Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
— Не бійся, я… я…
Дівчинка раптом випросталася.
— А я й не боюся.
«Яка ж вона гарнюсінька, — думав Самійло, — як ластівочка».
— Аделя, Аделя, — долинув з — за брами голос.
— На, — мовила дівчинка й кинула Самійлові до ніг бублика, а сама вертнулася й побігла в браму.
Коли Самійло доповів Кирилу про побачене, той сказав:
— Нікому — нікому не кажи про дівчинку. Залізом розпеченим будуть допитувати — мовчи. Ходи туди кожного дня. Вдвох з Северином. Я йому скажу.
А самому тривога поселилася в серці.
Через два дні приїхала Катерина, дружина, з дітьми. Хоч одружили Кирила на ній майже силоміць, але за цей час він до неї звик, а ще й діти. Скучив за нею, цілував, милував до ранку. Наступного дня знайомив її з палацом, надвечір пішли гуляти в парк. Тут росли старі липи, які вписалися в новий парк, і кущі рай — дерева, і жасмин, і бересклет. У дальньому кінці парку стояла лавочка, Кирило сів на неї. Сутеніло, у верхів’ї липи виспівувала якась птаха, очевидно, шпак — він вміє імітувати будь — якого птаха. Катерина підвела голову, шукала його в густому вітті. Кирило теж подивився на липу, опустив погляд, охопив ним дружину. Зграбна, струнка — а вже ж у них четверо дітей — красиві плечі, рівна спина, тонка талія, тугі, круглі стегна… Все це поглядом в одну мить, він сам незчувся, як вхопив її за талію, обернув до себе, підхопив, панталони його самі впали на землю, а спідниці злетіли вгору — посадовив її собі на коліна. Вона встигла тільки охнути.
— Скажений, божевільний, люди побачать, — белькотіла.
— Нехай бачать, нехай беруть їх завидки.
— Ходімо… на ліжко…
— Й на ліжку теж, — і далі тримав її за талію, то підносячи вгору, то опускаючи.
— Я закричу…
— Кричи. Я люблю, як ти кричиш.
— Ой — ой, ой — ой, ой, а — я–я — й, — але тихенько.
Потім вона сиділа поруч.
— Ти мене любиш? — запитав Кирило.
— А ти мене?
— Ти ж відчуваєш.
— То не любов. То пристрасть.
— Все одно.
— Ти мене, як одружувався, не любив зовсім. Це Єлизавета віддала мене за тебе. І Катерина.
— Яка Катерина?
— Анхальт Цербтська. Жінка Петра Федоровича. Ну… Ніби жінка. Він з нею жодного разу не спав.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю. Всі знають.
— А їхній син, Павло?
— То не його син.
— А чий же?
— Салтикова, Понятовського або Чарлза Вільямса, посла англійського. Або Орлова Григорія, чи когось іншого. В неї весь гренадерський полк…
— Сильна баба.
— Тобі б такої. Ти з нею часом не спав?
— Та ти що? Я б просто погидував нею. Та й нащо вона мені, коли в мене є хороша, красива, чиста, ще й кохана дружина. Яка мені віддається, коли я хочу й скільки хочу…
— Й де хочеш, — показала на лавочку й засміялася. — Але сильна вона не тільки в цьому, а в усьому. Хитра, лукава, настійлива. Там, у Петербурзі, щось затівається. З її руки. Проти Єлизавети.
— А Цербтській яка з того користь? Імператором стане Петро, а він її ненавидить.
— Вона всіх обкрутить. Владолюбна — страх. Допинається найвищої влади.
— А ти імператриці не казала?
— А що я скажу? Там самі здогади. Вона її один раз брала в щимки. Та викрутилась.
Кирило замислився. Як бути йому? Попередити Єлизавету, але що йому з того. Як що? Врятує брата. І себе. А може, йому, навпаки, ввійти в союз з Цербтською, поки не пізно. Вона не раз кликала його в гості, коли один час жила під Москвою, в селі Раєвому. Кирило тоді жив у своєму селі Петровському й щовечора їздив у Раєве. Там було дуже весело, грали в карти, в «куцої баби», казилися. Катерина легко йшла в руки до всіх чоловіків.
Вирішити не міг. Та й як попередити: написати листа, а хтось перехопить. А про майбутнє думати треба, надто якщо в столиці закрутиться веремія.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Катерину Цербтську покликали до імператриці опівночі. Вона йшла, а в її голові осіннім листям у підпаленій купі ворушилися, то злітали, то падали думки. Чого б то? Зрозуміло чого. Адже арештовані Єлагін — довірена особа князя Трубецького, настільки довірена, що Катерина про все довідувалася саме від нього, і Бернарді — придворний ювелір, теж утаємничений в багато справ. Довідавшись про їхній арешт, Катерина спалила майже всі папери, які тримала в потаємній шкатулці. Так, вона спалила, а чи попалили Бестужев, Апраксін? Мали б попалити.
Єлизавета стояла посеред кімнати розчервоніла, гнівна, її очі палали вогнем.
— Ось так ти, сучка гольштинська!.. — На ту мить забула, що й вона певною мірою гольштинська.
Катерина впала на коліна, колінкуючи, підповзла до імператриці, обхопила руками за ноги, цілувала їх.
— Тітонько, матінко, я ні в чому не винна, ось хрест святий…
— Ще й хрест, — і хряснула кулаком у пику. Й била по щоках, по голові, по плечах, намагалася відштовхнути, але та впилася, як кліщ.
— Тітонько, за що ви… Я нічого — нічого.
— А листа Апраксіну писала?
Йшла війна між Московією і Пруссією. Фрідріх ІІ пройшов Саксонію, вже був на кордоні Австро — Угорщини, під опікою якої перебувала Саксонія; Австро — Угорщина — союзниця Московії. І тоді Московія послала військо на Пруссію, аби відволікти її. В кількох битвах головнокомандувач московітської армії Апраксій завдав поразки непереможному досі Фрідріху, той відступав, московіти налягали, й раптом Апраксій віддав наказ своєму війську на відступ. Той відхід був приголомшливий для Петербурга. Підозрювали якийсь підступ, підкуп. Це насамперед могли зробити люди, годовані на німецьких хлібах. Катерина підвела залите сльозами обличчя:
— Тітонько, хіба ви не здогадуєтеся, хто це міг зробити? Він обожествляє все прусське, він молиться на Фрідріха.
Він, звісно, — Петро ІІІ. Це було схоже на правду. Катерина звивалася, як змія. Чорні і білі плями миготіли, вже майже роздвоєний язик молов, молов.
— І солдати його охорони одягнені по — прусському. І все в нього прусське. І не любить він нічого нашого.
Це «нашого» мало полестити Єлизаветі. Ще один удар межі очі, але вже значно м’якший. І враз новий вогонь в очах:
— А гроші тобі Чарлз Вільямс давав?
І знову чорна хурделиця в голові Катерини: «Давав, і не раз».
— Тридцять тисяч гульденів, — Єлизавета жорстко.
Обсмалена мишка з полум’я метнулася в один кінець, у другий. Тридцять тисяч англійський посол давав двічі. Другий раз — нещодавно. І якщо Єлизавета питає про це — то кінець. Англія в союзі з Пруссією, отже, це зрада. Але чи знає про другу подачку Єлизавета? Тут уже вибору не було. Або — або!
— Дав.
— За що?
Тут вже Катерина застосувала здібності, яких не досягав жоден актор у світі. Повіки її опустилися, очі стали ніякові й блудливі водночас.
— А за що мужчина може давати гроші жінці?..
В Єлизавети брови злетіли вгору.
— Ах ти ж проститутка…
— Бийте, ріжте, каюсь… було. — Втрапила на потрібну їй стежку. — Не встояла. Така я…
— Але влежала, ха — ха — ха. Ну і як він?..
— Ой, він такий мужчина, такий мужчина…
— Який?
— Ласкавий, ніжний, не зглянешся, як ти вже…
— Під ним?
— Або на ньому.
Це була розмова двох куртизанок, а не царствених осіб, розпутних, розбещених, які не знали перепон на еротичному полі.
— Він кращий за інших?
— Кращий. Та куди там…
— А Гришка Орлов?
— Ну… він сильний мужчина. Тільки грубий. Мужик. Після нього всі кості болять.
Вони довго трималися цієї теми. Перебрали всіх знайомих. По тому імператриця відпустила Катерину. Поки вони розмовляли, в апартаментах великої княгині провадили обшук. Так, вона встигла спалити все листування з Апраксіним і Бестужевим, знайшли кілька листів — фліртувань з Чарлзом Вільямсом й ще з деякими коханцями.
Єлизавета ще кілька разів розмовляла з Катериною — та вже сиділа на дивані, дивилася відданими довірливими очима, всі підозри переводила на свого чоловіка Петра ІІІ, а всю розмову спрямовувала в інтимне, хтиве русло, яке Єлизавета сама дуже любила. Так Єлизавета й не довідалася нічого про її участь у змові, а вона й далі розважалася з коханцями, тоді як інші учасники невдалого перевороту опинилися в Сибіру, один тільки Бестужев був засланий у свій підмосковний маєток.
