Біла фортеця - Памук Орхан (бесплатные книги полный формат TXT) 📗

Спочатку мене посадили чекати біля порога, а потім завели до покоїв. На подушках лежав невеличкий, дуже приємний чоловік, укритий ковдрою. Біля нього сидів кремезний чолов'яга. Той, що лежав, виявився пашою, він підкликав мене до себе. Ми розмовляли, він запитував, я розповідав, що вивчав астрономію, математику, трохи інженерію, а крім того, розуміюсь на медицині й навіть вилікував чимало хворих. Я хотів продовжувати, та він зупинив мене, зауваживши, що, оскільки я швидко осилив турецьку, то маю кмітливий розум. Він скаржився на невиліковну хворобу та лікарів, жоден з яких не міг йому зарадити, і додав, що прочув про мій талант і хотів би звернутися до мене по допомогу.

Паша так описував свою хворобу, що в мене склалося враження, ніби лише він один на всьому білому світі нажив своєї недуги, і все через те, що його вороги наклепами та вигадками осоромили його перед Аллахом. Насправді ж, як я здогадався, його хвороба була звичайнісінькою астмою. Я просив розповісти про перебіг хвороби, допитувався про кожну подробицю, послухав його кашель, а потім спустився на кухню і зробив зі знайдених там трав м'ятні пігулки та сироп від кашлю. Оскільки паша боявся бути отруєним, мені довелося при ньому скуштувати сиропу та проковтнути зо дві пігулки. Він наказав мені залишити покої, не потрапляючи нікому на очі; так я повернутися до в'язниці. Пізніше служник пояснив, що паша таким чином не хотів викликати ревнощів у решти лікарів.

Наступного дня я знову пішов до нього. Послухав його і дав йому дещо від учорашніх ліків. Він, як дитина, зрадів, коли я в долоню насипав йому різнокольорових пігулок. Я повернувся до камери і молився за одужання паші. Другого дня подув пойраз, [8] усе довкола пахтіло свіжістю: у таку пору будь-хто одужає, думав я; по тому мене вже ніхто не шукав.

Через місяць, коли знову опівночі покликали до палацу, паша жваво крокував кімнатою. А коли я почув, як він, легко дихаючи, комусь голосно вичитує, то відчув справжній тріумф. Паша побачив мене й щиро зрадів, він повідомив про своє одужання і сказав, що я гарний фахівець, і поцікавився, чого я хочу від нього? Я знав, що так легко він мене не звільнить і не спровадить додому. Тому я почав скаржитися на в'язницю й жахливі умови в камері. Додав, що хотів би допомагати йому, вивчаючи астрономію, медицину, тобто науку, скаржився на те, що тяжкі роботи даремно виснажують мене, натомість в іншому міг би бути значно кориснішим. Не знаю, наскільки уважно він мене слухав. Більшу ж частину грошей, якими він мене винагородив, забрали охоронці.

За тиждень прийшов прислужник-кахія, довго вмовляв мене не тікати, а потім зняв кайдани. Мене продовжували водити на роботи, та наглядачі стали більш поблажливими. А коли прислужник через три дні приніс мені одяг, я зрозумів, що паша став моїм покровителем.

Уночі мене знову кликали до різних маєтків. Я готував ліки старим піратам, що страждали від ревматизму, молодим солдатам, котрі скаржилися на печію. Пускав кров алергікам, які стогнали від мігрені. Якось я напоїв своїми сиропами сина-заїку одного з прислужників, і через тиждень той почав розмовляти, навіть прочитав мені вірша.

Так минула зима. А навесні я дізнався, що паша, який вже декілька місяців не звертався до мене, з флотом вирушив у Середземномор'я. Впродовж спекотних літніх днів знайомі, зважаючи на мої митарства та нарікання на долю, розраджували мене, зауважуючи, що я маю непоганий заробіток завдяки лікарській практиці. А один із колишніх рабів, який багато років тому перейшов у мусульманство та одружився з місцевою, радив мені тікати. Невільника, від якого є користь, вони ніколи не відпустять на батьківщину, годуватимуть відмовками, як це було зі мною. Тож я зрозумів, що, прийнявши мусульманську віру, я отримую удавану свободу. Почала закрадатися підозра, що невільник своєю розмовою, можливо, провокує мене на одкровення, тому я сказав, що не маю жодного наміру тікати. Насправді ж намір у мене був, не вистачало сміливості. Всіх втікачів перехоплювали, щойно вони відходили на невелику відстань, їх жорстоко били, а потім у своїй камері мені доводилося лікувати цих безталанних.

Під осінь паша повернувся із походу. Гарматними пострілами він вітав падишаха, хотів улаштувати місту свято, як минулого разу, та з усього було зрозуміло, що тепер він повертався ні з чим. До в'язниці прибуло лише декілька бранців. Пізніше ми дізналися, що венеціанці спалили шість кораблів. Я шукав можливості зустрітися з полоненими, плекаючи надію дізнатись щось про батьківщину. Переважно серед новобранців-рабів були іспанці: мовчазні грубаси, залякані до смерті. їхні балачки зводились до благань про їжу та одяг. Лише на одному я зупинив свій погляд: він втратив руку, та не надію. Полонений розповідав, що одному з його дідів довелося переживати подібні випробування, та коли він врятувався, то однією рукою написав пригодницький роман, відтак цей теж плекав надію щось написати, коли все скінчиться, подібні думки додавали йому снаги до життя. Я згадував цього бранця, який, щоб жити, почав писати романи, тоді як іспанець хотів жити, щоб писати. Через деякий час у в'язниці спалахнуло інфекційне захворювання, яке забрало життя чи не половини бранців, мене врятували гроші, які я не скупився давати церберам, щоб сховали мене в окремій хижці.

Тих, що вижили, знову потягли на роботи. Я нікуди не ходив. Увечері мені розповідали, що водили їх аж углиб Золотого Рогу, і там вони виконували підсобні роботи у столярів, кравців, фарбувальників та інших майстрів, які будували з картону кораблі, фортеці та вежі. Потім ми дізналися, що паша женить свого сина на дочці головного візира і готується до пишного весілля.

Якось одного ранку мене знову покликали до паші. Я боявся, що напади астми відновилися. Паша, як сказали, був зайнятий, і мене посадили в кімнаті чекати. За декілька хвилин двері навпроти прочинилися і до кімнати зайшов незнайомець, старший мене на п'ять-шість років, я тільки глянув на нього й остовпів, мене пробрав жах!

Розділ 2

Чоловік був надзвичайно на мене схожий. «Це був я!» — перше, про що я зміг подумати. Складалося враження, що я потрапив у чужу гру, і мене вводять через двері навпроти й кажуть: поглянь, ти маєш робити так, рухати руками ось так, а той інший, що сидить у кімнаті, мав дивитися на тебе саме так! Коли наші очі зустрілися, ми привіталися. Хоча я не побачив на його обличчі й натяку здивування. Відтак я вирішив, що незнайомець не надто схожий на мене, як здавалося спочатку. У нього була борода, я ж, зізнаюся, дещо призабув свій власний вигляд. Він сів навпроти, і тільки зараз до мене дійшло, що я вже більше року не зазирав у дзеркало.

Через деякий час відчинились двері, через які ввійшов я, і незнайомця покликали. Чекаючи, я прийшов до висновку, що це не просто майстерно спланований жарт, а результат моєї нездорової уяви. Не дарма останнім часом я все частіше почав бачити якісь незрозумілі, химерні речі. Мене не залишали дивні марення, схожі на втішну казку, ніби я повертаюся додому, всі мене зустрічають, потім раптом усе зникає, і я опиняюсь у своїй каюті на кораблі, прокинувшись від сну. Навіть пережите сьогодні мені здалося теж однією з тих казок, яка, втім, змогла реалізуватися; щойно я про це подумав, як двері широко розчинилися і мене покликали до зали.

Паша стояв дещо позаду чоловіка, що так був на мене схожий. Він наказав поцілувати поли одягу незнайомця і запитав, як справи, я почав було скаржитися на жахливі умови камери, говорити про те, що хочу повернутися додому, та він навіть слухати не став. Паша пам'ятав, що я дещо розумію в астрономії, інженерії, вивчав науки, його цікавило, чи розуміюсь я на порохівницях та піротехніці. Я не роздумуючи сказав, що так, хоча з погляду, яким паша обмінявся із незнайомцем, я зрозумів, що мені готують пастку.

Паша говорив про весілля, яке мало бути несхожим на жодне попереднє, він говорив, що планує влаштувати нечуваний феєрверк. Паша розповів, що в урочистостях з нагоди народження султана вони влаштовували феєрверкове видовище, за технічну частину якого відповідав уже померлий мальтієць-піротехнік, а допомагав йому цей, схожий на мене чоловік, якого паша назвав просто Ходжа. [9] І як здалося паші, я міг би допомагати Ходжі, який, звісно, дещо петрав у цих справах. Ми, як висловився паша, доповнили б одне одного! А якщо ми влаштуємо незабутній феєрверк, він пообіцяв нас щедро винагородити. Мені здалося, що саме зараз доречно просити як винагороду повернення на батьківщину. Та паша запитав, чи бував я з жінками після того, як потрапив у полон, а коли почув відповідь, сказав, що свобода без жінок — не свобода. Він говорив подібно до охоронців, я ж, мабуть, мав недолугий вигляд, бо він розреготався. Потім повернувся до мого двійника, якого величав «Ходжею», і сказав, що вся відповідальність лягає на його плечі. Ми вийшли.