Торговиця - Іваничук Роман (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Він вивільнив ноги із кам'янистої жорстви й потупотів схилом униз, наче втікав від поганого наслання, перебіг кладкою через Черемош, залишивши позаду лютий Бистрець, що несамовито ревів, ніби сердився на Шекерика чи то на весь світ, загрожений святотатним гріхом, й затермосив дзвоником, що висів на брамі обійстя Станіслава Вінценза.
Пан Станіслав, почувши дзвоник, вибіг на веранду, мовби давно чекав, перебуваючи у невіданні, хоча б якогось гостя, тихо скрякнув і потупцював через подвір'я до брами. Відчинив і сторожко дивився на Шекерика, чекаючи від нього лихої звістки, бо добрих тепер ніхто не сподівався. Гість мав стурбований вигляд, довго мовчав і врешті запитав з острахом:
«До вас ще не приходили?»
«Ще ні, – відказав Вінценз. – Та й маю надію, що в такі незвісті…»
«О, вони всюди доберуться – як таргани… З Жаб'я, Косова й Міста позабирали ночами багатьох – урядовців, просвітян, стрілецьких комбатантів, промисловців – як поляків, так і українців… Й ніхто не вернувся… Вчора до мене в сільську канцелярію прийшло четверо – у шкірянках, в круглих кашкетах з ґудзиками на чубках, випитували про настрої в селі. Пильно оглядали приміщення й міряли мене очима, ніби хотіли запам'ятати мій вигляд. Питали, чи я знайомий з вами, я сказав, що всі у горах вас знають, на що один промовив глузливо: «Рибак рибака відіт здалека», і ще зауважили, що на будинку тимчасового комітету немає державного прапора. Я виправдовувався, що червоної матерії ніде дістати, на що один пирхнув: «При бажанні будь-яке полотно вифарбував би у власній крові»… Мова про кров тяжко мене зажурила, я зрозумів, що приходили вони до мене неспроста…»
Вінценз узяв Шекерика під руку, завів до світлиці й мовив скрушно:
«Я міг ще встигнути перейти кордон, та подумав: хто мене шукатиме в бистрецьких ізворах… Та якщо випитували про мене, то знайдуть…»
«Ви, може, посмієтеся з мене, – промовив по хвилі Шекерик, – коли скажу, що вірю в наші замовлення… Тож водно повторюю собі в думці: пропади від мене, нечиста сило, в тарапати незвістенні, щезни, як дим від вітру, як роса від сонця…»
«Замовлення й молитви не допомагають, пане Петре. Вони лише заспокоюють…»
«Неправда ваша, пане Станіславе. Ви добре знаєте наші звичаї й вірування – як учений. А в мені вони, мов кров, пульсують… Доки люди молилися сонцеві, доки вірили у ворожбитські примівки, доти чулися безпечно, як звір у лісі, як птаха в повітрі. А ми забули старосвітські обичаї та й почали збавлятися так, як правічні ліси, ушкоджені людською рукою».
Вінценз посміхнувся, й від тієї усмішки гейби повіяло у світлиці літнім леготом, й жура в мужів принишкла. Пані Ірина подала на стіл обід й бутельку з порічняковим вином поставила; господар налив вина в пугарі, повернув розмову в інший бік і запитав про таке, що могло здаватися зовсім маловажним у нинішньому дні:
«Чи ви, Петре, закінчили писати свого «Діда Іванчика»? Бачу, що ні – ще живете його способом мислення. Я щиро хотів би, щоб ви завершили ту книгу. Бо прийшла у наш світ орда, яка хоче викорчувати з людської пам'яті, з самої підсвідомості відвічні традиції, звичаї й закони. І всі ті молитви й заклинання пропадуть, ніби їх ніколи й не було… Й забуде світ про наш дивний край… Ну що знали б ми про стародавній світ, якби не «Іліада» і «Одіссея»…»
«Ще трохи – і завершу», – відказав Шекерик.
«І добре заховайте. В скляну бутлю вкладіть, добре залакуйте і закопайте. Колись люди видобудуть ваш манускрипт, прочитають і стетеріють з дива, а теж зжахнуться від думки, що такий скарб людського духа міг навіки пропасти».
Сиділи якийсь час мовчки, й тривога, розслаблена розмовою про вічне, знову почала тужавіти, й двом зажуреним чоловікам не хотілося встрягати в неї.
Шекерик підвівся.
«Йду, пане Станіславе… Добре, що вас побачив, а то різні думки зментрожили мою душу. Прощавайте… Може таке статися, що більше й не побачимося».
«Не говоріть дурниць», – згіркло вимовив Вінценз і провів Шекерика до брами.
На другий день перед вечером до Шекерикового дому прибігли сусіди й залементували:
«Пана Вінценза забрали з Бистреця!»
Ця вістка приголомшила Шекерика і весь край: без Вінценза – літописця карпатського опришківства й щирого приятеля горян – гуцульський світ немовби осиротів, гей-бито студені боривітри прогуділи понад горами й видули із сіл, ізворів, бескеть та полонин правічний вільний дух і збойницьку буйність. Стихли солодкі трелі сопілок, трубні голоси трембіт та щебет скрипок; припали пилом до землі весільні куряви, й стало так глухо в краю, ніби ніколи тут не гомоніла коляда, не дзвеніли пастуші дзвіночки й калатала, не лунали дівочі вівкання та галайкання чабанів на плаях, й пістолі на Мунчелі й Костричі ніколи не гриміли…
Але треба було щось чинити – а що, до кого волати, в кого помочі просити, коли весь світ зворожився? І прочував Шекерик, тамуючи тривогу в грудях, що і на нього прийде черга; і гріховно думалось йому, й ту святотатську спокусу відганяв від себе, як міг, хоч знав, що супроти диявольської сили можна встояти лише при допомозі диявола, й він запобіг би в нього ласки, якби вчинив те, чого не зважився зробити дід Іванчик…
Проте Шекерик у просвітку тверезості добре усвідомлював, що христопродавством не запосягнеш прихильності в диявола, ще дужче себе занапастиш, – лише смілива й свята людина зможе допомогти його приятелеві, й він вирішив пошукати помочі в людей.
Вдруге приманджав звіриними стежками до Бистреця; пані Ірина вже дізналася, що її мужа посадили в станіславівську тюрму, – і якби ви, пане Петре, вдалися до когось впливового, чей такі в нас є: кажуть, що Петро Франко при советах у фаворі ходить, а може, хтось із письменників, всі ж бо приятелювали із Станіславом…
Й Шекерик при цих словах аж стрепенувся, пройняла його рятівна думка: найбільшою пошаною втішається нині в Місті письменниця Ірина Вільде, а він з нею знайомий: на храмовому празнику у Криворівні сиділи вони разом за столом у гостях у сільського пароха й жартували за чаркою…
«Ви, пане Шекерик, геть на Довбуша схожий… Певне, за вами молодиці пішки ходять, ви ж такий бравий, що ніяка перед вами не встоїть».
Петро з охотою прийняв комплімент від відомої письменниці й по-парубоцьки відпалив, а Вільде на його жарт сміхом пирснула, й очі в неї засвітилися.
«А ви б устояли?» – примружив око Шекерик.
«Хтозна… Але ж я не попадя з Хоткевичевого роману», – відказала Вільде.
Згадка про знайомство з популярною письменницею не сходила із Шекерикової голови, й він врешті зважився завітати до неї. Вільде його впізнала, була привітною – може, згадала фліртову перемовку з ним на празнику, та по його стурбованому вигляду втямила, що гостеві не до фліртів. Шекерик вийняв із тайстри оправлену в коленкор книгу й подав її письменниці.
«Може, ви її й читали, це «Правда старовіку» Вінценза».
«Як би я могла таку книжку не прочитати? – подивовано відказала Вільде. – У мене вона є… – Взяла книжку з рук Шекерика й додала: – Така сама, видана у варшавському видавництві «Roj». Але чому ви…»
«Вінценза заарештовано».
«Господи! – зітхнула Вільде. – Та за віщо? Як можна таку людину в тюрму запроторювати? Таж його весь світ знає…»
«Допоможіть, добродійко», – прошепотів Шекерик.
Ірина Вільде довго й мовчки гортала книжку й промовила врешті:
«Залиште її в мене… Ви у добру годину прийшли. У Львові зараз перебуває польська письменниця-комуністка Банда Василевська. Вона запрошує до себе галицьких письменників для знайомства. Я вже отримала запрошення… Повірмо, що Господь цього разу буде до нас прихильний…»
…Банда Василевська намагалася втримувати на устах приклеєну усмішку, сама ж була худа й темна на обличчі – вся ніби просякла комуністичною ідеологією… «Така достоту, як «Короткий курс історії ВКПб», – подумала Ірина Вільде, слухаючи її райдужну промову про визвольний похід Червоної армії в західний край, про нечувані здобутки промисловості в Союзі та про заможне колгоспне життя. Вона закликала до самовідданої праці галицьких письменників, які у розкішному залі притишено слухали відому польську революціонерку. І вже вони знали, що всі як один мають стати речниками комуністичної партії і всі свої духовні сили і талант присвячуватимуть величній побудові соціалізму. І нічого іншого!
