Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович (книги полностью бесплатно .txt) 📗

Даріуш продемонстрував невеличкий згорток з трьома місцевими пласкими хлібцями.

– Йти пустелею хтозна-куди – це справжнісіньке божевілля!

Бідолашний француз схопився за голову.

– Ну, тоді можете й надалі подорожувати караванною стежиною, – знизав плечима персіянин.

– Але ж!..

– От тільки коли наштовхнетеся на розбійників, не кажіть, що я вас не попереджав.

Де Брусі миттю знітився, потім мовив тоном приреченого на смерть:

– Ніколи й гадки не мав, що погоджуся на отаку відчайдушну пропозицію, як ваша, месьє Даріуш.

– Нічого, нічого, – поспішив «утішити» його персіянин. – Очі бояться, руки роблять. Ваш розум не бажає приймати мій план, але гарантую: ваші ноги й не помітять, як подолають відстань звідси аж до самого моря.

І оскільки де Брусі все ще вагався, він махнув рукою ліворуч і бадьоро вигукнув:

– Вперед, і негайно! Половина ночі вже спливла, а до світанку нам дуже бажано знайти бодай якусь схованку, щоб захиститися від денної спеки.

Решту ночі вони майже не розмовляли. Де Брусі тримався позаду персіянина: якщо той вигадав весь цей божевільний план, якщо добровільно визвався бути поводирем – от нехай і веде! А якщо помруть вони тут, посеред малоазійської пустелі… Що ж, нехай цей гріх залишиться на поганській совісті Даріуша!

Лише час від часу француз наздоганяв поводиря. Тоді персіянин передавав супутникові міх, щоби той зробив жадібний ковток… але один-єдиний: воду треба було заощаджувати.

Коли сонце вистрибнуло з-за небокраю, вони тільки-но почали долати схил чергового пагорба. Ніякої підходящої схованки у межах видимості не спостерігалося, тому подорож довелося продовжити. Денне світило припікало дедалі сильніше, де Брусі все частіше просив води, а клятий Даріуш простягав йому бурдюк дедалі менш охоче.

– Либонь, ви вирішили спрагою мене заморити?! – не витримав нарешті француз.

– З чого б це? – кинув через плече персіянин.

– Бо у моїй особі помре один-єдиний свідок вашого ні з чим не зрівнянного боягузтва.

Даріуш саркастично скривив губи, проте відповів цілком серйозно:

– Облиште, месьє! Ваші спроби вивести мене з рівноваги не матимуть жодного результату. Що ж до води… Цікаво, якої пісеньки ви заспіваєте завтрашньої ночі!

І прискорив кроки так, що француз був змушений бігти за ним підтюпцем. Неборака швидко втомився, тоді як на поводиря жахлива спека, здавалося, не впливала абсолютно. Коли ж у голові де Брусі вже почало паморочитися, Даріуш раптом вказав на вхід до невеличкої печерки… Та ні – то навіть не печерка була, а так… щербина у крутому схилі гори, над якою нависав вузенький кам'яний карниз.

Про щось інше годі було і мріяти! Зібравши останні сили, бідолашний француз рвонув уперед, з розбігу впав на голе каміння і майже одразу заснув… чи то знепритомнів?! Хтозна.

Прокинувся ж від торсання за плече.

– Агов, месьє! Перекусити не бажаєте?..

Перед самим носом француз побачив половину одного із знайдених уночі хлібців та жаданий бурдюк.

– Можете зробити цілих три ковтки – дозволяю. Пригощайтеся, потім повартуєте, бо мені теж поспати треба.

– Довкола пустеля, – мовив де Брусі, жадібно вгризаючись у смачнющий (принаймні так йому здалося) хлібець, – навіщо на варті стояти?

– Швидше сидіти на варті – я би висловився саме так, – Даріуш широко позіхнув.

– І все ж таки?..

– Нехай мертвотність цієї землі не вводить вас в оману. Горлорізи могли повернутися на місце нічної сутички, побачити залишені нами сліди і через те зробити висновок, куди ми пішли. Або хтось із полонених караванників пробовкнувся про двох підозрілих купців – француза і персіянина, які зникли бозна-куди. Вважаєте, це неможливо?

Де Брусі не знайшовся з відповіддю – Даріуш почекав трохи, потім задоволено мугикнув і вмостився попід стіною печерки. Попри потаємні надії супутника, міх з дорогоцінною водою він завбачливо притиснув до грудей, обійнявши обома руками. Француз мало не застогнав від розчарування: адже розраховував напитися досхочу, доки персіянин спатиме.

– Цікаво, як ви розцінюватимете мою завбачливість щодо води уночі… – глузливо мовив Даріуш, немовби вгадавши думки супутника. – Краще не засніть, месьє, і пильнуйте. Інакше наші голови невдовзі дивитимуться одна на одну з паль, встромлених у цю розжарену землю. Що ви хочете: тут живуть дикуни, не те що у вашій рідній Франції…

Сказав так – і заснув. До заходу сонця вони мінялися на варті ще двічі. З'їли другий хлібець, випили ще по три ковтки води.

Другий нічний перехід видавався важчим: відпочинок на голому камінні у крихітній печерці не можна було вважати аж надто комфортним…

– Е-е-ет, опинитися б знов у Парижі! – замріяно мовив де Брусі, коли вони сіли трішечки перепочити і з'їли третій – останній плаский хлібець.

– А як щодо Смірни? – підступно запитав Даріуш. – Не у турецькому – у франкському кварталі [22] є дуже пристойне житло. Сиділи б у кімнаті мого улюбленого готелю на Рю де Франс… Замовили б шишу [23], прохолодних напоїв…

– Ну що ж… Особливо зараз, за нинішніх обставин готель на Рю де Франс мені видається мало не султанським палацом, – кивнув француз.

– Навіть так? Кгм-м-м…

Персіянин замислено потер бороду.

– Можна подумати, ви бували у палаці самого султана!..

Де Брусі подивився на супутника якось зверхньо.

– Бував, месьє, бував, можете не сумніватися, – Даріуш говорив тихо, але впевнено. – І у ханському бував, і у султанському. І навіть жив деякий час.

– Он як?..

– А що тут такого дивного?

– То ви у нас, месьє Даріуш, непроста пташка, виявляється!..

– Аякже! Інакше моє життя навряд чи являло б особливий інтерес для французької корони, а тоді вам не доручили б супроводжувати мене під час нашої маленької подорожі зі Смірни до Стамбула.

– До Мантаня, месьє неслух, до Мантаня!

– Зі Смірни до Стамбула через Мантань. Це вас більше влаштовує?

– Ні, менше. Причому значно менше!

Попри тьмяність місячного сяйва, де Брусі помітив, як на обличчя супутника немовби грозова хмара наповзла.

– Ви знов за своє?..

– Авжеж!

– Попереджаю, месьє, якщо посмієте говорити щось зле про мою Лейлу…

– А хто ж іще заманив нас у цю пастку?!

– У пастку?!

– Так, месьє Даріуш, саме так!!!

– Ви добре подумали, перш ніж казати…

– Ну, так, ясна річ! Підступно підкинути своему коханцю чудову ідею: відмовитися від прямого подорожування на Стамбул, натомість іти на Мантань – а тут караван потрапляє у заздалегідь підготовлену засідку!

– Месьє де Брусі!..

– І от пустеля вже поглинула двох подорожніх, сліди яких годі й шукати!

– Месьє де Брусі, замовкніть, заради Аллаха!!!

– Що, месьє упертюху, не подобається чути правду?!

Даріуш довго мовчав, потім різко підвівся й кинув:

– Ходімо далі. їжі у нас більше не залишилося, бурдюк майже спорожнів.

– Здохнемо ми тут, у пустелі цій треклятій!!!

– Ні.

– Здохнемо, месьє Даріуш!!! І все з вашої ласки!!! З ласки вашої та Лейли цієї!..

Дзенькнула криця, і перш ніж француз встиг відреагувати, криве лезо вперлося йому в шию.

– Якщо негайно не припините знущатися, де Брусі, тоді ви тут точно залишитеся. Ви – але не я. Зрозуміло?

Француз приречено кивнув.

– Ну, от і добре. От і домовилися, – персіянин сховав шаблю. – А тепер рушаймо.

Останні краплі води з міха випили перед самим світанком. Даріуш широко розмахнувся, закинув бурдюк якомога далі й мовив:

– Ну все, тепер лишається єдине…

– Все ж таки померти від спраги? – попри безнадійність їхнього становища, у голосі де Брусі бринів сарказм.

– Ні, йти далі, доки не досягнемо моря. Якщо ми не відхилилися надмірно на південь або північ, лишилося зовсім небагато.

– А якщо відхилилися?..