Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗

Коли вже стало видно аул, Дармен гучним криком спинив галасливу юрму вершників.

— Пропустіть повозку наперед, нехай першим під’їжджає Абіш. Адже ж не нас чекає аул, а його. Та й навіщо нам скакати попереду, наче посильним перед начальством? Осадіть коней!

Натовп вершників розділився, пропускаючи повозку. Баймагамбет підстьобнув свою тройку і помчав просто до Великої юрти. Абіш знову сплигнув на ходу і швидко побіг до батька, який ішов йому назустріч з простягнутими руками.

Притиснувши сина до грудей, Абай довго цілував його очі, лоб, голову. Обидва не вимовили й слова, тільки цими гарячими безмовними обіймами виказуючи один одному тугу довгої розлуки. І коли Абай нарешті відпустив юнака і підняв обличчя, воно було бліде від хвилювання; він все ще, наче в якомусь оп’янінні, дивився тільки на сина, нічого не бачачи навколо.

Червоні з золотими нашивками погони Абдрахмана миготіли вже серед білих жіночих хусток. Тільки-но Айгерім відпустила юнака, його почали по черзі обіймати літні жінки аулу, старики. Всі з цікавістю оглядали юнкерську форму, кашкета з кокардою, якого він тримав у руках, блискучі гудзики на білій гімнастерці. Високий і стрункий юнак, пожвавлений зустріччю, що викликала на його обличчі легкий рум’янець, був дуже гарний. Русяве волосся, зачесане гладко назад, відкривало високий лоб, на тонко окреслених губах грала радісна усмішка.

Довгі обійми, сльози, ніжні слова Айгерім, старших невісток, стариків, сусідів… Кожен знаходить для нього ласкаве привітання:

— Чи щасливо доїхав, душа моя?

— Любий мій, ягнятко моє, хай ощасливить твоїх батьків зустріч!

— З щасливим приїздом, серце моє!

Коли молодь увійшла в юрту, Абай, уважно дивлячись нд Абіша, спитав:

— Чого ти так схуд, Абіш? Чи здоровий?..

— Ай справді, ти такий блідий,— підхопив Кокпай, що стояв тут же.— Видно, в Петербурзі добре навчання, а не харчі. Хіба там поїси як слід!

Абай почав розпитувати сина про столичні новини, про життя в Петербурзі, про Михайлівське артилерійське училище, де з минулої осені навчався Абіш. Він знав, що воно було не тим учбовим закладом, який приваблював його сина: Абіш хотів поступити в Політехнічний інститут, але іспити були для нього надто важкі. Абіш розповів, що вчитиметься ще два роки, після чого його випустять офіцером артилерії.

— Звичайно, це не зовсім те, про що я мріяв,—сказав він і жартома додав: — Але я завжди пам’ятаю ваші слова, тату:

За чинами на військовій службі я гнатися не збираюсь, але потрібних знань і у військовому училищі набути зможу…

Абай погодився з ним:

— Серед наук нема непотрібних. Будь-яка — безцінний скарб, якщо тільки наполегливо вивчати її. Хоч будеш ти інженером, чи адвокатом, або офіцером — завжди зумієш обернути свої знання на користь рідного народу. Батьки твої іншого й не бажають, серце моє… Важливо, щоб ти вчився і був здоровий. Тільки про це й благаю долю.— І Абай знову міцно притиснув сина до грудей.

Юрта наповнилася людьми, з’явилося частування, зав’язалися загальні розмови.

Абай заговорив про свого нового російського друга Павлова, з яким він познайомився минулої зими в Семипалатинську. Павлов нещодавно був переведений сюди з Тобольська, де він відбував заслання. І тепер, виряджаючи Маташа зустрічати Абдрахмана, Абай передав з ним Павлову запрошення приїхати в аул, обіцяючи прийняти його як почесного гостя.

— Чого ж ти не забрав із собою Федора Івановича? — запитав Абай Абіша.— Коли він приїде?

— Боюся, що зовсім не приїде. Він звернувся до губернатора, а той передав прохання поліцмейстеру. Ну, а поліції краще знати, де жити засланцеві.

Абай щиро засмутився:

— А я так чекав на нього… Хотів, щоб він добре відпочив у нас.

— Я теж був дуже засмучений. Федір Іванович — вельми освічена людина, глибокий розум… На мою думку, він з тих людей, хто йде попереду суспільства. Крім того, він справжній ваш друг, тату. Мабуть, краще за бататьох казахів цінує й розуміє ваші твори. Шкода, що сьогодні він не з нами!

Увечері в юрті залунали пісні й музика. Аул Абая неначе притягав до себе мистецтво — найрізноманітніші взірці його можна було зустріти на дружніх вечірках у Великій юрті. Тут бували талановиті акини, співаки, віртуози-домбристи, майстри красномовства, щедрі на жарти й дотепи. Цього місячного вечора над рівниною Барлибая полинули в запашному нерухомому повітрі хвилюючі душу, нікому не знайомі тут мелодії: Абдрахман показував свою майстерність у грі на скрипці.

Абіш грав російські народні пісні — «Стеньку Разина», «Ермака», «Бродягу» «Не брани меня, родная», «Мой костер», грав і оперні арії, мелодії з симфоній Чайковського, чарівні штраусівські вальси.

Гра Абіша на скрипці, манера поводитися і розмовляти захопили молодь абаївського аулу. Російське виховання позначилося на ньому: кожним своїм рухом, усім зовнішнім виглядом та й внутрішнім світом Абіш тепер разюче відрізнявся від аульної молоді. Це викликало в них почуття гордості за нього, повагу; вони з неприхованою заздрістю милувалися ним.

Нарешті, втомившись грати, Абдрахман передав скрипку і смичок Муха.

Про нього Абіш добре знав з листів Магаша. В колі молодих друзів і учнів Абая Муха з’явився не так давно. Сам він був не з цих місць. Він походив з роду Кандар племені Уак. Там він покохав одну дівчину, але через те, що її батьки були проти одруження, Муха, за порадою Магаша, викрав її і оселився в тобиктинських аулах. Хороший співак, скромний і веселий, Муха сподобався Абає-ві, став одним з його улюбленців. Побачивши в Семипалатинську серед братових речей скрипку, Магаш розповів, що Муха мріє повчитися в нього справжньої гри…

Абіш уважно стежив за грою Муха. Було ясно, що Муха не мав досконалої техніки, — очевидно, він тільки дечого підучився у якогось рядового скрипаля, — але в ньому почувались рідкісний талант і музикальність. Грав він якусь своєрідну мелодію, тужливу і сумну, вкладаючи в неї на диво багато почуття.

Так зустрілися цього вечора із прибулим здалека Абішем його родичі і друзі.

Другого ранку, сидячи в батьківській юрті за кумисом, Абдрахман заговорив про те, що хоче відвідати свою матір Дільду, старшу дружину Абая. Було вирішено, що з ним поїдуть Магаш, Дармен, Какитай, Альмагамбет.

Коли коні були осідлані, Абай вийшов з юрти провести сина. Альмагамбет, як менший, підвів до Абіша його коня.

Абдрахман легко скочив у сідло. Кінь весь напружився, заворушив гострими, як очерет, вухами і закрутився, пориваючись вперед. Усі мимоволі замилувалися і конем, і вершником — обидва були гідні один одного. Буланий гарцював, гриз вудила, бив копитом землю. Абіш, захоплений конем, стримував його, примушуючи грати на місці. Однак Айгерім, яка також вийшла провести Абіша, занепокоїлась.

— Що це за кінь у тебе, серце моє? Будь обережніший! — почервонівши від хвилювання, з напруженою усмішкою сказала вона.

Абіш вдячно глянув на свою молодшу матір і ласкаво відповів, схиливши голову:

— Не бійся, кші-апа [22], він просто хизується, хоче себе показати.

Всі, хто їхав з Абдрахманом, сіли вже на коней. Буланий, закусивши вудила, круто вигнув шию і вередливо ступав боком. Побачивши, що він не хоче йти повільно, Абіш дав йому волю. Буланий помчав рівною, плавною інохіддю, набагато випередивши інших вершників. Абіш навіть був радий з цього: він скучив за степом, за ріками й зеленими луками, і йому хотілося побути на самоті. Серце його, знудьгувавшися за рідним краєм і рідним народом, тепер розкривалося назустріч світові.

Мальовниче жайляу, вкрите свіжою молодою травою, тихо дрімало. Прохолодний запашний вітер повівав над вільним простором.

У повітрі ні порошинки. Неначе вмитий росою, чистий і прозорий весь степовий світ. Зелена ковила з білими перистими китицями, наче уві сні схиляючись під подихом вітерця, переливається на найближчих схилах то сріблястою, то темно-зеленою хвилею. На вершини горбів оку боляче глянути,— здається, що вони випромінюють сяйво. А далеко попереду на синяві обрію вимальовуються зубчаті пасма. Це Шакпак, Казбала, Бойкошкар; вони ще вкриті прозорим серпанком білястого туману, що скупчився по ярах.