Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович (книги полностью бесплатно .txt) 📗

– Так-так, тут наш пан Хаґ явно прохопився.

– Тим цікавіше його підпоїти – либонь, не втримається й розповість, у яких справах відвідував де Шовлена. Бо у п'яного на язику те, що у тверезого…

– Гаразд, гаразд! Мабуть, ти все ж таки маєш рацію.

– Я буду не я, коли воно не так!

– Ну, як знаєш… Ти привів сюди швейцарця цього – тобі й думати, як з нього видурити те, що нам треба.

Лінія подальшої поведінки остаточно з'ясувалася, тож Вишняков попрямував до їдальні, де знічев'я нудився гвардієць. Неплюєв же поквапився підігнати служників, щоб ті подавали обід, а заразом віддав розпорядження щодо оковитої: її мало бути якнайбільше – і якнайміцнішої!..

Проте поступово з'ясувалося, що на плечах у капітана Якоба Хаґа аж ніяк не «сирна голова», як висловився Вишняков. Швидше вже мідний казан… Клятий швейцарець видудлив мало не піввідра, а все ще патякав то про рідні Альпи, то про прикрості королівської служби, то про нудне плавання з Марселя до Стамбула.

До речі, про Марсель!.. Чи знають панове резиденти, яке нестерпно-паскудне й галасливе це південне портове місто?!

Як це – не знають?!

А-а-а, то вони не бували у Марселі!.. М-м-м, он воно як… Ну, і не треба там бувати! Ну його до біса, Марсель той.

Краще б у Базель з'їздити – о! Там можна знайти та-а-аких дівиць… Ну, просто кров з молоком!!! Не те що ці худосочні портові шльондри. А між тим, беруть базельські красуні за свої послуги анітрохи не більше. Тому панам резидентам настійливо рекомендується відвідати Базель…

Ба-азель!..

Ба-а-азе-е-ел-л-ль!!!

– Гаразд, поїхали.

Вишняков почав повільно зводитися на прямі, проте Неплюєв вчасно встиг схопити його за руку й різко смикнути на себе:

– Куди се тебе чорт несе?!

– Як куди?! – абсолютно щиро здивувався той. – Ми з капітаном до Базеля їдемо.

– Якого дідька?!

– До базельських дівиць!

– Еге ж, туди, до них!.. – підтакнув капітан Хаґ.

– Вишняков!.. – Неплюєв смикнув товариша з новою силою, тому що той почав вириватися. – Виш-шня-ков-в-в!..

– Н-но?! Ш-ш-шо ти там хочеш?!

– Т-так, т-так, відчепіться… – швейцарець широко махнув рукою. – Ми їдемо до Базеля… Негайно!..

– Виш-шня-ков-в-в!.. – ревонув Неплюєв. – Ти на служ-жбі ос-суд-дар-рс-ствен-н-ній чи ні-і-і?!

Невидимий запобіжник миттєво спрацював у серці резидента. Він глибоко зітхнув, обернувся до Хаґа, знизав плечима й мовив:

– О-о-о, мені не можна!

– Чом це раптом?.. – щиро здивувався гість.

– Вибач, капітане, мій товариш має рацію: я на службі, мені не можна. Ніяк не можна – що поробиш!..

– То візьміть відпустку! Як от я, приміром.

– Відпустку?!

Здавалося, це навіть не спадало Вишнякову на думку. Він ошелешено подивився довкола себе, немовби шукаючи випадково загублену річ, потім мовив:

– Чуєш, Неплюєв?! Непогана ідея – відпустка!.. Ну, то я поїхав…

– Ми поїхали!..

Швейцарець обійняв розімлілого резидента за плечі, й вони почали вибиратися з-за столу вже удвох. Неплюєв впав у відчай, оскільки утримати одразу обох не міг аж ніяк. Невідомо, чим би це все скінчилося, якби швейцарець сам усе не зіпсував. Раптом відпустивши Вишнякова (який з розмаху так і гепнувся на ослін), він скрикнув:

– Агов, а де мій капелюх?! Капелюшок мій дорогоцінний!..

Виявилося – на підлозі під столом…

Доки Хаґ діставав звідти свою дорогоцінність, Неплюєв лівою рукою упіймав товариша за плече, правою дав йому середньої сили ляпаса (аби оговтався) і тицьнув під носа кулак. Та Вишняков і сам уже згадав, що непогано було б розібратися із капелюхом. Тому коли гість нарешті виповз з-під столу рачки, мовив розчаровано:

– Вибач, друже Хаґ, їхати зараз до Базеля мені все ж таки не можна. Бо про відпустку треба спочатку написати листа до Петербурга, потім дочекатися відповіді…

– А-а-а, листа!..

Капітан розчаровано кивнув, потім уважно оглянув капелюха (Неплюєв пхнув товариша кулаком у бік) і промимрив:

– Що ж… Лист – це я розумію… Роз-зу-мі-ю-у-у… Лист… Так, це важливо. Ду-у-уже важливо…

– Так-так, Вишняков залишиться тут, зі мною, – енергійно кивнув Неплюєв.

– Ну, то і я залишуся, – усміхнувся швейцарець.

– І ти?!

– Ну-у-у, ясна річ!

– А як же Базель?! А ці… як їх?.. Базельки… О – базелінки!..

– Базеліянки!!!

– Це сміш-шно!..

– Г-ги-и-и!..

Обидва резиденти розреготалися власному жартику, зате Хаґ раптом посерйознішав:

– Вони зачекають, нічого… А от я згадав-таки про одну справу… Про ду-у-уже важливу справу…

Він торкнувся капелюха і якось ідіотично всміхнувся.

– Що за справа така? – немовби так собі, між іншим поцікавився Неплюєв.

– А-а-а, отож, що справа!..

– Н-ну?..

– Е-е-е, ні-і-і, – швейцарець рішуче мотнув головою, – забагато знати хочете!

– А все ж таки?..

– Мені декого треба побачити тут, у Стамбулі.

– Кого саме?

– Пх-х-хе-е-е-е!!! Так я вам і сказав!..

Капітан замахав руками, від чого став схожим на людину, яка відганяє рій нав'язливих мух.

– А це… Це… Ой!.. Гик!.. – Вишняков проковтнув слину, та сказати щось путяще так і не зміг. Тоді ініціативу перехопив Неплюєв:

– Одне лиш хотів би знати: той незнайомець, до якого мені немає жодного діла – він як?..

– Що – «як»?..

– Він достойна людина? Чи так собі?..

– О-о-о, то є великий, великий, вел-лик-кий достойник! – швейцарець аж розплився у щирій посмішці.

– Ну, тоді пропоную випити за його здоров'я!

Побачивши, що Вишняков здивовано вирячив на нього каламутні очі, Неплюєв поспіхом тицьнув до рук гостя повний жбан настояного на родзинках хлібного вина [19] і проголосив:

– Н-ну-у, за здоров'я!..

– Здоров'я посла Вільнєва!!! – ревонув капітан Хаг і хвацько приклався до жбана… Як раптом коліна швейцарця підігнулися, і він як стояв, так і гепнувся на підлогу. Напівпорожній жбан розлетівся на друзки.

– Сл-л-лабак… – констатував Вишняков і розчаровано зітхнув: – Не зустрічав ще іноземця, здатного перепити нас, росіян.

– Замовкни, бовдуре! – зупинив його Неплоєв. – Краще зверни увагу, чиє ім'я проголосив цей ідіот, перш ніж знепритомніти. Що скажеш?..

– Ага-а-а, точно! – обличчя Вишнякова засяяло, немов масний млинець. – Він пив за здоров'я французького посла Вільнєва, а отже…

– Давай-но обшукаємо цього п'яничку, доки він не тямить себе, – запропонував Неплюєв, – а насамперед розберемося з капелюхом.

– О-о-о, точно!

Вишняков нахилився, проте не втримався на ослоні і впав на підлогу поруч з Хаґом. Неплюєв голосно і безсоромно вибатькував обох, сам підняв капітанського капелюха, якомога обережніше обмацав: за підкладкою явно відчувався папірець. Але патрати капелюха самотужки не наважився: після випивки трішки тремтіли пальці. Як би ненароком не пошкодити листа!..

– Ониську!.. Он-нис-с-ську-у-у-у?!

Челядник з'явився миттю. Резидент тицьнув йому капітанського капелюха і наказав:

– Давай-но подивись, що таке там зашите. Тільки диви мені – обережно патрай, обережно! Як зашите пошкодиш – зі спини ременів наріжу, сіллю притрушу…

Онисько був обережним, і за хвилину Неплюєв уже розгортав на коліні листа, знайденого під підкладкою капелюха. Читати французькою було важкувато, проте все ж таки (з п'ятого разу) резидент зміг розібрати наступне:

Париж.

8 березня 1730 року від Р.Х.

ЙОГО СВІТЛОСТІ

ПОСЛУ ВІЛЬНЄВУ

Люб'язний пане посол!

Подавець сього послання, капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї XVЯкоб Хаґ отримав від мене таємне доручення, а саме: підготувати ґрунт для прибуття до Стамбула амбасадора месьє Григора Орлі – сина шефа козацької нації месьє Філіппа Орлі, який перебуває під вартою в Салоніках. З тією ж метою Вам належить забезпечити візит капітана Якоба Хаґа до султана Ахмеда, а по приїзді месьє Григора Орлі – всіляко сприяти налагодженню контактів між: останнім та шефом Османської імперії задля забезпечення довготермінових інтересів Франції на півдні Європи та Близькому Сході.