Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно читать без .txt) 📗
...Чому ж, такий радикальний і небезпечний для давніх друзів, він, Герцен, здався таким поміркованим і наче аж застарілим Миколі Чернишевському — людині, яку молодь Росії вважала своїм проводирем. Та й сам Герцен відзначав непересічний розум, виняткову глибину аналізу в усіх його творах, що з'являлись в «Современнике» і хоч із запізненням та доходили до Лондона.
Герцену приємно було, що Чернишевський згадав і про нього в своїх «Очерках гоголевского периода», звичайно, не ім'я його, заборонене і кримінальне в Росії, а як «друга Огарьова» (тоді Огарьов ще не був «злочинцем»), як автора «Кто виноват?», — хто ж з читачів не зрозумів? Герцену було це приємно. Він радів, що, нарешті, заговорили про Бєлінського — саме в цій статті Чернишевського вперше після довгої мовчанки було згадано дорогоцінне для всіх них ім'я У творах Чернишевського стільки нових, оригінальних і цікавих думок Правда, стиль часто дратував.
З ентузіазмом згадували про Чернишевського і Добролюбова Михайлов і Шелгунови.
А Іван Сергійович кривився, коли говорив про цих «семінаристів».
Коли в «Свистке», додатку до «Современника», з'явились нападки і висміювання «викривальної» літератури, Герцен, не зрозумівши, що йдеться про псевдовикривальну літературу, написав свою статтю «Very dangerous!!!». Він був переконаний тоді, що чинить слушно. Як можна зараз припинити викривання, коли люди трохи дихнули вільним повітрям, яким повіяло після смерті імператора Миколи? Як можна припинити викривання напередодні реформ, які обіцяє імператор Олександр?
Неприємно згадувати..
..Навпроти Герцена в його великому кабінеті сидів невисокий, худорлявий, зовні нічим не показний чоловік і питав докірливо. наче мав на це невід'ємне право:
— Проти кого викривання? Хіба ви, ви, Олександр Іванович, Іскандер, не розумієте, що такі викривання не йдуть вище пристава й чиновника? Це ж тільки вигідно урядові, це тільки відвертання уваги й енергії від справжніх пекучих питань — знищення кріпацтва, звільнення селян із землею. Адже всі ці комітети, підкомітети — це влаштовує лише поміщиків, власників, а селянам буде ще гірше, вони будуть обдурені.
Раптом чоловік розпалився. Він говорив, як усі прислухаються до «Колокола», він говорив про свої почуття особисто до нього, Герцена, у нього з'явились навіть сльози на очах, і Герцену здалося його некрасиве обличчя одухотвореним, а очі прекрасними. Але він пристрасно докоряв, гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змінити мотиви дзвону.
— Коли б уряд наш був трохи розумнішим, — говорив Чернишевський, — він би вам, Олександре Івановичу, дякував за ваші викривання. Ці викривання дають йому можливість тримати своїх агентів на припоні, лишаючи весь устрій недоторканим і непохитним. Вам тепер треба виставити свою певну політичну програму — чи конституційну, чи республіканську, чи соціалістичну, і ви б в усіх своїх викриваннях повторювали б «Cartnaginem esse delendam» — Карфаген мусить бути зруйнований.
Його, Герцена, обурили і самовпевненість, і накази, і поради, і він досить холодно відповів, що не може стати на таку вузьку позицію, і раптом Чернишевський зупинився, уважно поглянув і немовби розсердився сам на себе, що так «заінтимничав» з людиною, яку бачить уперше, так одверто виявив свої душевні почуття до нього. Адже казав він колись друзям: «Я так поважаю, так поважаю Герцена, мені здається, що нема такої справи, яку я не зробив би для Герцена!»
А тепер вони сиділи віч-на-віч, і того глибокого контакту, що жадав він сам, що жадали і чекали там, у Росії, ті, що послали його сюди, здавалось, не виникало.
Та чим більше минало часу, тим більше розумів Герцен, що ці «семінаристи» праві і, можливо, вони там, на батьківщині, швидше й вірніше збагнули, що потрібно. Дедалі він розумів, що їхній шлях єдино можливий.
Але ж не виникло дружнього, інтимного, людського контакту. Надто багато вимог виставили один до одного.
Другого дня була вже спокійна ділова розмова. Домовлялись про друкування «Современника» в Лондоні, якщо заборонять у Росії, домовлялись про дуже важливу справу — друк революційних листівок та пересилку їх, говорили про напрямок таємної російської організації, її перші вимоги.
— Головне — Земля і Воля! — впевнено сказав Герцен.
— Земля і Воля — це найперше і найголовніш — твердо повторив Чернишевськнй.
Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншої конспірації, про це можна було говорити лише в найтіснішому колі одиниць, і, може, саме через цю потребу і вимоги конспірації врешті і Герцен, і Чернишевський перебільшували перед знайомими і навіть друзями, які знали про побачення, своє взаємне розчарування і невдоволення. Правда, в «Колоколе» потім Герцен написав пояснення до своєї статті.
Той приїзд, те побачення не лишило радісного сліду. І Олександр Іванович зовсім не був тим гостинним господарем, як тоді, коли возив по всьому Лондону Шелгунових і Михайлова, або як нині — з такою радістю приймав Маркевичів.
Дивно, а Наталі так по-людяному, замислено й сердечно сказала по від'їзді Чернишевського:
— Яка людина! Зовсім не вродливий, коли розібратися, а який надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути.
— Він, певне, погладив і похвалив Лізочку? —спитав Огарьов.
Наталі спалахнула:
— Так, і це було. Але я не про це зараз. Він знає свою важку, може, страшну долю, але відданий до глибини душі й розуму.
У всіх лишився якийсь ніяковий слід — не так, не так зустрілись, не так прийняли, і найскребучіший слід був у Олександра Івановича, хоча він про це мовчав.
Може, тому він так зрадів Марії Олександрівні, — цій безпосередності, легкості, з якою зустрілися. Здавалось, від неї самої, як і від її оповідань, віяло степом, лісом, рідним зіллям.
* * *
Домовились, що побачаться незабаром в Остенде.
— Набрид цей помийний туман, набридли англійці, які наче і не люди, противно не люди, — скаржився Олександр Іванович. — Я поїду до Брюсселя, напишу бельгійському міністру юстиції, — чим чорт не жартує, — а може, дозволять жити в Брюсселі? У кожному разі, проїздом в Остенде ми обов'язково побачимось. Я передам вами для Марії Каспарівни «Под суд», «Думы» і останній «Колокол». Так що тільки до скорого побачення.
Прощаючись із Наталею Олексіївною, Маруся щиросерде запропонувала:
— Якщо хочете щось передати в Росію — листи тощо, я з великою радістю це зроблю.
І, може, вперше за це короткочасне знайомство очі Наталі Олексіївни потеплішали.
— Може, я напишу сестрі. Вже стільки років її не бачила. А що ж можна одверто, докладно написати по пошті?
— Будь ласка, я з радістю все передам, — повторила Марія, і чомусь їй шкода стало цієї жінки, хоча ще вчора, повернувшись до готелю, вона думала: «Жити в такій сім'ї, з такими надзвичайними людьми і бути такою колючою! Ну анічогісінько схожого ні з Огарьовим, ні з Герценом». Але сьогодні вона вже думала інакше: щось надто складні і незвичайні взаємини у них, у трьох. Хоча що складного і незрозумілого між Герценом і Огарьовим? Довершена дружба, абсолютне взаєморозуміння, турбота, повага.
А «пані Огарьова», як представив її Герцен? Яка її доля у цій винятковій дружбі?
Марія Каспарівна пам'ятала Наталі ще дівчинкою, Наташею Тучковою. Вона казала: як добре, що вони побрались — Огарьов і Наташа. Вони були дуже закохані, але ж Огарьов був одружений, хоча давно не жив з першою жінкою, і та не давала згоди на розлучення. Так, звичайно, цю ситуацію використав Іван Сергійович у «Дворянском гнезде». Правда, Наташа ніколи не була схожою на Лізу Калітіну. Вона б у монастир не пішла! Та й не хотіла відступитися від свого щастя. Вони перебували в «гражданському» шлюбі, поки не померла «законна» жінка, і тоді тільки вони повінчались. Для Наталі, як для передової жінки, це була проста формальність, але все ж таки для такого вчинку, як «гражданський» шлюб, потрібні були і сміливість, і рішучість, і переконання.
— І любов! — сказала тоді Марія.
