Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер (книги без сокращений txt) 📗
Розділ чотирнадцятий
Оповідь мірошника
Кок Бейтман, мірошник Клеркенвельского жіночого монастиря, стояв на колінах у правому трансепті церкви Гроба Господнього. Він щойно доправив два. надцять мішків із борошном парафіяльному священикові цієї церкви: той погодився виступити у ролі третейського судді у суперечці мірошника з судовим приставом через ту частину Фліту, яка пробігла між ними. Судовий пристав, зі свого боку, презентував йому мастифа, позаяк священик поскаржився на горлодерів і чоловіків у масках, які зліталися до Ньюгейтської в'язниці, наче їм там медом помазали.
Млин на березі Фліту стояв менш ніж на милю від міських воріт, і Кок Бейтман часто заганяв свій візок за стіни. Для нього це було місто джерел і річок. Він із часом так звик до звуків води, яка біжить під колесами його млина, що вони дорівнювалися для нього звукам світу. Він лягав спати під плескіт води, а коли прокидався, ЇЇ музика продовжувала грати у його вухах. Отже, він був добре знайомий із різким, квапливим звуком Фліту й старанно та навмисно порівнював його з іншими річками міста. Він упізнавав ніжний плескіт Фалькона, що шелестів крізь очерет; нервовий і легко збудливий Вестбурн, потайні джерела якого відправляли у мандри конкуруючі потоки; повільний і важкий Тайберн, який вився крізь болота; легкий Уолбрук, що ковзав по каменях і гальці; і сам Фліт, сильна та швидка центральна течія якого бігла, наче зітхаючи, крізь місто. І звичайно ж, залишалася ще й Темза — велична, багатоголоса, однієї миті — темна й бурхлива маса, а іншої — мерехтлива смуга світла.
Чи- саме цю річку було зображено у вітражі з деревом Євсеєвим, що над північним нефом, розписана мідянкою, на чиєму березі стояв, піднявши руки, святий Еркенвальд? [80] Священик наполягав, аби Кок Бейтман неодмінно помилувався цим щойно встановленим шедевром роботи Жанкіна Глазьєра, який жив у Кріпплгейті.
— Чи пам'ятаєш ти, — спитав він тоді мірошника, — ту сліпучу зірку три роки тому, яка незмінно підіймалася на північному заході?
— Велику палаючу штуку? Так, дуже добре пам'ятаю. Вона зменшувалась, аж поки не стала маленькою, наче горішок.
— Так ось, ця зірка є у вітражі!
Там вона і була і палала на склі, де Річард II стояв на колінах перед фігурою Івана Хрестителя. Поміж них завивалися гілки дерева Євсеєвого; на центральному стеблі, який виходив із тіла сплячого Євсея, у порядку зростання розміщувалися Давид і Соломон, Пречиста Діва й Icyc розіп'ятий, а над ними було зображено Ісуса у славі. Після меси, для освячення вітражу, двоє молодих братів, які зрослись у голінковій кістці, дуже мило проспівали гімн на честь Діви Марії — Mater salutaris.
Кока Бейтмана особливо цікавила фігура короля: він був загорнений у червоно-білу мантію, а на голові в нього красувалася велика золотава корона. Мірошник колись бачив короля зблизька — коли Річард обідав із абатом монастиря госпітальєрів у Клеркенвелі, в таверні «У святого Івана». Король приїхав туди під великим золотим балдахіном, аби відсвяткувати відновлення великої зали монастиря, спаленої Уотом Тайлером та його армією халамидників. Мірошник тоді ще помітив, як король поводиться — неначе тільки-но зійшов зі сторінок Псалтиря. На ньому був такий одяг, який зазвичай називають мантія, і вона сягала його колін; вона була багряного кольору, а прикрашали її геральдичні лілії, вишиті перлинами. Горностаєве шапку короля було оздоблено золотими літерами, а на ногах у нього були черевики з білої шкіри, що кріпилися срібними ланцюжками до шовкових панчох, що на колінах. Навіть коли з ним привіталися братерським поцілунком, він залишився байдужим. Його мовчання, схоже, вимагало мовчання й від інших, тому церемонія пройшла, як і очікувалося, в абсолютній тиші. Складалося враження, ніби сам час зупинився. Коку Бейтману здавалося, що Річард не молодий, але й не старий, а щось на кшталт однолітка із цим світом. І у вітражі він начебто залишився таким самим; через п'ять століть, через проміжок часу, уявити який не зможе ніхто з нині живих, він усе ще стоятиме на колінах, стриманий і шанобливий.
Коку Бейтману було важко зрозуміти нинішні труднощі короля. Як цей зразок священного порядку може зазнавати бід і змін? Мірошник, як і всі інші, добре знав новину про скрутне становище Річарда. Тільки п'ять днів тому Річард здався на милість Генріха Болінґброка. Слова Генріха вже розійшлися вулицями й тавернами Лондона: «Мілорде, я прийшов раніше, ніж ви очікували, і я скажу вам, чому так сталося. Кажуть, що ви занадто суворо правили своїми людьми, і вони незадово-лені. Якщо Господь буде не проти, я допоможу вам правити краще». Відповідь короля також знали всі: «Якщо це втішить вас, мій справедливий кузене, то втішить і нас»/ Утім, деякі чутки додавали до цієї розмови певні деталі. Річард нібито повернувся до герцога Глостерського і сказав: «Бачу я кінець днів своїх».
Король зовсім не був популярним у Лондоні. Достатньо зазначити, що платформу, на якій перевозили його портрет під час параду на честь літнього сонцестояння, освистали. За два роки до того він видав наказ, аби податок на- вовну й шкіру виплачували впродовж усього життя, а ще — кинув до в'язниці шерифа за те, що той погано виконував свої обов'язки. Ходили також чутки, ніби він мав намір ввести нові податки на купців, аби дістати грошей на військові кампанії в Ірландії та Шотландії. Саме в Ірландії він перебував, коли стався теперішній бунт Генріха на півночі Англії. Король ставав усе більш автократичним. Серед його підданих ширилися чутки про те, що він збудував собі трон у Вестмінстер-Холі, «де він сидів після обіду й до самісінької вечерні, ні з ким не розмовляючи, але не зводячи очей із присутніх. І коли він на когось дивився, той, незалежно від його статків чи положення в суспільстві, мав негайно опуститися на коліна».
Утім, Кок Бейтман неодноразово захищав короля. Натура його була схильною до благоговіння й цікавості, і він багато думав про велич. Саме таке благоговіння переповнювало його, коли він дивився у нічне небо та його сфери, що обертаються. Він став на коліна перед Євсеєвим деревом і почав молитися: Beata viscera Mariae Virginis. Благословенним будь лоно Діви Марії. Quae portaverunt aeterni Patrius Filium. Але тут його відволікла заблудла думка: «Яке виносило Сина Одвічного Отця», — як це лоно Діви могло умістити в собі самого Господа? Як Діва могла виношувати божественність? Як та могла ховатись у плоті людській?
Дочка мірошника Джоанна нещодавно народила позашлюбну дитину, і він звернувся до сестри Клариси із проханням порадити Джоанні, що ж робити далі. Молода черниця на сьогодні стала найважливішим джерелом авторитету в монастирі, багато в чому завдяки збентеженню дами Агнеси де Мордон, і до Клариси навіть приходили делегації городян із проханням дати раду їх цивільним справам. Абатиса відіслала петицію до єпископа Лондонського Роберта Брейброка, благаючи — чи, скоріше, вимагаючи, — щоб сестру Кларису відіслали до іншого релігійного закладу, де вона викличе не більш як «plus petits dissensions»; [81] але єпископ досі не виніс остаточного рішення з цього питання. Він, схоже, був дуже схильний підтримати цю черницю. Утім, задля того щоб навчити її покорі, дама Агнеса наполягла, щоб Клариса продовжувала виконувати певні принизливі господарські завдання. Так, вона мила підлогу в трапезній і дортуарі за допомогою швабри та дерев'яного відра; вона мила миски й ополоники після обіду й сушила їх на сонці. Мірошник знайшов її, коли вона лущила горіх на столі на козлах, що в монастирській кухні; на ній була біла вовняна сукня, товста й м'яка, а також білі бавовняні чепчик і покров.
— Поможи вам Господь, — привітався він.
— Чи не так ми тепер відповідаємо жебракам, Бейтмане, коли не збираємося давати їм милостиню?
— Ну, що ж, сестро Кларисо. Бажаю вам якомога більше душевного комфорту і втіхи перед лицем Господа. Це вам більше до вподоби?
