Анна Киевская - Дефорж Режин (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Рауль вискочив, мов дикий кіт, зі сховку й повалив Ірину на мох, затиснувши їй долонею рота.
— Не кричи, кізонько… Перестань тремтіти… Це я, я не хочу зробити тобі нічого поганого… Не пручайся… Віддайся мені… В тебе така ніжна шкіра, ну ж бо, розведи ніжки… Ти знала навіщо йшла за мною… Ох, шельмо!.. Тобі теж цього хотілося, ти вся спітніла… Розкрийся… Ох, як хороше… як хороше… Ти не шкодуєш, що прийшла?.. Ох!..
Рауль завмер на податливому й тремтливому тілі Ірини. Захекавшись, він сповз із неї й ліг горілиць, утупившись очима в темряву ночі, а Ірина тим часом повільно випросталася, засліплена сяйвом утіхи. Вони довго лежали, не ворушачись.
— Ваша вельможносте…
— Геть звідси!.. І нікому, чуєш — нікому не розповідай, що сталося між нами. Коли знов захочу тебе — подам знак… Чого чекаєш?.. Геть звідси!..
Ірина приголомшено схопилася на ноги, машинально поправила на собі одяг, волосся, вийшла з пітьми, що разом з лісом зберігала її таємницю, і, згорбившись, наче стара баба, поплентала до річки.
Розділ дев’ятнадцятий
ХРЕЩЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМОВОГО Й МАТІЛЬДИНОГО СИНА
Анна й Матільда зустрілися радо, щасливі показати одна одній своїх синів. Вільгельм, побачивши королеву, виказав таку бурхливу радість, що декому вона могла видатися навіть недоречною.
На церемонію хрещення у соборі Руана всі міста герцогства прислали представників в особі своїх володарів або єпископів. Вузькі вулички не могли вмістити численних кортежів та тисяч роззяв, які товпилися в них на дорозі. Нормандці зустріли приїзд королеви оплесками, і це зворушило Вільгельма. Від своїх розвідників він знав усе про воєнні приготування Генріха та про його войовничі наміри. Однак Вільгельм не ототожнював королеву з королем і вважав своїм обов’язком поводитись, як відданий васал. Якщо його володар підніме проти нього зброю, Вільгельм захищатиметься, але першим у наступ у жодному разі не піде. До того ж тепер у нього свято; от пізніше, як виникне потреба, він вирушить на війну.
Присутність Рауля де Крепі в королевиному почті Вільгельм сприйняв не без роздратування. Проте він зустрів графа як годилося, бо той мав намір з часом віддати свого другого сина Сімона, який щойно народився, на рицарське виховання до нормандського двору. Граф був надто сильний вельможа, і герцог не важився цуратись його.
Вони вирішили на честь королеви Франції схрестити списи на турнірі. Нормандський двір поїхав святкувати до Фекана.
На високій горі, де звичайно була монастирська кошара, щойно розбили арену і спорудили довкола неї примістки. Одну з них відвели для знатних дам. Ця примістка мала широкий навіс, що захищав їх від пекучого сонця й дощу; її прикрасили розкішними вишитими полотнищами та килимами і розставили на ній сидіння з подушками. Під огорожею, якою були обнесені примістки, повсідався простолюд. По арені сюди-туди бігали судді, розпорядники, герольди та служники, перевіряючи, чи все в порядку, чи кожен сидить на своєму місці.
Приїзд королеви Франції, герцогині Нормандії та королеви Шотландії присутні зустріли оплесками. Жінки посідали одна біля одної в товаристві графинь Фландрії, Валуа, Санса й Шартра, матері герцога та багатьох інших знатних дам. На тлі яскравих жіночих суконь, прикрас примісток та корогов небесна блакить і зелень трави на моріжку здавалися ще яскравішими.
Появу рицарів у супроводі зброєносців зустріли гучні сурми. Розкішно вдягнені й добре озброєні, рицарі посувалися неквапно, з поважним і величним виглядом. Сидячи на білому коні, вирядженому в кольори Нормандії, Вільгельм, із шоломом під пахвою, в червоній туніці, що тісно обтягувала в поясі кольчугу, вклонився перед почесною трибуною. Він опустив списа перед Анною, вона, всміхнувшись, почепила йому на спис голубу вуалеву стрічку, потім він схилив списа перед Матільдою, і та прив’язала до нього червону стрічку. Натовп загомонів. Герцог зробив чвалом коло на арені, високо тримаючи списа, на якому тріпотіли стрічки його почесної гості та дружини.
Хоч Рауль де Крепі й знав, як і кожен тут, що королева дала згоду, аби герцог Нормандський був її вірним рицарем, ця сцена його роздратувала. Він сподівався, що Вільгельм змагатиметься тільки під кольорами своєї дружини. Сидячи на гарному вороному коневі в чорній із золотом, як і одяг у графа, збруї, Рауль теж під’їхав до примісток із піднятим заборолом. Ірина, що сиділа позад своєї господині, насилу стримала крик. Рауль вклонився королеві й герцогині, які також ледь помітно кивнули йому головою. Потім він схилив списа перед матір’ю того, кого мав тепер за суперника. На арені запала глибока тиша, яку порушувало тільки басування коней. У графовому вчинку була певна образа для герцога, і про це здогадалися всі: не міг же Вільгельм перемогти того, хто змагатиметься під кольорами його матері. Однак Арлетта, відколи герцог Роберт з-поміж усіх жінок герцогства обрав собі за коханку саме її, звикла долати всілякі перешкоди й була не з тих, хто так просто розгублюється. Вона вдячно всміхнулася графові й промовила голосно, щоб чули всі:
— Ваша вельможносте, я вам щиро вдячна, що ви виявили мені таку честь. Це мене вельми зворушило, і я, запевняю вас, цього не забуду. Але, графе, ваша великодушність збила вас із пантелику. Ті часи, коли я могла дозволити комусь із рицарів, хоч би який заповзятливий був він, носити мої кольори, вже минули. У мене вже посивіло волосся, я вже маю онука. А тут стільки молодих жінок, які раді були б дати вам свій прапор. Ось, приміром, графиня Валуа…
Це був наказ світської дами: граф не міг ухилитися від нього, не образивши свою дружину й матір господаря. З люттю в серці, але з усмішкою на губах Рауль де Крепі низько вклонився Арлетті Контевільській, підняв списа й схилив його перед Аделаїдою Валуа. Та відв’язала бантика від свого рукава й, похмуро зиркнувши, почепила його на спис.
Обидва супротивники відступили під високі полотняні навіси, пофарбовані в їхні кольори, звільнивши місце рицарям, які вийшли на парад перед трибунами, перше ніж за сигналом сурм вишикуватися за натягнутими вірьовками. Коли арену заповнили рицарі та зброєносці, що тримали в руках мечі вістрям униз і кийки, герольд, закликавши присутніх до тиші, проголосив:
— Вельмишановні і всемогутні володарі, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, будь ласка, піднесіть усі вгору до святих свою правицю і разом, перше ніж розпочати гру, покляніться й присягніть своєю плоттю і честю, що ніхто з вас під час турніру не вдарить навмисне один одного списом ні нижче пояса, ні будь-куди інде, нікого не штовхне й не смикне до себе. З другого боку, якщо випадком у когось із голови впаде шолом, то ніхто не зачепить його доти, доки господар знову надягне й прив’яже свій шолом. Якщо ви навмисне порушите це правило, то вас покарають позбавленням обладунку та бойового коня й не допустять до наступного турніру. Тож гідно дотримуйтеся скрізь і в усьому приписів, а то панове судді беззастережно покарають порушника. Отже, покляніться й присягніть своєю плоттю й честю…
— Присягаємо! Присягаємо! — загорлав натовп учасників турніру.
Четверо суддів на помості теж закивали головами. За командою найстаршого в них розпорядник тричі крикнув:
— Рубайте вірьовки й вступайте в бій!
Служники бійців хором вйокнули й закричали вслід за своїми господарями, що вступили в поєдинки.
Змагання було жорстоке. Невдовзі зчинився оглушливий гамір, над ареною здійнявся міцний дух потолоченої трави, збитої копитами землі, кізяків та людського й кінського поту, а відтак і прісний, солодкавий запах крові. Правда, поки що поранення були легкі, хоча й численні. Важко було збагнути, хто в цьому рукопашному бою перемагає. Незабаром усе перемішалось, і з поля бою виносили дедалі більше поранених.
Один учасник турніру в звичайній кольчузі, що сидів на норовистому коні без збруї, привернув до себе увагу світських дам, суддів та глядачів своєю рицарською спритністю й бійцівською хоробрістю. Незабаром на арені лишилося тільки шість учасників турніру, серед них і той, який викликав захоплення в натовпу.
