Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗

Під ними ж, як вої, що тільки ждуть загаду і одразу, коли пролунає клич, рушать уперед, – стояли, переплітаючись гіллям, вростали в землю корінням дуби й берези, ясені й осокори, а де болота – вільшина.

Були дні, коли по вершинах сосон угорі пробігав легіт, все дужче й дужче починали дзвеніти їхні стовбури, і тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипіла, рвалась із землі.

Тоді над лісом, як вали в морі, котились важкі, чорні хмари, вони чіплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорній імлі з хмар починали бити блискавки – вціляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, ніби прощаючись із життям, падали, валились на землю.

Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лісі було тихо, ніщо не порушувало його спокою й величі, вряди-годи тільки десь сумно жалілись горлиці, каркав ворон, та ще в ярах, які перерізували ліс, дзвеніли шумні потоки.

Проте не до цих шумів і звуків дослухався Ант. М’яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав під деревами, обережно розриваючи гілля всипаної червоними ягодами шипшини, він слухав, чи не почує десь рику оленя.

Раз він натрапив на цілий табун вепрів, що спали в яру над потоком, сполошив їх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цілим стовпищем цих хижих звірів було небезпечно.

Потім Ант пройшов зовсім близько від барлога ведмедя – і з ведмедем він зустрічатись у цей час віч-на-віч не хотів; нехай лягає спати. Ант зустрінеться з ним, коли все навкруг вкриють сніги.

А потім він хоч і не чув рику, але натрапив і на оленячий слід… Їх було два, це Ант побачив по сліду копит. Олені провели тут усю ніч, що видно було по розбитій землі, вони пішли звідси зовсім недавно, бо скрізь на траві ще лежала роса, а там, де проходили олені, вона була збита.

Ант рушив по сліду оленів. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бігли широким кроком, далі пішли спокійніше, один за одним, часто зупиняючись і обгризаючи молоді пагінці на берізках і грушах, а в зелених долинках ласували свіжою травою.

Пізніше, коли сонце піднялось високо над лісом, роса опала, трава просохла і стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очі боліли, слухав так, що аж дзвеніло у вухах, втрачав слід, знову знаходив його, знову втрачав.

Проминуло, мабуть, багато часу, і далеко зайшов Ант, бо помітив, що ліс рідшає, сонце опинилося в нього за спиною.

Але в цей час він ще раз піймав слід оленів – вони тільки-тільки пройшли березняком, вільшиною по болоту і йшли спокійно рядком.

Ант вийшов на узлісся, став під деревом, щоб його не помітили олені, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високі могили, де було надзвичайно тихо, тільки цокотіли й цокотіли коники.

І тоді сталось те, чого Ант не міг ждати, – серед одноманітного стрекотання коників почувся пронизливий свист, і раптом гостра стріла впилася в груди старійшини Анта.

3

Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пішов з луком у лівій руці в’ялими травами, якийсь час крокував по узліссю, а там і зник між стовбурами дерев.

Тоді Микула з Вістою, взявши корчажець із жаром, також пішли до лісу, де треба було випалювати пеньки, а в городищі залишилась тільки Малуша.

Коли ж увечері, чорні від диму й дуже стомлені, Микула з Вістою повернулись з лісу, батька не було.

– Забарився старійшина, – сказав Микула. – Певне, далеко зайшов.

І коли стемніло, Микула кілька разів виходив у двір, прислухався, але ні увечері, ні за всю довгу ніч кроків батька біля хижі не було чути. Не з’явився Ант і наступного дня, й ще однієї ночі.

Тоді, аж на третій день, Микула кинувся по Любечу: рід розповзся, кожен живе нарізно, а все ж Ант – старійшина: коли приїжджає хто від князя – він веде з тим мову, коли ставиться дань – йому належить перше слово… Микула не помилився: і брат Бразд, і брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два дні тому пішов до лісу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати і ще кілька любечан з ними засідлали коней, поїхали слідом Анта, довго никали в лісі; нічого там не знайшовши, виїхали в поле.

Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях.

Проминули день і ніч, ще один день і нова ніч, але Ант не приходив до пам’яті; весь у вогні, лежав на помості, з грудей його виривались хрипи й свист, часом він заходився від кашлю, простягав перед собою руки.

Микула й Віста не відходили від батька, перевертали старійшину, піднімали вище на соломі його голову, напували.

Уранці й надвечір невелика родина сідала навкруг вогнища. Віста наливала в миски страви, клала дерев’яні ложки. Їжа в них була одноманітна, убога – юшка з в’яленої риби з прісними коржами, спеченими на каміннях вогнища, сочиво з гороху або квасолі, іноді ціж із ситою [9]. Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрібні шматочки коржа у вогонь. Принишклі Віста й Малуша дивились, як вогняні язики обгортають і поглинають жертву, потім починали їсти. Тільки батько Ант нічого не їв, лише зрідка ковтав воду. Дивно було, як тільки живе старійшина.

Пізньої ночі Микула сидів біля вогнища і думав. Віста і Малуша вже спали. У вогнищі потріскувало й сичало мокре коріння, неначе там хтось сидів і важко дихав. Звуки долітали і з-за стін хижі. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, іншим разом чувся безугавний, страхітливий легіт, іноді біля самого порога лунали дивні кроки – не людини і не коня…

Але Микулу ці звуки й шуми не дивували й не лякали. Він, як і всі його предки, що споконвіку жили над Дніпром, вірив у те, що на світі є боги добрі і боги злі, що людина може жертвою купити у добрих богів щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.

Дослухаючись до звуків і шумів ночі, він пізнавав за дверима кроки домовика, що має цапині копита, на вітах дерев плакали, як малі діти, нави, на даху реготались диви, а під вогнищем у землянці ворушились чури – душі предків.

Там, на високій могилі з кам’яним пам’ятником колишньому старійшині їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях.

І раптом він почув тихий голос батька Анта:

– Микуло!

Він аж здригнувся, бо ніяк не сподівався, що батько Ант може подати голос. Схопився і одним кроком опинився біля помосту.

Батько Ант дивився на нього таким поглядом, ніби хотів переконатись, чи справді то син стоїть перед ним.

– Микуло!

– Це я, батьку Ант! Що треба?

Старійшина сказав:

– Нічого… Чи готові сани?

– Сани?

– Так, так, вони мусять стояти за порогом… Подивись…

Микула зрозумів і жахнувся батькових слів. Сани! Отже, він збирався у далеку дорогу – до пращурів.

– Сани готові, – сказав Микула.

– То й добре, – промовив Ант. – Я вже буду їхати. Він на мить замовк, одкинув голову і довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим… Потім сп’явся на руки, провів очима по землянці й помосту, де спали Віста і Малуша.

– Тут нікого немає? – запитав Ант.

– Ні, батьку Ант, тут нікого немає, – швидко відповів Микула, думаючи, що старійшина знову втрачає свідомість.

Батько Ант сидів на помості, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього бліде й суворе, очі чисті, він навіть не хрипів, не кашляв, був лише неспокійний.

– За порогом хтось стоїть, – сказав він.

– Ні, батьку, – відповів Микула, – там нікого немає.

– Не говори, – перебив його Ант. – Я знаю… Вони стоять, ждуть. Іди ближче. Слухай, Микуло…

Він замислився, ніби пригадував щось.