Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗
— Яка відважна думка… Тільки непокірлива душа могла породити такий образ! — казали вони.
— Мабуть, справжнє поетичне натхнення не зважає ні на бога, ні на закони! — вигукував Какитай.
Палкі розмови не припинялися до самісінького вечора, Тільки на вечірній чай молоді акини знову зійшлися в кімнаті Абая.
Саме в цей час з’явився і Акилбай. Він жив уже на окремому зимовищі в урочищі Міали, біля селища жатаків, у півдня переходу від Акшоки, але часто приїздив до батька. Привітавшись, Акилбай сів біля молоді. Абай спитав, що чути, чи все спокійно в аулах і на рівнині.
Акилбай, як завжди не кваплячись, звичайним монотонним голосом передав звістку, яка всіх вразила:
— Та ні, не все. Сьогодні ранком цілий гурт невідомих ворогів напав на випас Такежана-ага біля Шолпан. Усіх до одного коней забрали.
З усіх боків на нього посипались запитання:
— Коли?
— Звідки?
— Весь табун зайняли?
Чай лишився недопитий. Айгерім і Зліха, що сиділи біля самовара за низьким круглим столом, теж присунулись до Акилбая. Жигіти нахмурились. Тривожне почуття охопило всіх.
Акилбай, як завжди повільно і не кваплячись, розповів про все, що знав: напад стався ранком, у нападі брало участь з півсотні людей, понад двадцять табунників дістали тяжких травм, навіть Азимбая підняли на снігу непритомним, з табуна у вісімсот коней на випасі не залишилося жодної шкапини. Сам Акилбай перебував під час нападу в курені такежанівських табунників; він заночував там по дорозі в Акшоки, і його конем, єдиним, що вцілів у цьому розгромі, скористалися, щоб послати по допомогу. Менше за інших потерпілий табунник поскакав до найближчого аулу і пригнав звідти трьох коней. Через це Акилбай і прибув у Акшоки так пізно.
— Ну, а ти ж що робив, коли на вигоні точився бій? — запитав Абай.
Акилбай почав щось мимрити. Нарешті з’ясувалося, що ще ранком Азимбай, збираючись до табунів, запропонував поїхати з ним. Акилбай відмовився не стільки через лінощі, скільки через свою пристрасть до гарячого кавардака — звичайної страви табунників у польовому таборі. Помітивши, що кухарчук саме почав підсмажувати в казані м’ясо, Акилбай вирішив за краще залишитися в курені, ніж мерзнути на вигоні.
Незважаючи на тривогу, яку викликало повідомлення Акилбая, молодь не змогла вдержатися від сміху.
— А як же ти довідався, що на табун напали? — спитав Єрбол.
— Коли я взявся за кавардак, кухарчук вийшов з куреня, але зразу ж повернувся й каже: «На землі шум, на небі шум. Чи не вовки часом напали на косяк? Чи Азимбай здумав ганятися за дикими жеребцями? Стільки снігу підняли! Просто як пурга!» Я хотів вийти глянути, але побоявся, що кавардак захолоне,— дуже вже добрий він вийшов! Із стегна лошати… і порізаний гарно — дрібними шматочками… так у салі й плаває!
На повновидому обличчі Акилбая відбилося таке вдоволення, що Дармен зайшовся реготом. Засміявся і Магаш:
— Ну, звісно! Куди ж вам було квапитися? Мусить же людина доїсти кавардак! Пізнаю нашого Акила-ага!
Тепер зареготали й інші: всі знали безтурботний і лінивий характер Акилбая. Акилбай, не звертаючи уваги на сміх, вів далі свою неквапливу розповідь:
— Кухарчук щоразу виглядав з куреня, мабуть, йому не терпілося довідатись, що там діється. Довелося послати його глянути. Він повернувся з шаленим криком: «Акил-ага, наскочили вороги, забирають коней! На вигоні бійка! — кричить.— Табун уже біля гір Шолпан… Що робити?»
Абай уважно глянув на нього і спитав:
— Ну, і що ти зробив?
— Сіли на коня і кинулися наздоганяти? — нетерпляче підказав Магаш.
Акилбай одверто відповів:
— Ні. Продовжував їсти кавардак. Я чекав кого-небудь з новинами.
Абай, втративши терпець, грізно гримнув на нього:
— Подумай, що ти там верзеш? Отямся!
— Не можу ж я брехати, Абай-ага. Не погнався я за ними!
— Чому? Хіба ти не мужчина?
— Якщо казати правду, я полінувався…
Вибух реготу перебив його. Проте Акилбай, не ніяковіючи, з дивовижною щирістю розповідав далі:
— Косяки вже встигли вигнати за Шолпан, а снігу в степу навалило по коліно. Як же мені гнатися за ними? Раніше, ніж в брали, я їх не наздожену, куди ж скакати в таку далечінь? Та ще в зимовому незручному одязі? Це просто кара! Та й що я зроблю сам? Тільки благати та просити… І взагалі — навіщо мені бути звитяжним воякою і перемагати в боях?
Акилбай говорив, що думав, одверто, не турбуючись про те, як сприймуть його слова, не звертаючи уваги на сміх слухачів. Магаш і Какитай перші облишили сміятися: обидва вони були прикро вражені вчинком брата, чесного, але наївного, який своєю нехитрістю й одвертістю поставив себе в таке безглузде становище. До того ж, помітивши, як змінився на виду Абай, вони з побоюванням чекали, що той суворо присоромить сина. Але Абай з несподіваною цікавістю втупив очі у нього, неначе розглядаючи його з подивом, і раптом щиро розсміявся:
— Коли б почув твою розповідь хтось чужий! Обов’язково сказав би: ось де справжній телепень! І правильно сказав би… Дивись, Акилбай, піде тепер гуляти по степу примовка: «Коли один з онуків Кунанбая бився з ворогами, другий сидів у курені, наминаючи кавардак!» Ну, гаразд, а ти хоча б довідався, хто ж пограбував твого дядька?
— Кажуть, попереду нападаючих бачили Абилгази і Базарали.
— Базарали? — перепитав Абай, швидко глянувши на сина.— Чому ж ти одразу не сказав?
Усе збудження його відразу зникло. Притихла й молодь, тривожно перезираючись. Абай якийсь час мовчав, насупивши брови.
— От до чого довело людей насильство Такежана! — сказав він, неначе міркуючи вголос. Потім підвів голову і обвів поглядом жигітів.— Ну, що ви скажете про такий напад?
Молоді друзі Абая мовчали, не знаючи, що відповісти. Видно було, що вони самі хочуть спитати його про це.
— Такого в Тобикти ще ніхто не чинив,— сказав він.— Це багато що означає. Це подвиг гніву. І, правду кажучи, законного гніву. Наслідки будуть, звичайно, тяжкі. Надовго затягнуться. Важко й угадати, чим усе це закінчиться. Але гідність людини пізнається не тільки завершенням справи, але й початком її. Ви чули, що Базарали поклявся помститися Такежанові за пограбування бідних жигитеків Шуйгінсу? От він і виконав свою клятву. Видно, люди не можуть більше терпіти насильства. Кунанбаївці зовсім бога забули. Як же не ринутися тут у бій? Нехай сьогодні він не дасть ще полегшення народові, але він немовби говорить: «Ось шлях боротьби, тільки так у наш час можна розраховуватися з кривдниками!»
І Абай замовк у роздумі.
Єрбол, що слухав його з напруженою увагою, тихо сказав:
— Такого ми ще не чули, Абай…
Решта мовчали, здавалося, вони не зовсім зрозуміли Абая. Тільки на обличчі Дармена відбилося повне схвалення його слів, і Абай продовжував, звертаючись до нього:
— Ось що мене ще вразило зараз. З яким задоволенням читаєш у російських книгах про мужню боротьбу сміливих людей проти насильників, проти цілого суспільства! Я часто запитував себе: чи була у нашому степу така боротьба, чи можлива вона тепер? Хто провадив її за старих часів і хто в наші дні зміг би її провадити? І завжди відповідав собі: Базарали. І вдача його, і думки, і діла показують, що він може бути таким борцем за справедливість. А коли я почув про його клятву на Шуйгінсу, я всі дні в душі сподівався, що він щось зробить. І, чекаючи на це, захопився «Вадимом», почав оспівувати його діла. І дивіться, виявляється, Вадим і Базарали — брати! Ідуть одним шляхом відплати, помсти.
закінчив Абай, несподівано перейшовши на вірші-імпровізацію, і знову поринув у роздум.
Незабаром стало відомо, що повітовий начальник викликав Кунту в місто. Повідомив про це Шубар, який спинився переночувати в Акшоки, по дорозі в Семипалатинськ, куди він їхав з доручення Такежана. Він докладно розповів усі новини: іргизбаї зажадали відставки Кунту, той погодився передати посаду Оспанові. Шубар розповів і про те, що Кунту давно вже підготував про всяк випадок присуд старшин Чингіської волості, що дозволяв йому перевестися в Мукурську волость разом з п’ятдесятьма сім’ями роду Бокенші. Він заручився також письмовою згодою мукурського волосного, скріпленою печаткою. Тепер Кунту вирішив використати свої документи. Отже, волосний, який обіцяв Базарали допомогу, сам утік, рятуючи свою шкуру.
