Анна Киевская - Дефорж Режин (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Там стояв, прихилившись до дерева, високий, кремезний чоловік із поголеною маківкою, довгими вусами та схожим на старанно зорану землю обличчям. Він пильно дивився на Олів’є.
— Чому ти так дивишся на мене?
Чоловік нічого не відповів, але й далі не спускав з нього очей. Олів’є здалося, ніби він десь його вже бачив, ще й подумав тоді, що ніколи такого обличчя не забуде. Якби не ці потворні рубці й суцільна лисина, незнайомець напевне був би гарний.
— Чого тобі від мене треба? Тебе бентежить моє голе тіло?.. Я залишив свій одяг на тому березі біля дівчат. А може, я припав тобі до вподоби?.. Ні? Тоді я тебе не розумію. Як тебе звати?.. Не хочеш відповісти? Що ж, ти мені набрид, пропусти мене!
Чоловік ступив крок уперед, поклав руку на руків’я меча.
— Боягузе! Ти хочеш убити мене неозброєного?
Незнайомець заперечливо похитав головою і, розстебнувши свою накидку, простяг її хлопцеві. Олів’є якусь мить повагався, тоді взяв накидку й загорнувся в неї.
— Дякую. Але я хотів би зрозуміти, чого ти від мене домагаєшся?.. Хочеш, щоб я пішов з тобою?.. Що ж, чом би й ні?
Під дощем і громом, що шаленіли тепер ще дужче, обидва побігли до корчми. Вона була переповнена людьми, і вони насилу пробилися в неї. Тут Рубцюватого, мабуть, знали, бо опасиста подавальниця — такі жінки подобалися Олів’є — кивнула їм головою, щоб вони підійшли до неї. Незважаючи на протести та лайку всього того люду, обидва проштовхалися далі й опинилися в закуті, куди насилу проникало світло від прикріплених до стін смолоскипів.
— Сідайте, пане, ось тут, зараз я принесу вам нашого найкращого вина.
— Бачу, ти, друже, тут своя людина, а та повія просто вмліває від тебе. Може, тепер, коли ми дісталися сюди, куди ти так прагнув прийти, ти розкажеш мені, чого від мене хочеш?
Подавальниця принесла олов’яні кухлі та глечика, на крисах якого вилискували краплі.
— Дякую, Жізель.
— Пийте, пане Рубцюватий, вино свіже, я сама наточила його з бочки, — сказала Жізель, наливаючи.
Вона зачекала, поки Рубцюватий випив, прицмокнувши язиком з виглядом знавця, а тоді налила й музиці. Олів’є теж покуштував вина.
— Гм, вона з мене не поглузувала, пане Рубцюватий? Тебе звати саме так?
— Еге ж, — відповів той хрипким голосом. — Мене звати саме так.
— А мене — Олів’є.
— Я знаю.
— Гаразд. А хто ж ти такий? Я хотів би знати, з ким п’ю.
— Я служу в його високості Гослена Шонійського.
— Тепер я розумію, чому мені щойно здалося, ніби я тебе вже десь зустрічав. Ти з почту, який привіз королеву Анну?
Пилипове обличчя раптом зашарілося, і на ньому ще виразніше проступили широкі білуваті рубці. Це одразу ж помітив трубадур.
— То ти з почту? — перепитав Олів’є.
— Еге ж.
— Ти родом з тієї самої країни, що й королева?
— Ні.
— Шкода. Мені дуже хотілося б, аби ти розповів про неї та про ту країну. Королева весь час за нею сумує. При дворі плещуть, нібито вона залишила там коханого. Що ти про це думаєш?
І знову в сердеги зашарілося обличчя. Олів’є відчув симпатію й жаль до цього чоловіка, в якого боліло тіло й, безперечно, душа.
— Бачу, ти страждаєш… — лагідно мовив трубадур. — У тебе є якась таємниця? Я не прагну розгадати її, однак, якщо це принесе тобі полегкість, поділися своєю таємницею зі мною. Я вмію мовчати.
Пилип ставився упереджено до королівського улюбленця, якого побачив мигцем, коли супроводжував Гослена до двору. Але він помітив, що Анна поводилася з ним приязно і що юнак, незважаючи на свою ганебну поведінку, був хоробрий і недовірливий у питаннях честі.
— Невже тебе так спотворили на службі у вельможі Шонійського?
— Ні, на мене напали грабіжники, а решту зробив вогонь. Пий, вино добре.
Якийсь час обидва мовчки пили в задушливій корчмі, де ставало дедалі темніше.
Нараз якийсь чернець у пошматованому лахмітті, з-під якого визирали худі покручені ноги, вискочив на стіл і заволав:
— Це ваші гріхи, прокляті, прогнівили сина матері Божої… Кайтеся!.. Настає пітьма… Зараз на вас поллється небесний вогонь… На коліна! Благаймо Пресвяту матір Божу, щоб вона заступилася за нас перед Богом… О жінко, обрана з-посеред усіх жінок, зглянься над нами, грішними… Щодня ми ображаємо твою цнотливість своєю бридкою розпустою… День при дні сморід нашого парування завдає образи твоїй духмяній незайманості… О завжди пречиста матір, ми благаємо тебе!.. Помолися перед своїм пресвятим сином, щоб він відвернув од нас свій гнів… Хай простить нам гріхи наші, нам, жалюгідним створінням, що їх Бог Отець створив за образом своїм… На коліна, брати мої, кайтеся, а то всі будете знищені!
Першими його послухалися жінки, за ними невдовзі повклякали й чоловіки. Лише Олів’є та Пилип і не ворухнулися. Чернець задоволено зміряв блискучими очима паству, що вклякла навколішки, і раптом помітив у темному кутку двох за столом.
— Ви не хочете послухатися слова Божого, безбожники?
— Я чую тільки твої слова, ченцю. Слово Боже лагідне, а твої слова відгонять вином!
— Ти наважуєшся ображати слугу Божого?.. Бійся його помсти!
— Я боюся тільки твого безглуздя, добродію.
— На допомогу, брати мої! Бийте блюзніра, провчімо цього харцизяку!
— Тікайте, — сказала подавальниця, — цей лихий чернець накаже вбити вас…
І справді, з десяток чоловіків із загрозливим виразом на обличчях підвелися і, розштовхуючи вкляклих навколішки людей, спробували дістатись до двох бунтарів.
— У мене немає зброї, дай мені свій кинджал…
Хвилю повагавшись, Пилип простяг Олів’є кинджала, якого йому подарувала Анна перед від’їздом.
— Ходіть швидше, там є задні двері… Пилип з мечем у руці, задкуючи, вийшов з корчми.
— Погляньте! Вони тікають від нас!..
Олів’є мчав до королівського замку, гадаючи, що і його новий товариш біжить услід за ним. Вітер шарпав на ньому накидку, оголюючи його тіло. Але дорогою він не зустрів нікого, хто міг би вичитати йому за це: гроза ув’язнила парижан у їхніх домівках.
— Друже, скоро ми будемо в сховку! — крикнув Олів’є, озирнувшись.
Та від Рубцюватого не було й сліду! Нараз Олів’є здалося, ніби він чує крики й брязкіт зброї. Хлопець обернувся. На Рубцюватого нападало аж п’ять чоловік. Двоє вже лежали на землі, спливаючи кров’ю, що змішувалася з дощовою водою. Олів’є зненацька накинувся на одного з нападників і ввігнав йому в горло кинджал. Хлопець здивувався, що так легко можна вбити людину. Це сталося вперше в його житті, до того ж так просто, що він аж заціпенів.
Пилип щосили вдарив мечем одного з уцілілих. Останній із них кинувся стрімголов тікати; слідком за ним подався й чернець, що заохочував їх до бійки.
— Ви ще попадетесь мені, прокляті!..
Ніч, що опускалась на землю, поглинула їх.
— Дякую, що прийшов мені на допомогу.
— Тобі нема за що мені дякувати. Даруй, що я не був з тобою від самого початку — я думав, ти біжиш за мною. Що з тобою?.. Ти поранений?
— Дрібниця, один із тих негідників ударив мене ножем у спину.
— Ходімо до мене, я тебе полікую.
— Гаразд. Але вдома ти скористаєшся нагодою й одягнешся.
Олів’є зареготав.
— Маєш рацію, друже, я й забув, що свічу грішним тілом!
Вартовий біля входу до замку добре знав трубадура й пропустив його з товаришем без жодного слова. Обидва спустилися до просторої кухні з низькою стелею, що її підпирали товсті колоди; в одному з кутків у печі горів вогонь, перед яким метушився в оточенні трьох помічників кухар.
— Енбере, — звернувся до нього Олів’є,— дай мені, будь ласка, корпії.
— Що з тобою? Тебе знову хтось ударив?
— Ні, не мене, а мого друга.
Енбер підійшов ближче, оглянув з ніг до голови Пилипа і, штовхнувши його рукою, примусив сісти. Потім розвів на ньому розірваний одяг і подивився на рану.
— Рана глибока, але чиста. Я пошлю по стару Ермангарду. — Кухар відвів Олів’є вбік. — Я ніколи цього чоловіка не бачив. Ти знаєш його? Ти впевнений у ньому?
