Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
— Мда–а… Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорімо «по–людському». Які ж будуть наслідки?
Хмара диму розійшлася геть, тільки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, ніби над цівкою гармати, що тільки що пальнула й має ще пальнути знову.
— Нічого, — зітхнув Максим байдуже.
Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевої чари. А тоді поставив ногу картинно на стілець, сперся на коліно ліктем і затарабанив пальцями по шахівниці, ніби пильно вивчаючи її.
«Мушкетери» під мисником і навіть начальник спецвідділу дивізії помітно нашорошились. Потім останній насунув ушанку на очі й удав, що дрімає. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вірні пси, чекаючи, чим скінчиться його тарабанення пальцями по шахівниці.
Кутузов тарабанив довгенько. А тоді враз прийняв ногу зі стільця й махнув рукою…
З–під мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброєні німецькими «ем–пі», у ватяних розхристаних куфайках і в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманіння на їх отупілих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись і спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самісіньких Максимових грудей, а тоді один піддав своїм «ем–пі» під ребра:
— Ану–ка, давай іди!
І повели його з хати геть у темряву. «Ніхто не сказав ні „здрастуй“, ні „прощай“», — подумав Максим, і лише мигцем зауважив, виходячи, як із суміжної кімнати зайшла й, причісуючись, підійшла до столу якась постать і сіла до шахівниці. Але двері закрилися і темрява все поглинула. Хлопці вели його в ту темряву. Один ішов ззаду, а двоє по боках. Той, що ззаду, командував:
— Прямо…
— Вліво…
— Прямо… Прямо…
Вони йшли через городи. Спершу по вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець по глибокому снігу. Дійшли до клуні.
— Прямо…
Минули клуню.
— Стоп!!.
Зупинились за клунею.
«Бігти чи не бігти? — майнуло в Максимовій голові. — А–а, все одно!» Він стояв по коліна в снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»
— Так стояти! — скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собою побубоніли…
— Ну, от… — сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.
Раптом від хати на весь голос:
— Адставі–і–іть!!.
Дивно, Максим від того відчув у собі виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снігу босяком…»
— Ну, давай назад!.. — буркнуло ззаду злісно. — (Трам–трам–тарарам!) Не дають навіть чоловіка по–настоящому вбити! Секунду б почекав…
Вони прийшли знову до хати.
Кутузов ходив по хаті, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димів, курячи люльку, той, що сидів до Максима спиною, низько схилившись над шахівницею.
— Ага! — І Кутузов зупинився перед Максимом. — За що ви сиділи на Луб'янці?
Максим мовчав. Він стояв, засніжений по коліна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» — здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.
— Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи на Луб'янці?
Павза. Максим зітхнув.
— За Марію Магдалину…
Кутузов розгубився.
— Що, що?.. — Потім оговтався. — Гм… Цебто що ви її зґвалтували?
— Ні.
— Вона вас?
— Майже… По–вашому це називається «завербувала».
— Не говоріть дурниць. Що вам могли ставити найдикіші обвинувачення — це нормально і в порядку. І це не має значення. А от скажіть — за що ж справді, за що в дійсності ви сиділи?.. Діло давнє…
— Вам це відомо.
Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:
— Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаєте, що сиділи мільйони всякої… сволоти… Так звідки я про всіх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сиділи ви?
Максим дивився Кутузову в очі, й йому хотілося вдарити його в ті очі, — ні, в душу. Він обертав у мізку слова, шукаючи, яким найзручніше в ту підлу душу вдарити. Але не зміг знайти відповідного, і, коли Кутузов повторив своє «А все ж таки, діло минуле, — за що в дійсності?», Максим кинув холодно:
— За «шумськізм» … І за «робітничу опозицію»!..
— А–а–а… От бач! А кажуть, що НКВД не є геніяльне! Таж формально ви сиділи за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо ніби, але тепер я спитаю вас — яка різниця, за що формально нищено ворога, коли він таки ворог?
— А дійсно! Яка різниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен і перед ким?!.
Кутузов хоч і вловив зухвалу іронію цих слів, але вдав, що він того не дочув.
— Ну, добре… А знаєте, за що ви тут тепер?
— Цікаво.
Кутузов глумливо засміявся:
— Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самі ось зараз напишете?!.
По цих словах він узяв аркушик паперу, підійшов, став і, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:
— Ось вам папір, і ви на ньому все напишете…
— Але ж…
— Мовчати… Ось оце папір…
— Але ж…
— Мовчати!.. — Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом підносив голос: — Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все. Зрозуміло?
Максим знизав плечем. Він не збирався змагатись у гістерії з таким–от «фельдмаршалом». Зціпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидів спиною до нього, в шинелі на опашки, і йому видалося щось ніби знайоме. Хто б це міг бути?.. А втім, яке то має значення! А Кутузов прохарчав, прошипів йому в лице, відчуваючи, що він не в силі зломити його глумливого безстрашшя:
— Напишете!.. Ви все на цьому папері напишете… Ясно?.. Все…
І хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нічого не можна написати до пуття і про це знав сам Кутузов ліпше від усіх, але він про те й не думав. Він думав лише про те, що ось цей Голіят таки сяде покірно й буде на цьому папірчику щось за його наказом писати… І це головне. Це буде видимість того, що він таки його зломив, зім’яв, як ганчірку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчірку, не можна його знищити. Адже він саме й шукає легкої кулі, як визволення.
— А тепер — ідіть! — промовив Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвідділу дивізії, й одвернувся, став над шахівницею, напружив червоний карк.
— Пішли… — запропонував старий знайомий і сам пішов попереду.
Вони вдвох вийшли.
— Слухайте, — промовив начальник спецвідділу дивізії апатично вже надворі, в темряві. — Бачите, яка темрява?..
Я думаю, що вам взагалі немає сенсу тікати. Куди? А головне — чого? (Зітхнув.) Ви потрапили в таку ситуацію, з якої, брат, немає виходу… Взагалі… І не можна втекти.
Павза.
— Проте, на всякий випадок, майте на увазі — крок ліворуч, крок праворуч… Краще йдіть просто… Тепер праворуч… Просто… А крім того — від мене утікати — то було б не шляхетно, бо хлопці ж вас упіймають неодмінно, і мені тоді сорому не обібратись — такий конвоїр!..
Всю цю тираду начальник проказав ніби сам до себе, з нудьги й замовк.
Вони йшли мовчки, натикаючись у темряві на стовпці, причому — ініціативу шукання дороги начальник ніби цілком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:
— Може, лівіш?
— Може, правіш?..
— А шукайте там клямки. Є? Тягніть…
Так вони опинилися в затишній хатині — в тихій, чисто прибраній кімнаті. Замість буйної й ексцентричної ілюмінації, що була в штабі, тут світили тільки дві лямпадки під образами. Стіл був накритий білою скатертиною, ліжко чисто застелене… Взагалі було щось великоднього в цій хаті, в якій стіл застилався білою скатертиною, без сумніву, тільки на Великдень та ще на Різдво. На столі стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимові рукою на місце на лаві біля столу, а сам пройшовся по хаті, по земляній долівці, посиланій піском, заклавши руку за борт шинелі й насунувши ушанку на брови. Пройшовся раз, удруге. А тоді став біля гаряче натопленої груби й так стояв, підперши комин спиною.
