Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
Конюшинна теж рветься вперед. Юлія відчуває, як їхні бажання, злившись, стають сильнішими, як два потоки води.
«Але я піший!» — вагається Пауль.
«То йди і візьми собі коня. Не бійся. Ніхто нічого не помітить. Ти мене вчиш, зрештою»
Пауль дивиться їй в очі й бачить там глибоке провалля суму, чорне глибоке провалля не дитячого, не дорослого, а просто суму, не з цього життя, не з цього світу. Наче сновида він повертається до конюшні. Що відбувається? Подвір’я перед будинком заповнене тінню від величезної будівлі з колонами, і таке похмуре. Тільки за брамою — сонце. Сонце і море — це я можу собі дозволити, думає Юлія.
Пауль сідлає старого жеребця, якого рідко виводять. Хлопцеві хочеться, щоб тієї дівчини не було за воротами. Його час та її не співпадають. Пауль просто мріє, а вона тягне його у свій час силоміць. Обоє повільно випливають через браму. Що вона робить?
Вона піддалася волі конячки.
Ні, довірилася їй. Тільки сьогодні. Завтра це буде лише позичена дядьком кобилка, а сьогодні вони — одне ціле. На якусь мить Юлія шкодує, що так зробила, але назад повертатися вже не можна.
За півгодини копита коней торкаються піску. Море їм не вдивовижу. Воно присутнє в їхніх снах, куди долинає шум хвиль, свист бурі, і приплив вдаряє об їх серця, а повний місяць змушує їх іржати посеред ночі. Авжеж, вони знають, що таке море, з його гіркою водою та неспокійною вдачею.
Юлія з Паулем їдуть вздовж берега, не торкаючись води. Море застигле і мляве, навіть не намагається їх вхопити. Таке море могло бути й мільйон років тому, думає Юлія і здригається, ніби їй загрожує перенестися в ті часи. Тато колись розповідав, що гіпс — це скам’янілі рештки мушель. Цікаво, чи Пауль знає про це? їй з ним спокійніше. Сонце сховалося за хмари, і море стало сірим, геть непривітним. Суцільна пустка.
Вони наближаються до руїн якоїсь фортеці чи замку.
— А хто це побудував? — питає Юлія, задираючи голову.
Пауль знизує плечима:
— Тевтонські лицарі, хто ж іще?
Юлія дещо про них чула, але не стільки, щоб розмовляти на цю тему з… конюхом.
— Казали, що тут є підземний хід до Кенігсберга, — і Пауль додає гордо. — Я знайшов його. Ходімо, покажу.
ЮЛІЯ:
Юлія прокидається в темряві. Серце їй шалено калатає. Невже Пауль залишив її саму в підземному ході, а сам сховався? І куди вона має йти — до Кенігсберга? Та наступної миті світ перевертається. Навпаки. Вона знаходиться в підземному ході, що веде з Кенігсберга. До моря. Ні, дідусь нічого не казав про море. Цей хід веде до села, де живе її тітка. Хоча, можливо, вона звернула не туди. Утім, тепер вже все одно. Вона кудись вийде. Юлія тремтить від нетерпіння. Намацує сірники й запалює ліхтар. Вогник став слабший. Ні, просто треба сильніше підкрутити гніт. Вона бачить себе збоку: замерзла, голодна, цілком самотня, і хоче заплакати. Але не може.
— Я вийду звідси, — говорить вона кволим голосом. — Вже зовсім недовго лишилось. Дивно, що я нікого не зустріла. Куди поділись усі люди? їх нема нагорі, їх нема внизу. Це якийсь неправильний підземний хід. Тут повинні бути люди, що ховаються від бомб. Вони б мене не скривдили. Вони б розмовляли тією мовою, яку я розумію. Люди, що розмовляють моєю мовою, усі в землі, під землею…
Ця думка вражає її своєю страшною простотою. Можливо, це не її думка, але вона справедлива для Кенігсберга. У той день, коли в дідуся трапився перший удар, він сказав: «МІСТА НЕМА». Хоча він нічого не міг знати, що буде далі. Але це правда. Коли руйнуються будинки, люди покидають місто. Нема міста без людей. Нехай так.
Нема мами, нема тата, тепер нема дідуся. Нема їхнього будинку. Звісно, це ще не означає, що міста нема. Його немає тільки для неї.
Хто такий Пауль? Ні, це було уві сні. Краще б він був насправді.
Треба поспішати. Лампа горить дуже погано. Свічка дає зовсім мало світла, і надовго її не вистачить.
Питання вибору тепер для неї не існує. Юлія йде туди, де лежить кінський череп.
— Допоможи мені, конику…
Юлія йде вузьким коридором, який невдовзі виводить її… Вона піднімає ліхтар і відсахується: перед нею нерухома гладінь чорної води.
ГЕРМАН:
Герман не зміг би розповісти, як приголомшила його смерть єдиної людини, що беззастережно довіряла йому. Ординарець — не слуга. Хіба здатний це зрозуміти хтось з отих поміщиків, з якими йому доведеться спілкуватись до кінця життя? Як йому змиритись з тим, що Ганса нема і більше не буде? Він так сподівався, що Ганс допоможе йому прижитись у новому середовищі. Так, як він легко облаштовував його побут, коли доводилось переїжджати з місця на місце.
Герман боявся побачити на обличчях людей байдужість. Як він скаже їм, що Ганс помер? Він не хотів, щоб його голос тремтів при цьому. Мабуть, треба, щоб вгамувалось хвилювання. А ще він почував себе винним, адже не мусив випозичати ординарця Ульріхові. Принаймні, міг би спитати самого Ганса, чи той згоден. У армії не питають згоди навіть у офіцера.
Тоді б Ганс не захворів. Можливо.
Іноді світ стає особливо огидним. Особливо, коли ти сам відчуваєш свою причетність до вселенської несправедливості.
Ось такі думки обсідали Германа того смутного післяполудня, коли довкола буяла свіжа зелень, на березі ставків прогулювалось чимало пань та дівчат на виданні з мереживними парасольками, що виділялись світлими плямами на мураві, а свіжий вітерець брижив воду, по якій плавали лебеді, і крізь голоси лунав шум водограїв. Він стояв на березі, і хоча його стан ще зберігав офіцерську штивність, мундир був уже не так доладно припасований до його фігури, як півроку тому, гудзики потьмяніли, бо нікому не спадало на думку начистити їх крейдою. То був привілей Ганса. Мундир чекав на Ганса і не дочекався. Йому захотілось скинути це ганчір’я і вже більш ніколи не одягати. Мерехтіння води, запах ряски та риби хоча й гіпнотизували Германа, але він відчував, що в ньому відбуваються якісь зміни. Про це свідчили думки, уривчасті, неоформлені, дикі. Здавалось, один різкий рух — й істота, чию присутність він відчував зараз у собі, вирветься назовні, завдасть йому болю і доведе до сліз. Що він тут у біса робить? Як він сюди потрапив?
Лебеді, що були на середині ставка, раптом почали пливти просто до нього. Двійко лебедів. Його увага перемістилась на цих пишних, майже нереальних птахів. Можливо, їх привабила його самотня постать, може, яка дурниця, вони відчули, що йому бракує чогось. Або вирішили, що в нього в кишені булка, згадавши якого-небудь офіцера, що колись кришив їм булку. Він сам колись годував лебедів напідпитку, піддавшись химерному почуттю зробити щось для когось, маючи мізерні можливості. Тепер у нього можливостей більше, але бракує почуттів.
Він відчув запах жасмину, тільки значно делікатніший, ніж у живих квітів, та й жасмин уже відцвів. Герман обернувся — і чужа присутність не завдала йому болю. Позад нього стояла Софія в білій сукні й білому мереживному капелюшку. Упізнавши його, вона зашарілась.
Герман вклонився, дещо скуто, бо був у мундирі, трохи затісному. Він теж розгубився. Софія була його найяскравішим враженням з того вечора у графині.
— Не сподівався вас тут зустріти, — мовив Герман, аби щось сказати, й одразу засумнівався, чи сказав це до речі, чи не зробив якогось переступу в етикеті.
Отже, лебеді пливли до неї. Біле до білого, світло до світла. Лице Софії було не просто незворушне, а погідне. Вона щиро тішилася з гарного виду: червоні вежі та мури, зелені галявини, синя вода. Він трохи відступив назад. Лебеді наближались.
— Сюди пливуть лебеді. Ви, певно, їх годуєте?
— Авжеж, — всміхнулась Софія, — зараз Генріх принесе мій кошичок з хлібом.
Генріх? Ну, звісно!
Софія трохи мружилась від сонячного світла. Герман помітив на її носику трохи ластовиння, зовсім не аристократичного, але такого зворушливого.
