Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Чолом, батьку. Справа до тебе невідкладна, вислухай.
Сагайдачний невдоволено зморщився: йому саме обробляли скалічену руку. Дебелий джура, промивши рану, змащував її якоюсь маззю з гострим запахом. Усе ж наказний гетьман показав здоровою рукою на стільці у кутку намета.
— Сідайте, панове молодці, кажіть, що маєте.
— Ось він розкаже, — Шило кинув головою на Андрія.
— Знову ти, Андрію! — здивувався Сагайдачний, упізнаючи Кульбабу.
— Я, батьку, вибачте, що потривожив. Справа ось яка…
Через кілька хвилин, вислухавши розповідь козаків, Сагайдачний гукнув вартового.
— Де ті волохи, що до Ходкевича просились?
— Тут ще, у таборі. Чекають дозволу проїхати до замку.
— От і добре, що тут. Там серед них є такий Іон Кондулеску. Візьми кількох молодців і тягніть його сюди. Та добре у возах подивіться. Напевно, зраду везуть нам молдавські круторогі.
Охоронець миттю зник. Через кілька хвилин до намету зайшов Кондулеску в супроводі кількох козаків. Улесливо посміхнувся.
— Довгих років життя панові гетьману. Радий бачити великого українського лицаря і борця за православну віру.
— Дякую, — стримано відповів Сагайдачний, — відразу скажу, що вас покликано не для люб'язностей.
— Тю! — вихопилось у Микити. — Віру святу згадав. А що татари? Чи не їм ти провіант стягував у себе на хуторі?
Волох блиснув очима, впізнавши Микиту. Раптово він зблід. Пальці на руках дрібно затремтіли.
— Пане гетьмане! Прошу оборонити мене від цього вовкулаки. Він хотів мене вбити! Лише допомога Господа нашого милосердного та святого Ніколи врятувала мене від хижих лап харцизяки.
Микита з несподіванки замовк.
— А що в тебе на обійсті татарове робили? — Сагайдачний махнув рукою, відсилаючи джуру, який закінчив перев'язку.
— Татари напали на нас. Грабунок учинили. А цей розбишака, збоєць, і їх побив, і пахолків моїх. Як не від одних біда, так від других!
— Щось не бачив я, щоби татари тебе грабували. Натомість, плече до плеча з вами проти нас билися, — похмуро відповів Микита.
У намет увірвався полковник Дорошенко.
— Де скурвий волох?!
— Що трапилося, Михаиле? — спокійно запитав Сагайдачний.
— У возах порох! Дорогими кармазинами перекрили, сап'яном. Добрі подарунки Осман наготував нам на погибель!
Сагайдачний недобре посміхнувся, глянув на Кондулеску.
— Що тепер скажеш, Юдо?
— Не відав я, панемосць про це! Вороги підклали. Хрестом святим клянусь!
— Це все? Коваля сюди. Та нехай у кабиці заліза розжарить, — Сагайдачний повернувся до джури: — швиденько! Пан значний, чекати не любить.
Кондулеску гепнувся на коліна і поплазував, заплутуючись у довгих полах квітчастого кунтуша, до Сагайдачного. Його зупинив, поставивши на голову ногу в гостроносому чоботі, Дорошенко.
— Стояти, змію гаспидський! Хлопці, обшукайте його, чи нема каменя за пазухою.
Волоха скрутили й відібрали невеличкого пістоля.
— Тю, та то перевертень! Тепер юж попався, не відкараскаєшся! — мовив Дорошенко, розглядаючи маленьку, італійської роботи зброю. — Пане гетьмане, треба полоскотати добре його, здається мені, багато чого цей волох нам повідає.
Обличчя Кондулеску, тільки що улесливе й запопадливе, враз набрало рішучого виразу.
— Ваше щастя, розбійники! Аллах всемогутній, воля його безмежна. Нічого від мене не почуєте, погані гяури!
— О, то він ще й потурнак!
Сагайдачний схопився на ноги.
— Тягніть ґалаґана до кабиці, — звернувся до козаків, потім повернувся до лежачого Кондулеску: — це ми ще зараз побачимо, як ти мовчати вмієш. Зірвати з нього одяг!
Волоха враз підхопили дужі руки і миттю винесли з намету до багаття. Поволі почали підтягуватися зацікавлені козаки. У широкому колі навколо кабиці пручався й верещав багато вбраний Іон Кондулеску. Козаки зірвали з нього дорогий кунтуш, штани. Нарешті султанський посланець залишився лише у спідньому. Підійшов коваль з Уманського полку, що був розташований поряд. На плечах дебелого козарлюги лежали кліщі, що ними він зривав із коней старі підкови, і декілька залізних прутів.
Мовчки вклав усе це в жар і застиг, чекаючи, що йому накажуть далі.
Сагайдачний підійшов до Кондулеску. Взяв волоха за бороду і рвучко потяг на себе.
— Ну що, Юдин плоде, будеш говорити, чи спекти тебе, як курча? Ти поглянь навкруги, гадаєш, ці люди будуть із тобою панькатися? — вказав рукою на навколишніх.
Полонений похмуро мовчав. Сагайдачний підкликав рукою коваля.
— Роби свою справу, козаче…
Через хвилину над козацьким табором забринів сповнений муки крик. Він повторювався знову і знову, поки через кілька хвилин не обірвався у несамовитих риданнях. Розпечене залізо взяло гору, і Кондулеску навіть не заговорив — заблагав:
— Пустіть мене, не мучте! Все, що знаю, скажу, до решти все! Нема сили терпіти таку наругу!
— Добре, — мовив Сагайдачний, запитливо подивившись на волоського вельможу, — я тебе слухаю, потурначе.
Збиваючись і стогнучи, раз по раз обриваючи мову, Кондулеску почав свою розповідь. Він плаксиво ойкав і викривав себе, супутників, зрадливі наміри турецького султана.
Через півгодини Сагайдачний з Микитою та Андрієм поганяли коней у напрямку Хотинського замку, а голова підступного волошина покотилась у кущі ліщини, що вкривали берег Дністра. Зрада, що могла привести козацько-польське військо до нищівної поразки, була викрита.
Ходкевич прийняв Сагайдачного і його супутників у покоях комендантського палацу. Мовчки вислухавши, потиснув кожному руку.
— Дякую, панемосць гетьмане, дякую і вам, молодці. Багатьом захисникам корони врятували ви життя цієї ночі. Якби зрадникам вдалося підпалити табір, турки вдерлися б у нього без великих перешкод. А де ці люди, що везли нам таку зраду?
— Я наказав усіх стратити, — похмуро кинув Сагайдачний.
— Шкода, я хотів на них подивитись. Але як є, так є. Що будемо робити далі?
— Гадаю, треба зробити те, чого вони не встигли, — раптом вихопилось у Микити.
Ходкевич і Сагайдачний здивовано подивилися на козака.
— Що ти мелеш, запорожцю? — Ходкевич неприязно скривив губи. — Хочеш підпалити табір?
— Ні, не табір! — гаряче заперечив Микита. — А от перед табором можна було б люльку розпалити та зачекати турчина з гостинцями. Гадаю, вони не баритимуться.
— Чорт би тебе взяв! Добру голову маєш! — поплескав Микиту по плечу Сагайдачний. Він одразу зрозумів, що має на меті запорожець. Позирнув на Ходкевича.
— Турки, напевне, очікують, доки наш табір займеться, а потім ударять великими силами. Розумієте, в чому річ?
— Так, так! — Ходкевич погладив пишні сиві вуса. — Тепер розумію. Звір обернеться на мисливця! Геніально! Пане Сагайдачний, я негайно збираю нараду. Можете відпустити молодців, їх буде нагороджено.
Сагайдачний мовчки подивився на запорожців. Ті вклонились і задзвеніли вниз по сходах. Почули лише репліку Ходкевича:
— Я волів би… — і голос стих у глибині покоїв. Схоже на колодязь подвір'я замку зустріло цілковитою темрявою.
Велетенські купи хмизу виросли, мов за помахом чарівної палички. За півгодини вони сягали вище зросту людини, а за годину громадилися, наче невеличкі степові могили. Перед ними в напрямку ворожого табору залягли десять тисяч козаків на чолі з Сагайдачним. Лежали тихо, прислухаючись до далеких голосів серед турецьких шатрів. Зовсім недалеко, у гіллі самотньої тополі, безтурботно пугикав пугач. Птах не міг уявити, серед якої кількості озброєних людей вишукує він свою здобич. Нарешті Сагайдачний почув гомін з боку польських шанців. Це підходив із двома полками прусської піхоти капітан Русанівський. Незабаром вирізнилися на тлі неба силуети ландскнехтів, озброєних аркебузами. Пугач здивовано замовк.
— Давай, — гукнув назад Сагайдачний, — піддайте-но жару, молодці, зігрійте старечі кістки!
