Мальви - Іваничук Роман (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
— Чого стоїш, вогонь пора розкладати!
Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилось вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі...
— У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, яка тут не була. На півдні небо з морем разом живе — обоє сині, одне синіше від другого, на півночі степ обнімається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.
Пішов якось старий Газі Мансур у Мекку святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:
«Якщо хочеш, залишайся в нас».
Подумав Газі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:
«Не хочу вмирати в чужому краю».
Глянув на небо і почав просити в аллаха, щоб допоміг йому вернутися в Крим. «Якщо помру по дорозі, хай хоч мої кості відвезуть додому».
Відстав Газі Мансур від каравану і почув, що вмирає. Молився, аби хтось надійшов, він віддасть першому стрічному всі гроші і попросить, щоб похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усіх перерізали і поскакали на конях дорогою. «О слава аллаху, люди йдуть», — подумав старий. І коли до нього підбіг араб із ятаганом, він сказав, простягаючи мішечок з піастрами:
«Спасибі тобі, ти остання людина, яку аллах послав мені перед смертю. Як умру, відвези мої кості в Крим і закопай у саду... «Під горіхом», — думала голова, коли скотилася додолу».
Минув байрам, усі ходжі повернулися з Мекки, лише Газі Мансур не повернувся. «Певно, вмер по дорозі», — сказали сусіди. Прийшла осінь. Один хлопчик, зриваючи горіхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий був чоловік, завжди давав йому горіхів. Коли бачить, хтось іде по саду без голови, а голову тримає під пахвою. Пізнав хлопчик Газі Мансура по одежі, скрикнув і впав без тями на землю. Збіглися сусіди, дивляться — мезарташ114 стоїть.
Таке розповідають старі люди, коли в п'ятницю йдуть на могилу Газі Мансура біля Чуфут-кале. Може, й правду говорять, бо коли людина любить свій край, неодмінно вернеться додому. Тільки треба дуже любити, щоб аж принести свою голову під пахвою. А в нас був такий...
— І мама в мене така, — мовила тихо Мальва. — Вона так само несла б свою голову на Україну... Отаман із болем глянув на засмучену дівчину.
— А ти... ти не хочеш у свій край?
— Я... А де він? У мене нема рідного краю...
— Гм... Буває й таке — міцно приростеш до чужого. А буває й інакше. Несподівано, хто зна й звідки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, і рай тоді стає немилий, і рідна ворона краще співає, ніж чужий соловей... Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак-батир у руський полон. Пошанували руси його мужність і красу, дали землі й золота і найкращу дівчину за дружину. Зачарували юного богатиря руські ліси, і красуня, і багатство — забув він про рідний край. Десять років прожив Орак-батир, захмелений щастям, п'ятеро діток народилося в нього, і доживав би він, певно, віку на чужині, якби не... Ні з того ні з сього почав прислухатися до шуму вітру, і все йому в тому шумі вчувався знайомий шелест ковили... А потім чув його всюди: в диханні дітей, в шепоті коханої, в плюскоті річок.
Сохнути став Орак-батир, туга висмоктувала душу, признався дружині, що йому долягає. Побачила жінка, що сяк чи так не буде мати його для себе, а що розумною була, то провела його аж до степів. Обіцяв, що вернеться, але не вернувся. Та любов була сильнішою...
Щось дивне сталося з Мальвою після цієї казки. Ходила засмучена, не по-дитячому задумана, і не міг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як Орак-батир, чи карається від того, що та туга д' ній не приходить.
А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собі голову отаман, що могло трапитися, і вирішив почекати до вечора. Ввечері пошле Ахмета до Марії — куди ж іще могла дітися дівчина?
Мальва не йшла — бігла знайомими стежками до Еклізі-буруну. Всі ці дні наслуховувала, чи не шепче їй щось вітер, але що нашепче, коли вона не може нічого пригадати — що там було, на тій Україні. А хотілося затужити, заздрила матері, Орак-батиреві, Газі Мансурову і почувалася в чомусь гіршою від них, в чомусь винною. Вона мусить бачити ту Україну, а з Еклізі-буруну, певно, видно весь світ, шпиль же такий високий! І тоді прийде бажана туга...
Задихаючись від утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала коліна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки добралась до вершини.
Вглядалась у далечінь до болю в очах, та не було видно ніде ніякої України. Довкола — тільки гори, і в долині жовтий татарський степ. Нема її ніде, то мамина вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про Орак-батира.
Розчарована, наче обкрадена, верталась Мальва до уруш-коша і тремтіла від страху перед гнівом отамана. Обережно підходила, серце калатало в грудях: сидить біля вогнища Юсуф і — слава аллаху — ще якийсь чоловік біля нього. Може, при чужому не сваритиме. Підступила і сторопіла: поруч із отаманом сидів той самий довгобородий чоловік, що зустрівся їм у Кафі, той самий-чарівник, який недавно приходив до неї уві сні. На Мальву ніхто не звертав увагу.
— Я покидаю Крим, Юсуфе, — вів меддах Омар. — За цей рік я сходив його вздовж і впоперек. Благодатний твій край, хоч і посуха нині його мучить. Не загине він, якщо матиме доброго керманича. Хай розквітає з калямом... Вертаюся в Туреччину. Вона сьогодні вмирає з канчуком в руках. Правителі роз'їдають її, мов плющ пишну, чинару. Та дізнався я, що знову заворушилися кизилбаші, тож затеплилась надія в моєму серці. А може, таки не пропаде мій народ, їх, червоноголових лицарів, називають злодіями, проклинають у мечетях, звинувачують у змові з персами, щоб знецінити в очах людей, їм нині дають притулок тільки вільні кочові юрюки, і туди тягнуться з книгами софти, вигнані з медресе. Дух Кара-Язиджі, Календер-оглу115 не вмер. Я повинен бути там.
Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а Юсуф скоса глянув на Мальву і не сказав нічого. Омар повернув голову і побачив дівчину. А Мальві здалося, що сон триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але яке, яке?..
Просвітліли Омарові очі, він упізнав злиденну колись дівчинку, тепер розквітлу, розкішну, тільки стурбовану чимось.
— Кажу ще раз: воістину великий аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я вірив, що.ви знайдете добрих людей. А вам із мамою пощастило. Слухай мого друга Юсуфа, він тебе добра навчить. — Омар пригорнув до себе Мальву і вже по-дитячому заговорив до неї: — І не ходи понад урвища і не заглядай в Бінь-баш-кобу, бо там витають душі тих, хто прагне праведної помсти. А праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже світ, дитино.
— Чиї ж там душі, дідусю? — тривожно запитала Мальва.
— Хіба Юсуф не розповідав тобі? Це сталося не так давно, ніхто ще й добрехати не встиг. Років з п'ятнадцять тому козаки допомагали татарам воювати проти турків. Козацький гетьман Дорош вивів на Альму шість тисяч степових лицарів проти татарського зрадника Кантемира-мурзи. Та нерівні були сили. П'ять тисяч козаків полягли разом із гетьманом над рікою, а одна тисяча відступила в гори і заховалася в цій просторій печері. Догнав їх тут Кантемир-мурза, оточив печеру і наказав виходити. Та не вийшли козаки. Тоді мурза сказав закласти вхід до печери хмизом і запалити, щоб викурити їх, як борсуків. Але і цього не злякалися. Всі до останнього загинули, а не здалися, в неволю.
Широко розплющені сині очі Мальви палали здивуванням і захопленням. Спитала:
— Вони такі відважні — оті козаки?
— Мужній той, хто знає, за що бореться. Тільки зрадники стають боягузами, дитино... Але ти не ходи до тієї печери. Там гори кісток, там страшно.
Меддах Омар попрощався і подався вниз. Юсуф і Мальва мовчки посиділи за вогнищем до вечора.
Минало літо. Марія з Мальвою заробили в Юсуфа стільки сиру і масла, що донести його не змогли б. Ахмет нав'ючив їхнім добром коня, і подались вони утрьох до Мангуша. Марія була щаслива — тепер якось перезимують. Трохи турбувала її Мальва. Підросла, зміцніла, та надто мовчазною стала.
