Паруси над степом - Близнець Віктор (версия книг .TXT) 📗
— Ну, прощавай білий світ! — Шумило звісив ноги, помахав ними в порожнечі, підморгнув хлопцям і… — Ап! — долинуло з підземелля.
Настала тиша. Страхітлива паща, проковтнувши одного, немов чекала: хто там наступний?
— Володь! Де ти? — пригнувся Грицько.
Гуд-гуд-гуд, — задвигтіло в підземеллі.
І раптом гора озвалася:
— Хлопці, стрибайте!
Шшах! — полетів Михайло. Шшах! — полетів Грицько.
Під ногами твердо… Слизька багниста темрява… І холодно, як в льоднику… Ггга! — налетіло ззаду.
— Тю, це ти, Володько?
Темрява зареготала.
— Зараз таке побачите…
Блиснув ліхтарик (Володьчин трофей з Кіровограда), вузенький пучок світла поповз угору по замшілій стіні й уперся у високе склепіння.
— Ого, який зал!
— Що б це могло бути?
— Батько мені розказував, — Шумило повів ліхтарем убік, і синюватий промінь, витягнувшись, як комарине жало, ледь торкнувся протилежної стіни. — Батько розказував: колись над урвищем стояла козацька фортеця… Бачили — цегла деінде валяється на горі? Ото, мабуть, рештки… А печера… Я знаю для чого? Може, склади були…
Оглядаючи зал, хлопці наткнулись на східці. Ступили раз, вдруге, втретє і… вперлися в глуху стіну. Шумило знічев’я вдарив ломом — і лом провалився в порожняву. Розваляли замурований хід — нова галерея. Ще більша, ще просторіша. Тільки запах — як з гнилої бочки…
Загомоніли навперебій.
Грицько. Оце штаб-квартира!
Володька. Тарасу Івановичу скажемо: до нас, батьку, під землю! Бо там, в Краснопілках, згребуть собаки.
Грицько. А тут — столик для Ліди… Друкарська машинка. Листівки запустимо.
Михайло. Нари треба зробити. Краснопільських хлопців заберемо до себе. Та й наших чимало буде.
Грицько. Інтересно — приймач братиме? Через гемонську товщу? Принесу з лісосмуги, попробуємо.
Володька. Про нашу хату дамо знати поки що тільки Тарасу Івановичу. І Ліді, звичайно. Вона, так би мовити, на легальному становищі, це дуже зручно: зв’язківець. Без зв’язку ми ніщо, ми ховрахи під землею… Ну, й батькам перекажемо. Хай знають: ми повернулись, живі й здорові.
Михайло. Як?! І Хмелю скажемо?
Це слово само собою злетіло з Михайлового язика. Він спитав, і гарячий струмінь обпік йому щоки. І пригадалась школа, галасливі збори, коли приймали Гришу в комсомол. І тоді Зінько, не подумавши, ляпнув про те, що батько чи дід Хмельового колись прислужували куркулеві (Михайло й сам добре це знав). І тоді приголомшила його тиша, така ж нестерпна, як зараз в підземеллі. Зінько — це надовго врізалось в пам’ять — зловив на собі презирливий погляд Ліди. А потім піднявся класний керівник Тарас Іванович.
— Стало модно чомусь, — промовив хриплувато, — розбирати людей по кісточках. Жива людина, запам’ятайте, не бездумний прилад, не компасна стрілка: як не крути, а вона в один бік показує. Куди батько, мовляв, туди й син… Запам’ятайте: ви самі, ваш колектив ліпить характер кожного і… Гриші. Який у вас духовний заряд, такий і в нього. Не спішіть ганьбити когось — себе ганьбите.
Приголомшлива, нестерпна тиша запала в підземеллі. Вічна пітьма катакомб крижаними очима дивилась на Михайла. Яке маєш право не довіряти Грицькові? Ну, прямий ти, обтесаний, рівний, як дишло. Та чи не криється за цим твоя обмеженість? Твоя неспроможність зрозуміти товариша, у якого не таке просте життя? Може, він глибше почуває, де зло, а де добро, що вистраждав свої переконання, свою мрію, що відстояв їх в нелегкому двобої?
— Гришо, — спромігся нарешті заговорити Зінько. — Я не хотів… Я так випадково…
Михайло ждав: спалахне, розходиться Гриша. І про збори нагадає, і про сутичку в Лідиній хаті («Пам’ятаєш: „Не вірю йому, як і старому Хмелю“?»). Але Грицько, на великий подив, з гіркотою і безнадійністю вимовив:
— Чого ж? Про батька — правда… Ради бога, прошу: не потикайтесь на очі йому. І про мене — ні слова.
Михайло згріб обох, Грицька й Володьку, в оберемок і з дивною ніжністю пробасив:
— Лягайте, хлопці, спочиньте. Я… щось не хочеться. Повартую.
…Все складалося ніби добре. Де ще знайти надійнішу схованку? Про ці печери в селі мало хто знав. Але припустимо, німці дещо рознюхають. Підійти до урвища можна тільки степом, а степ тут голий, людину за три-чотири кілометри видно. Поки ворог сюди, хлопці сторчма в кущі, в очерети, в суцільне плетиво лозняка і — шукай вітра в полі… І все-таки… Якщо насядуть несподівано? Вихід з катакомб єдиний, і той — вузький, незручний. А закриють його, і вони опиняться мов у домовині.
Ці думки не давали спокою Зінькові. Із печери тягло споконвічним холодом, тхнуло цвіллю, і Михайло прикрив Грицька й Володьку своїм піджачком, — хай спочинуть з дороги, а сам не міг заснути, позирав на вузеньке «віконце», що ледь просвічувалось вгорі. Колись, очевидно, звідси вибирались по східцях; так, по східцях, інакше не можна — стіна висока. Східці, певно, були дерев’яні, отож давно згнили. А як же тепер? Поставити драбину? Ну добре, вони зроблять драбину. Скільки ж треба часу, щоб по одному вискочити з підземелля? А якщо їх збереться чоловік двадцять?..
Михайло заворушив губами, щось підраховуючи, і раптом, схопившись на ноги, став міряти галереї; перша була квадратна, приблизно дванадцять на дванадцять кроків, а друга, глуха — шістнадцять на двадцять. Поки спали хлопці, Михайло тихцем видряпався з печери, довго повзав над урвищем і, як признався згодом, власним животом виміряв схили гори, щоб уявити собі план розташування катакомб. Задоволений підрахунками, він розбудив Володьку й Грицька.
— Вставайте, роботка знайшлась!
Хлопці одбрикувались, сонно крутили головами. Яка там в дідька робота після тридцятикілометрового переходу! Дай людям спокій, ведмедю бездушний!.. Та Зінька не можна було ні розчулити, ні дійняти лайкою.
— Ви, хробаки! — торсав він хлопців. — У нас буде запасний вихід. Чуєте? Запасний вихід з другої галереї. — Зінько потяг напівсонних «печерників» у другий зал. — Якщо довбать оцю стіну… метрів десять, не більше — проб’ємось до сонця. Там зразу — круча…
— Гм… Кажеш, десять метрів? — Шумило, видно, тільки тепер прийшов до тями після наглого пробудження. — Десять — підходить. Хоч і земелька тут… зубами не вгризеш.
— Ломом візьмемо! — пожвавішав і Грицько. — Це ж, братці, не тільки вихід, а й вентиляція. Без вентиляції нам — капець. Поспав — наче камінь у грудях.
Селянські діти, вони змалечку були привчені до волячої роботи. Але так викладатися, як у підземеллі, їм ще не доводилося. Це був, за висловом Володьки, єгипетський труд. Удень вони довбали траншею, а вночі потайки пробиралися в село і на плечах несли цеглу, дошки, інструмент, різне майно. Нічні «прогулянки» ледь не скінчилися для Володьки трагічно: якось він наткнувся на Криворотька. Чи пізнав його поліцай, чи ні — важко сказати. Словом, «чорногуз» погнався за людиною, яка тягла на собі щось підозріло велике й кругле (то Володька пер діжку для води). Поліцай крикнув «Стій!», а коли утікач припустив щосили — кулю пустив навздогінці. Врятували Шумила довгі ноги й міцні легені…
Довбали поперемінно, довбали до нестями, до одуріння. І грунт же їм трапився — спресована глина, крем’яхи, камінь. Вдариш ломом — аж іскри скачуть, аж гуде підземелля. І чим глибшає траншея, тим важче: ні повернутися, ні розігнути спину. Страшна задуха. Пісок скрипить на зубах. Пилюка забиває горло. Та спочинку немає. Задихаєшся в норі — вилазь, бери сокиру. Теши кілки, забивай у стіни — це будуть нари. Трохи оклигав за такою роботою — знов довбай гору.
Спочатку хлопці одгортали землю на дно печери. Метр за метром росла траншея, і вищала купа вийнятого грунту. Куди ж подіти його? Михайло нарешті придумав: «Є в нас лантухи? Є! Виносити землю геть і в річку її, щоб не видно слідів…» Незграбний, вайлуватий, він з дивовижною спритністю дряпався по стрімкій кручі, де легко зірватися з пустими руками, а в нього ж на плечах — трипудовий лантух. Ні Володька, ні Грицько не могли позмагатися з Михайлом, — він був справжнім верхолазом, цей табунчанський ведмідь. Власне, він сам переніс оту гору землі, переніс її з печери в низину, кожного разу ризикуючи життям… І Грицькові пригадалося: «Нам такі, коли гризти землю — гризтимуть, перти мішки — пертимуть, нам такі підходять»… Михайло мав право сказати ці слова. Він мав повне право!
