Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
Цього разу вони недовго працювали: поки не розвиднилось. Сходячи в нору, Герман подивився на місто за рікою, що тремтіло в золотавому мареві. Вода в ріці парувала і була вільна від барок та човнів, і через те видавалась йому чужою. З пусткою в серці він увійшов у похмуре й тепле нутро землі, подумавши, що міг потрапити в ті часи, коли тут не було ні трьох міст, ні мостів, а лише ріка та луки. І що йде до того, коли тут справді зникне місто. Це означає, що світ замкнутий у якомусь пекельному колі.
Ритуал повторився. Оскільки Герман не знаходив нічого, бо не знав, що шукати, то нічого не виклав на ковдру. Та й в інших улов був небагатий. Цього разу він пішов до приміщення, де горіли олійні лампи й попід стінами в два яруси стояли дерев’яні лежанки з тоненькими матрацами, а посередині стояв довгий стіл, збитий з дощок. Якийсь чоловік виніс із сусіднього помешкання казан з рідкою юшкою, що не потребувала навіть ложки, і до неї брусок сухаря. Після цього Герман заліз на нари, вкрившись пальтом, і заснув наче дитина.
У цій небезпечній ситуації, коли по небу літали смертоносні залізні птахи, Герман справді був дитям, що наслухалось пророцтв святої Михальди. Він прокинувся від приглушеного, але виразного гуркоту, й від того, що склепіння, здавалось, ось-ось трісне і впаде. Герман побіг разом з іншими, на ходу вдягаючи пальто. Він подумав, що ворог знає, де вони, і полюватиме за ними, доки не відкриє всі підземелля.
На нижчому ярусі вони збилися докупи наче сполохані вівці. Герман відчував запах того особливого поту, що породжений страхом, й бачив довкола себе очі, почервонілі від утоми, запалі від недоїдання та тривоги. Але на дні цих очей під попелом відчаю жеврів вогонь одержимості. Відчувалось, що вони скуті одним ланцюгом так тісно, що він ніколи не потрапить досередини. Очевидно, ці люди переконані, що він повинен бути поруч, і навіть в ці моторошні миті, коли існувала така велика загроза життю, Германове серце солодко завмирало від припущення, що вони побачили в ньому щось особливе. Він працював разом з ними, їв, отримав місце на нарах… Вони ставилися до нього ввічливо-нейтрально, і в декого він навіть відчув щось схоже на вдячність. А могло бути й так, що він був схожий на когось з їхнього кола, зовні, не надто втаємниченого, однак вартого довіри. Хіба ж не могло таке трапитись?
Потім шум стих. Очевидно, птахи полетіли геть, себто Літаючі Машини-Вбивці, як назвав їх Герман. Треба не забути цієї вишуканої назви, коли прокинеться.
Якщо прокинеться взагалі.
Вони повернулись назад, і Герману перехотілось спати. Натомість він спостерігав за всім цим товариством. Його напарник читав якусь книжку, не схожу на молитовник, що був би за таких обставин ціпком доречним, із болісним виразом на обличчі, бо в окулярах бракувало скельця, а друге було тріснуте, що, безперечно, ускладнювало процес читання. Хто просто лежав, хто порався коло одежі. Дві лампи немилосердно чаділи. Скільки вже триває війна? — намагався вгадати Герман. — Надто вже виснажений вигляд у цих бідолах. І чи довго вони тут пробудуть? А тоді що?
Він піде з ними. Можливо, вони повернуться до вцілілих будинків на тому боці, адже околиці й передмістя напевно оточені ворогом. Там їх відразу впіймають і вб’ють. А в середмісті безпечніше, там можна чинити опір, якщо не знайдеться надійного сховку. Якби Герман мав зброю, рушницю чи пістоля, або навіть шаблю, він зміг би охороняти їхній гурт. Чому вони такі безпечні й остерігаються лише Літаючих Машин Для Вбивства?
Усі ці питання розгалужувались, перепліталися, висновуючи не надто зрозумілий візерунок теперішньої Германової реальності. Крім неї були й інші, і якщо він зуміє скласти з них карту, то це відкриє перед ним неймовірні можливості.
ЮЛІЯ:
Юлія тепер зрозуміла, що таке «ступати по трупах», вираз, який дідусь використовував у розмовах на політичну тему. Спочатку вона пробувала обійти попід стіною мертві тіла, розкидані по цілій печері, але ступила в щось липке й відмовилась від попереднього наміру.
Насправді то були не зовсім підземелля Кенігсберга. Більшість з них були на той час затоплені, а ті, що залишились, виглядали далеко не такими порожніми, якими бачила їх Юлія, що знайшла усього лиш кінський череп. Там були мертві, там були живі, там були склади зброї, сувої тканини, коштовності й реліквії Пруссії. І хоча це було інше підземелля, дівчинка дійсно пройшла безкінечно довгий шлях, під кінець знайшовши печеру з мертвими тілами. Їй пощастило, бо печера не була ще заповнена, а тому не завалена кам’яними брилами й не замурована. Вона встигла.
Звісно, вона нічого про це не знала. Дідусь вказав шлях, а Пауль допоміг. Юлія була впевнена, що й надалі їй хтось допоможе. Коли вона врешті вибралась на поверхню, то кинулась відразу до найближчого дерева й впала під ним. Були сутінки, синюваті сутінки. Скільки часу минуло відтоді, як вона відімкнула залізні двері, Юлія не знала. Мабуть, кілька годин, а можливо, кілька днів, адже час під землею зовсім інший, ніж на поверхні. Власне, це було не так важливо — час. Вона хотіла знати місце і як звідти потрапити до села, де жила тітка Агнеса.
Притягальна сила підземелля зникла, коли очі її побачили весняний ліс, де всюди цвіли анемони. Тільки птахів не було чутно. І взагалі панувала тиша, наче Юлія залишила свої вуха під землею. А в землю втиснулись важкі колеса вантажівок, що привозили сюди мертвих, і вона не могла йти такою дорогою, а тому почала шукати собі стежки. Вона сподівалась, що й Пауль присутній тут теж. Не буде ж він залишатись в темряві, куди більше ніхто не увійде, бо вона замкнула двері на засув. Дідусь передав її Паулеві, а сам пішов на небо. Так кажуть: душі йдуть на небо.
Юлія дивиться на небо, де пливуть три рожеві від сонця хмаринки. Оця більша — це дідусь, менша — мама, а третя — вона. Ні, спохопилась Юлія, я не можу бути з ними. Моя душа ще не розлучилась з тілом. Вона глянула на вимащену подерту сукню, поділ якої торкався облич мертвих. В підвалі ця сукня здавалась розкішною, а тепер… Вона не зможе в ній бігти, не зможе навіть ходити по лісі, зовсім непрактична сукня. Треба було вдягнутись у щось інше.
На заході пролунав вибух, і ліс здригнувся. Чого деревам боятись? У них не будуть стріляти, їх не будуть… Утім, це могло означати, що хтось наступив на міну. В лісах, чула Юлія, повнісінько мін. Отже, йти на захід не можна. В тиші, що настала по тому, їй стало ще гірше, ніж коли вона уявила, що третя хмарка, то її душа. Смерть, можливо, й приваблива, але коли вже по всьому. Померти так як мама, як дідусь, як оті, що в печері, вона не хотіла. Це надто боляче.
Юлія все ще перебувала під гіпнотичним впливом спокійної та безпечної темряви підземелля. Вона принесла її з собою, і позбутися її можна лише, коли скинеш одяг і вмиєшся з ніг до голови. Все, що вона могла зробити зараз, це відірвати від подолу сукні смугу з долоню завширшки, щоб легше йти. А бігти, куди вона втече в цьому напівпрозорому лісі? Юлія почепила стрічку, що в сутінках здавалась чорною, на гілку. І тоді відчула, що почала діяти. У неї є перли. Тітка продасть їх або виміняє на багато-багато їжі. Юлія не о'б'їсть нікого. За роки війни шлунок у неї зробився маленький, і їжу можна буде розтягнути надовго. Можна продавати по одній перлині, зрештою. Або вони виїдуть звідси, куди захочуть. Правда, тітка казала, що нікуди не поїде. Це — добре, бо тепер Юлія могла бути певна, що застане тітку вдома. Хто б сумнівався! Тітка завжди мала тверду вдачу. Через те й заміж не вийшла. Але вони удвох чудово розуміли одна одну. Порались влітку на городі, пололи. Будинок легко зруйнувати, а землю — ні, тільки те, що на ній росте, можуть коні витоптати.
Коні… У селі тримали коней, але тітка — ні. У неї було багато курей. Як же вона забула, що саме зараз вилуплюються курчата! Вони знову заведуть курей, адже війна вже майже скінчилась. А зараз їй треба, мабуть, вийти з лісу, бо невдовзі стемніє. Хмарки стали сірими. Юлія простежила, куди вони пливуть, й подумала, що їй треба йти сюди. Вона вважала, що це знак для неї. Дідусь і мама показують їй шлях до нової домівки. Байдуже, чи Юлія в це вірила насправді. Але коли ти не знаєш дороги, мусиш шукати якісь знаки.
