Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито і враз закотився своїм надзвичайним молодим сміхом. Неможливо було також не засміятися.
— Це ж прекрасно, що кожен вважає обов'язком, — з почуттям мовила Марія, — хай нічого спільного в думках, але, значить, він відчував цю потребу і потім замислиться!
— Коли це не просто для моди або похвальби, — вставила Наталя Олексіївна. — Адже й таких трапляється багато.
— Врешті, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два дні на тиждень, від третьої години, — вів далі Герцен, — інакше неможливо було б працювати. Ми ж одержуємо сотні листів з Росії з усіх кутків, люди відчули, що можуть вільно висловитись. Нам належить лише думка стати паламарями, самий труд — калатати, дзвонити, а звуки — вони ж линуть з батьківщини, з Росії, і там чекають від нас найщирішої правди. Адже хіба ми самі з Огарьовим спромоглися б на такий дзвін?
Марія відзначила про себе: він підкреслено говорить «ми», «ми з Огарьовим», без усякого честолюбства, ревнощів і заздрощів у роботі. Які люди!
— Бути щирим — це головне для «Колокола», — озвався тихо Огарьов. — Щирість для нас найважливіша за всі дипломатичні впливи. Звичайно, коли вони підходящі нам, то й ними нехтувати не слід! — усміхнувся він своєю меланхолійно-мудрою посмішкою.
— З приводу нашої правди от вам ще цікавий анекдот! — підхопив Герцем. — Мій тезко, Олександр Миколайович — імператор всеросійський, кажуть, засмутився через мою статтю про .Паніна і заявив своїм ближчим сановникам: «Колокол» — єдиний непідкупний голос». Як це вам? Між іншим, нам відомо, що для нього стали передруковувати наш «Колокол», обминаючи особливо гострі й дошкульні справи. Ну. він помітив ш і завдав доброго прочухана. Деяким урядовцям він навіть дозволив виписувати «Колокол», — певне, щоб були в курсі спрап!
— Приміром, дяді Наталі, московському генерал-губернатору! — зауважив Огарьов.
— Та коли б ви тільки знали, як люблять вас, як нірять вам, чекають кожного вашого слова інші ваші читачі! — мовила Марія. Вона згадала немирівські вечори, коли переписувала статті з «Колокола», згадала лице Тараса Григоровича: «Доню, побачиш — вітай їх, великих вигнанців».
— Ця любов і віра — наша нагорода. Джерело сил і натхнення! — серйозно мовив Герцен. — Хочете, я покажу вам дорогоцінний подарунок. Під час війни під Балаклавою один офіцер, захищаючись від англійців, зламав шпагу. Він швидко зрізав грубу виноградну гілку і відбився нею! А потім з цієї славної гілки він зробив палицю, замовив набалдашник з різьбленого срібла з бірюзою і невеличким топазом згори і, уявіть собі, надіслав сюди в подарунок. Тато, — звернувся він до старшої дочки, — принеси з кабінету, покажи.
Він розповів це з такою проникливістю, здалося Марії, навіть якоюсь вологою затуманились його ясні живі очі. Він знову повторив:
— Це джерело наших сил.
Тата принесла палицю, і Маркович! з побожністю подержали її в руках.
Богдась теж схопився подивитись.
— Біжіть, дівчатка, з козаком у сад, — сказав Олександр Іванович, — бачите, сонце таки виглянуло як слід. Давайте і ми прогуляємось до обіду. Я розумію ваш переляк перед туманом, — звернувся він до Марії. — Ніяк не звикну до цієї лондонської гнилі, до цієї просто злочинної погоди — темряви з ранку до вечора. Коли трапляється ясний день або хоч кілька годин без дощу й туману, це для мене дар богів!
Марія подумала: «Він сумує за рідними лісами, степами, і невідомо, коли побачить їх і чи побачить взагалі. Усе це важче, ніж здається. От усі захоплюються, може, є такі, що й заздрять впливу, силі, діяльності, а Тарас Григорович казав: «Великі страдники -вигнанці». Він розумів, відчував по-людському, як важко на чужій землі...»
Богдасеві вже надокучило витримувати роль статечного дорослого «козака». Тільки вистрибнув з дому і побачив зелений лужок, так і покотився по траві, як м'яч. Наталя Олексіївна засміялась, але недобре, навіть якось злорадно, немов їй було приємно, що всі бачать, яка невихована дитина у цієї уславленої письменниці.
— Богдасю, встань! — досить різко зауважила Марія. Вона все помічала. Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки — Марія все .дозволяла, а Опанас бурчав.
— Марусенько. він у захопленні від природи!
— Хай захоплюється, та не бруднить сорочки.
— Богдась, слухай мами, — удавано строго насупив брови Герцен. — Ходімте, Маріє Олександрівно, я покажу наш «парк», з дозволу сказати. Я радію цьому саду. На нас, дібровних жителів, ліси й дерева впливають як щось більш рідне, ніж море і гори!
Наталя Олексіївна підсмикнула тонкі губи, і знову Марія перехопила ледь помітний насторожений погляд Герцена в бік Огарьрвої.
Добре, що Опанас Васильович почав їй щось красномовно розповідати про старовинний парк у Качанівці. Марія швидше підійшла до Герцена. Вони попрямували вдвох стежкою попід височезними берестами. Олександр Іванович все ж таки обернувся і мовив лагідно, немов вибачаючись, Наталі Олексіївні:
— Лізі не завадить також більше побути на повітрі. Наталя Олексіївна тільки глянула зневажливо, нічого йому не відповівши.
Огарьов зовсім не вийшов. Він лишився сидіти в своєму затишному кріслі.
— А діти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цілком освоївся, он він навіть, здається, муштрує Ольгу, хоча та й сама не від того, щоб когось помуштрувати! — І, ніби читаючи думки Марії, мовив просто і сумно: — Справа виховання — одна з найскладніших проблем. Я це відчуваю на кожному кроці, та ще в умовах еміграції, та ще без рідної матері. Але деякі істини для мене беззаперечні: надання великої волі змалку — дія дуже шкідлива, так само як лестощі, поблажливість, наявна перевага одних дітей перед іншими в одній сім'ї — це все швидко псує дитину.
Ясно було, що це одне з болючих особистих питань. І знову подумала Марія: «Всі ми в захопленні від його незламності, непохитності, від його безприкладної діяльності, але ж він — людина, що зазнала стільки особистих нещасть, і, видно, такий уважний, люблячий батько, і так само, як в усіх питаннях великих, громадських, так і тут, у своїй сім'ї, він одразу розглядає проблему з усіх сторін, бачить далеко вперед, і не тільки для себе, для своїх дітей, а все підносить до важливих людських проблем, бо для нього все, що стосується людини, її росту, розвитку, життя, не може бути дрібним». Вона могла б говорити з ним про найменші дрібниці, адже для нього все було в якомусь взаємозв'язку. З ним було так цікаво і якось потрібно для неї!
Коли Олександр Іванович спитав:
— Ви рано вийшли заміж?
Вона відповіла так, як ніколи нікому не могла і не хотіла казати.
— Дуже. Мені тільки виповнилось шістнадцять років. Я мусила вирватися від родичів, у яких жила. Я хотіла самостійного життя. Я ставилася з повагою і приязню до чоловіка. Я гадала, що одразу стану самостійною. Але вийшло, що подружжя, шлюб не така вже проста річ і, звичайно, не таким шляхом можна досягти самостійності.
— Тисячоліття тягнеться ця несправедливість щодо жінок, — мовив Олександр Іванович. — І хіба тільки у нас, в Росії? Скільки забобонів мають силу навіть у прогресивно мислячих людей. Нещодавно я читав новий твір Прудона. Людина, яка рве стільки усталеного в питаннях розвитку суспільства, моралі, і нате вам — в розділі «Amour et mariage» — це в його останній книзі, — він пише цілий том римсько-католицьких наклепів проти жінок. Якось Прудон у розмові зі мною наче жартома сказав про одного знайомого: «Який щасливий! У нього жінка не настільки дурна, щоб не зуміти приготувати доброї страви, і не настільки розумна, щоб говорити про його статті. Це все, що треба для сімейного щастя». І повірте, в цьому жарті його справжні думки про шлюб і сім'ю — наскрізь реакційні, грубі почуття сільського чоловіка, який вважає жінку тільки за робітницю, а себе самодержцем — володарем у домі! Коли ми таке бачимо у Прудона, чи не означає це оскудіння думки в країнах Західної Європи? Між іншим, молодий літератор Михайлов блискуче проаналізував його твір і розбив ущент в своїй статті на сторінках «Современника».
