижня міняла взуття; себе вона називала «Жінкою, вдягненою в Зірку Морську», і зокрема, передбачила поразку французів під Пуатьє і те, що Англія здобула контроль над Аквітанією чотири роки по тому. Спочатку родина її почувалася ніяково, а потім узагалі жахалась її зазіхань на Божественну благодать, але сам король привітав її завзяття у державній справі. її брат, батько Гібона, відвіз її до свого дому на вулиці Хозьєр-лейн, де всупереч усім законам і розпорядженням Церкви, вона проповідувала жінкам того району. «Ми всі рухаємося до світла, — казала вона, — але не знаємо, що воно таке». Поведінка а ставала все більш дивною. Вона пудрилася, рум'янилась і вищипувала зайве волосся; щоп'ятниці і щонеділі вона їла тільки травичку і пила тільки джерельну воду; по вулицях її возили у візку для добрива, а вона викрикувала, що рани її гріхів згнили в її нутрощах. Згодом її визнали божевільною та відправили до психіатричної лікарні, де вона й померла від пухлини внутрішніх органів.
А тепер перед Гібоном Магфельдом стоїть молода черниця, схрестивши на грудях руки, наче втілення покірності.
— Ти смиренна, наче дівчинка, Кларисо.
— Я маю страждати, як уже страждала колись, сер, і я страждатиму заради Господа нашого.
— Плюс тобі за смиренність, — єпископ почухав ліву щоку пальцем рукавички. — Закуйте її. Нехай сім років не бачить своїх ніг. Вона богохульниця.
— Якщо це богохульство — промовляти слово Боже, то я визнаю провину. Можете підвісити мене за п'яти, але це ваш світ стане з ніг на голову.
— Невже в тобі ще залишилась жовч? Навіщо ти там мурмотиш?
— А що мені ще залишається робити, крім як плакати, у цьому смертному житті? О мілорде єпископе, ви насміхаєтесь над нещастям цього світу, коли кажете: «Над ланами Вавилонськими сиділи ми й плакали, думаючи про тебе, Сіон». Я чула, як ви бурмотіли це з кафедри.
— За це зухвальство тебе відшмагають батогом, чернице.
— Богові до вподоби покарання. Бог живий, і я гратиму перед Ним у своїй в'язниці. Господь уже покарав мене прутом любові, і плач мій — пісня моєї любові до Нього.
— Ти тут розмовляєш про в'язницю, але останніми днями, Кларисо, ти пересувалася містом, наче злодій в ночі.
— Вчителі правди мають бути обачними у своїх висловлюваннях.
— У тебе розпусний язик.
— Обережніше, мілорде єпископе, у вас немає влади. Утім, можете плакати, що ви такий безплідний і безжальний. Старі мерзенні й важкі гріхи Лондона оточили вас. Ви маєте повернутися до Бога.
