Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Гайдашів портрет дотепер припадає пилюкою на стелажі, подалі від очей, а разом із ним припадає пилом моя душа.

Невже й моя душа засмічена?

Одначе чому я думаю про це у сю ж хвилину й чому терзаюся начебто безпричинно? Невже й справді Опілля, земля оця, розстелена переді мною, відчинена й безборонна, вимагає мого очищення?

Я жбурнув у ситняк мольберт і рушив, як сліпий, навмання у трави. Стояла косовиця — благословенна пора на землі. Сонце висіло над головою, як добрий Бог. Чисте небо підпирали де зблиски хрестів на церковних банях, де водонапірні башти, де ліси на горбах, а позаду, за Вербеновим «Москвичем» небо тримала на собі вервечка головастих верб — і не було в цьому нічого дивного: так повинно діятися на землі, кожен-бо тримає світ на своїй голові. Трава сягала по коліна, а де-не-де я потопав у ній до пояса; буяння трав, мільярди розсипаних зірок, що горіли жовтим, червоним, білим і фіолетовим цвітом, брали мене в полон, дурманили соками й запахами, і я хмелів, відчуваючи, що розчиняюся в травах, зливаюся з квіттям, з небом, із хрестами на церквах, з вербами понад потоком.

Аж потім, упавши хмільно в копанку, що колись служила на сіножаті межею, і отверезілий від бризку води, що хлюпнула мені у вічі, я помітив, що земля, сіножаті, починаючи від дороги, а далі — понад потоком і аж ген-ген до горбів, були розмежовані усохлим вільховим гіллям на рівні ділянки; на ділянках тут і там, як бузьки на болоті, біліли косарі: по двоє косарів було подекуди на ділянці, по троє, а більше — по одному, а скраю косила одна-єдина жінка… може бути, що на луках косило іще кілька жінок, я їх, напевно, не бачив… я бачив лише цю одну, до якої ішов навпростець, сам цього до кінця не усвідомлюючи.

— Гей, ви там! — крикнула мені жінка навстріч. — Траву не топчіть, бо й так покручена вітром. — Вона зупинилася, посторцувала косу, дістала з кушки, що висіла на чоловічому ремені, камінь і заходилася косу мантачити. Робила вона це вправно, по-чоловічому… і по-чоловічому твердо стояла на ногах, боса, а за нею на косовищі виднілися дві прим'яті глибокі колії — сліди від ніг.

Не була вродливою; була кругла на обличчі, присадкувата, налита соками, молоком, роботящою силою вигравала ціла її постать. А проте, розгарячена роботою, у підітканій вище колін спідниці, в крапчастій, зісунутій назад хустині, пов'язаній по-молодицькому, у білій розхристаній на грудях сорочці, вона мимоволі вабила своєю відкритою, зазивною жіночістю; жінка була ціла кольорова: біла, рожева, червона, а старосвітська крайка, що оперізувала її стан, була зеленою, і очі теж мала зелені, збитошні; від її розпашілості, веселості струмилася ніжна струна… так, струмилося, упиралося в мене щось дуже матеріальне, і я подумав, що ніколи я так у живі очі не здибався із силою жіночої зваби… і ще я подумав, як зберегти в пам'яті оцю струну, зберегти, щоб і завтра, коли стану малювати з своєї Дарки жіночий портрет, вона грала, жила в моїй душі.

Як же мені цю струну перевести у фарби, в кольори?

А може, нічого цього не було, може, я дивився на цю жінку надто по-художницькому, заворожений літом, травами, чистим небом? Вона, звичайно ж, помітила мою завороженість, бо посміхнулася:

— Ви чого такий… такий, — і покрутила пальцем коло скроні. — Випили, може? — Міряла мене поглядом сміливо й насмішкувато.

— Та ні, — почав я виправдовуватися. — Не випив, але, очевидно, без вина захмелів. І ще я здивований. Слухайте, невже на Опіллі жінок примушують косити? У наших краях, на Підгір'ї, косовиця — не жіноча справа.

— Це тоді не жіноча, коли в хаті маєш ґазду. А коли ти вдовиця і дітлахи твої ще дрібні, то не питаєшся роботи: «Ти, небого, в штанах чи у спідниці?». Тим більше в косовицю… трави ж перестигають і тверднуть, як дріт, а дні минаються, як солом'яний вогонь горить. Тому хапаєш косу й біжиш.

— Чом би когось не попросити, щоб допоміг, — продовжив я розпити.

— Кого? Когось з чоловіків? Якби на ніч попросила переспати, то прибіг би один із другим, бо чужа завжди солодша, — пирскнула сміхом і ще більше розчервонілася. — А до коси не прибіжать, знаю хлопське те кодло. А ви от… ви вмієте косити?

В житті я ніколи не косив, не було часу навчитися, рано пішов із села, одначе мовчки узяв у неї косу і став у загінок, у «ручку». Навіщо я це зробив? Хотів похизуватися? Потаємно собі жадав, щоб милували мене її зелені очі… хотів врешті спробувати смак селянської роботи? Не вийшло. Коса мене зовсім не слухалася: або вдарялася «п'ятою» об землю на рівному місці, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав.

І я зупинився, задихавшись.

— То-то, чоловіче міський. Тяжко з невмінням і тяжко з умінням. А корівчині потрібно на зиму зо дві фіри сіна. Ще добре, що голова наш нібито милосердний: дає косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш дві копиці, а третя — тобі. Такий колгоспний порядок, — зітхнула вона.

— Дуже ваш голова милосердний… колись у старі часи у дідичів жали аж за одинадцятий сніп, — іронізував я.

— Ет, що ви, міські пани, розумієтеся на патичках. В інших колгоспах за четверту пайку косять. Що зробиш, коли сіна треба корові, бо діти без молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п'єш молока, то… чоловіка не дуже й хочеш, — засміялася. Підморгнула мені. Поплювала в долоні.

Вона косила по-чоловічому розмашисте; я бачив, як під сорочкою ходили лопатки, як сорочка на лопатках темніла від поту. Мені було її жаль і було мені соромно перед цією жінкою, перед близькими й далекими косарями, що, немов хлопчисько, піддавшись поривові, побіг по травах, топчучи їх, а столочені трави косити важко.

Важка косарська робота пахла терпким духом прив'ялих трав; я черпав і черпав у душу трунок косовиці і упивався ним, а коси вичахкували в травах, як невидимі паровози: літо їхало Опіллям.

Звідки я міг знати, що саме тут, на цих сіножатях, ще нічого не відаючи про хрест, я завдав його собі на плече і поніс.

Б'юся з думками, сумніви мене обсідають. Може, я сам винен? Може, хрест був мені конче потрібний? Може, під його вагою пізнав щось істинне чи, принаймні, пізнав самого себе? Хіба не'перебігали дорогу начебто доброзичливці з порадами: «Отямся, нащо тобі хреста, нащо тобі Голгофи, нащо тобі того Єрусалиму на горах? Відречися… відречися і жий собі, як дотепер жив, і малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно».

Я запам'ятав просте слово «тихо». Слухайте, люди, хіба можна творити потихо?

Біла піщана дорога довго бігла через сіножаті, повз кукурудзяні й пшеничні лани, а далі запетляла, як скалічений заєць, поміж горбами у присмеркових букових лісах; Вербенів «Москвич» на рівнині котився аж з підскоком, і начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в лісах біг притишував, мовби дивився собі під ноги, щоб не спіткнутися об жиляки коріння, що виповзало на дорогу. Іноді автомобіль зовсім затихав, немовби йому не вистачало віддиху, сили, й тоді нас моментально обсідала лісова тиша; але й лісова тиша, старі буки, що потужно перлися до неба, жорстоко притопчуючи під собою підросток, теж пахли прозоро й чисто сіножатями, отим цілющим прив'ялим духом трав… я сам наскрізь пропахся сіножатним духом і вже ніяка сторожа на Опіллі, сторожа в лісі, в полі, в селах, на дорозі не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього, що пахне чимсь чужим; я почувався своїм серед своїх, і було мені від цього на душі світло; я навіть посміхався до себе, бо світлості було в душі аж по криси, аж вихлюпувалося в очі, в кожну зморшку на моєму лиці. Старий Вербень лише косував на мою усмішку, він знав потаємну силу свого краю, щемливого духу покосів і був задоволений, що везе в «Москвичі» не якогось там розпанілого й збайдужілого фахівця з питань стародавнього живопису, а людину, насправді-таки очаровану землею. Пізніше, коли цілі дні я простоював перед стіною у церкві Святого Духа і спершу шкробачкою згрубша, а потім скальпелем по трісочці знімав пласт вапна з примітивним малюванням новочасного богомаза, під яким відкривалася мені майже неушкоджена фреска кінця сімнадцятого століття, а навколо мене вирували і боролися добрі й злі пристрасті, пізніше, отже, я зрозумів… ні, це не було логічне розумування, сухе й розважливе, воно було інтуїтивне, приховане, це було розкошування душі набутим по дорозі в Черчен, що без цього мимохіть придбаного скарбу я був би бідніший, інакший, може, й не спроможний відчути ваготу відповідальності, яка звалилася на мене… вагу і чар хреста, який я ніс. Мені були потрібні й Вербеневі ущипливі докори в майстерні, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки козацької шаблі, і потрібна була неспішна дорога зі Львова аж сюди до опільських букових лісів, і потрібна була молода вдовиця з косою посеред сіножаті, і потрібні були головасті верби, що на видноколі підтримували небо, і саме небо, його голубо-молочна глибина, чаша, виповнена запахом скошених трав. Безліч деталей… оті колії від коліс на чистому піску, вмиті вікна в хатах, оце лелечине гніздо на телефонному стовпі, отой обривок якоїсь пісні, що залетів мені в душу, — усе наготовляло мене до роботи і школило.